Політологія: курс лекцій

17.3. Етнонаціональні відносини та проблеми національної політики

Проблема етнонаціональних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці XX ст. — СРСР і Югославія. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та ін. Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соціальних відносин, що характеризуються як відносини національні (міжнаціональні).

Етнонаціональні відносини — відносини між суб´єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів:

1) рівноправні;

2) відносини панування й підлеглості;

3) відносини, що передбачають знищення інших суб´єктів.

В етнонаціональних відносинах відображена сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації.

Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного.

Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є:

- проблеми рівноправності й підлеглості;

- нерівності економічного й культурного розвитку;

- міжнаціональної ворожнечі;

- розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у:

- рівноправності націй;

- співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів;

- національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів;

- підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади;

- діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій;

- діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів;

- взаємозв´язок між національними елітами;

- вільному розвитку національних культур та мов;

- формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.

Щодо етнонаціональних відносин необхідно розрізняти два аспекти: загальноісторичний і конкретно-історичний. Так, відомо, що Жовтневі події 1917 p. сприяли вирішенню багатьох аспектів національного питання в Російській імперії. Однак висновок, що нібито в СРСР у 60-ті роки було повністю розв´язане національне питання, був передчасним. Об´єднання Німеччини також вважають остаточним розв´язанням німецького національного питання. Таке твердження теж необґрунтоване з позицій загальноісторичного розвитку, оскільки сутність національного питання полягає в тому, щоб нація не лише самовизначилась, а й дала можливість рівномірно й вільно розвиватися всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди, бо з точки зору діалектики не може бути повного й остаточного його розв´язання. Отже, національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що охоплює сукупність національних проблем на даному етапі розвитку країни. А конкретні обставини завжди вимагають від держави певної національної політики.

Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв´язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

У колишньому СРСР національна політика здійснювалася без належного аналізу суперечностей, породжених розбіжністю інтересів у різних націй-етносів, без ураху­вання матеріальних умов для їх розв´язання, що призвело до краху Радянського Союзу як федеративної держави.

Міжетнонаціональний конфлікт може виникнути через проблеми:

- викликані відносинами національної нерівності, поділом націй на привілейовані та непривілейовані, на великодержавні та пригнічені;

- породжені різним рівнем економічного і культурного розвитку націй;

- породжені національною недовірою, розбратом і підозрами на національному ґрунті.

Оскільки національна політика насамперед спрямована на передбачення й вирішення суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, сучасні політологи й соціо­логи постійно здійснюють теоретичні дослідження (особливо в багатонаціональних державах), які дають змогу визначити (переважно на прикладі СРСР) основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов´язаних із національними проблемами:

1. Відносини між центральними органами та республіками (землями, штатами, кантонами). Наприклад, лише на останньому етапі існування СРСР законодавчі акти, ухвалені вищими органами Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану та Вірменії, було скасовано чи визнано недійсними в Москві. А республіки ігнорували союзні постанови, документи. Подібна ситуація простежується у відносинах Квебеку з канадським центральним урядом, Північної Ірландії — з-англійським.

2. Відносини між союзними (автономними) республіками (штатами, кантонами). У колишньому СРСР національні проблеми призвели до загострення відносин між Азербайджаном і Вірменією, Узбекистаном і Киргизстаном, Росією та Україною. Напруженість у відносинах Азербайджