Політологія: курс лекцій

Друге місце за чисельністю посідали росіяни. Їх кількість порівняно з переписом 1989 року зменшилася на 26,6% і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній кількості населення зменшилась на 4,8 відсоткових пункти і складала 17,3%.

З часу перепису 1989 року в Україні істотно зросла кількість лише кримських татар, румунів, вірмен, грузинів та азербайджанців. Кількість вірмен, грузинів та азербайджанців різко зросла в областях Півдня і Сходу України. Кількість румунів зросла в місцевостях їх етнічного розселення.

Кількість українців, угорців, ромів (циган) і гагаузів фактично залишилася такою ж.

Тоді як зростання кількості кримських татар, вірмен, грузинів та азербайджанців пояснюється, насамперед, міграційними процесами, то зростання кількості румун пояснюється зміною національної самоідентифікації частини молдаван України, які почали вважати себе румунами.

Цим же чинником зумовлений і факт незмінності кількості тих, хто записався українцем під час перепису 2001 року у порівнянні з переписом 1989 року, попри те, що населення України за цей час зменшилося на 3 мільйони, і цілковито виключається, що цей процес зменшення населення не міг не заторкнути українців.

З огляду на те, що за останні десятиліття не було значних міграційних потоків, які б могли радикально зменшити кількість росіян в Україні, зменшення їхньої «переписної» кількості зумовлюється, насамперед, зміною самоідентифікації тих, кого під час перепису 1989 року записали етнічними росіянами.

Найбільше зменшилася кількість таких етнічних груп, як євреї, білоруси та поляки. Якщо у євреїв цей процес зумовлений еміграцією, то у білорусів та поляків – насамперед швидкою асиміляцією, яка пояснюється слабкістю етнічної самоідентифікації цих груп та спорідненістюоточуючого етнічного середовища.

За етнічним складом можна виділити кілька груп областей в Україні:

Фактично моноетнічні області (кількість українців від 90% до 98%):

Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області, а також Сумська область, де українців близько 89%.

Регіони Центральної і Південної України відносної етнічної однорідності:

Місто Київ (82% українців, 13% росіян); Миколаївська (82% українців і 14% росіян); Херсонська (82% українців і 14% росіян) та Дніпропетровська області (українців 79,3%; росіян 17,6%).

Області Південної і Східної України, де частка росіян становить близько 25%:

Запорізька (71% українців, 25% росіян) та Харківська області (70,7% українців, 25,6% росіян).

Області Сходу України, де частка росіян більша за третину населення:

Донецька (58% українців, 38% росіян) та Луганська області (58% українців, 39% росіян).

Крим і Севастополь, де чисельно домінують росіяни:

Крим (58,3% росіян; 24,3% українців; 12% кримських татар); місто Севастополь (71,6% росіян; 22,4% українців).

Поліетнічні області Західного регіону:

Чернівецька (75% українців, 20% румунів і молдаван) та Закарпатська області (80% українців і 12 угорців).

Поліетнічна область Півдня України:

Одеська (63% українців, 21% росіян, 6% болгар, 5% молдаван).

Мовний склад населення України – це показник, у реальному стані якого можливі значні відхилення у порівнянні з даними перепису. Так, зокрема, можливе заниження кількості громадян, які вважають російську мову рідною на Заході України і заниження кількості громадян, які вважають українську мову рідною на Сході України і в Криму. Це зумовлено, насамперед, установками інтерв’юерів, які проводили перепис у цих регіонах України. Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення характеризувався такими даними: українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсоткових пункта більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення, у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсоткових пункта. Частка інших мов, які були вказані в якості рідної, за міжпереписний період збільшилася на 0,4 відсоткових пункта і становила 2,9%. Мову своєї національності вважали рідною 85,2% українців і 95,9% росіян. Найбільш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності росіяни, угорці, кримські татари і румуни. Найменш схильні вважати рідною мовою мову своєї національності євреї, греки, поляки і білоруси.

За межами України проживають українців: в Росії – 4,4 млн. (2,9% від усього населення); в Казахстані – 0,9 млн. (5,4% від усього населення); в Молдові – 0,6 млн. (13,8% від усього населення); в Білорусії – 0,3 млн. (2,9% від усього населення). Сьогодні в Україні проживають представники 127 етнічних спільностей.

Нація – це об’єднання людей, яке утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов´язані між собою певним типом соціально-економічних відносин.

Так, у Франції живуть французи, британці, фламандці, німці, баски, корсиканці; в Англії — англійці, шотландці, ірландці, валлійці. Всі вони окремо «народи-етноси». А всі разом є представниками французької чи англійської (державної) нації, оскільки нація — це сукупність громадян країни. Та найчіткіше цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного й расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб´єктивно (етнічно) ці люди вважають себе представниками української нації.

Отже, існують два поняття нації:

Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного.

Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю.

У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому — до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи — поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської — євреї в усьому світі.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв´язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація — політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб´єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Національна ідея — своєрідний дороговказ для нації.

І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. «Усякий ідеал, — підкреслював він, — це синтеза бажань, потреб і змагань... Такі ідеали можуть поставати, можуть запалювати серця ширших кіл людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили у найстрашніших муках і терпіннях... Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна».

М. Грушевський вважав, що стрижнем української ідеї було визнання невід´ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм. «Наш край великий і багатий, один з найкращих країв у світі, створений для розвитку великої економічно сильної держави. Український народ повний великої життєвої сили, енергії, здібний, витривалий, високо здатний до організації, до громадської солідарності».

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї. Впродовж семи десятиліть національну ідею офіційно визнавали реакційною, нації по­діляли на «буржуазні» та «соціалістичні», націоналізм кваліфікували як «буржуазний», а, отже, реакційний. Національну ідею проголошували несумісною з інтерна­ціоналізмом, що фактично був політикою русифікації. Тривалий час у теорії та на практиці надавали перевагу інтернаціональному перед національним; знищення наці­онального гноблення пов´язували з розгортанням світової революції, що передбачало реалізацію настанови К. Маркса: «Разом з антагонізмом класів впаде і антагонізм націй». Однак світовий досвід свідчить, що прийнятною концепція інтернаціоналізму може бути за умови, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей та інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу з національними. Отже, сутність інтернаціоналізму полягає не в підкоренні національних інтересів інтернаціональним, а в їх узгодженні.

У тісному зв´язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму, яку вивчають спеціальні науки: етнополітологія та етносоціологія. Вони розглядають націоналізм не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. У такому розумінні націоналізм є основоположним політичним принципом державного устрою більшості країн світу. Тому з націоналізмом як принципом політичного устрою не варто боротися, оскільки така боротьба безперспективна.

Будь-яка держава припускається помилки, заперечуючи національну ідею, власний ідеал або не надаючи їм належного значення. За сучасних історичних умов для України в соціально-національному сенсі надзвичайно важливими є такі завдання:

- вироблення форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства;

- здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження й поширення в українському суспільстві авторитету й популярності державницької ідеї;

- вироблення цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства.

Національна ідея, з одного боку, повинна спрямовувати націю на самовизначення, а з іншого — залишити її в межах вселюдської спільності, утверджувати в житті загальнолюдські цінності, боротися за соціальну справедливість.

Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації-етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей, що є явищем і негативним і реакційним. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику, то це — нацизм, фашизм.

Націоналізм — явище багатогранне й багатолике. Він і має як позитивні, так і негативні аспекти.

До позитивних належать:

- національна самосвідомість,

- національна гордість,

- національний сором (що дає змогу самоочищатися),

- прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

До негативних:

- визнання національної винятковості,

- протиставлення іншим націям,

- прагнення забезпечити переваги своїй нації за рахунок інтересів інших народів,

- національний нігілізм,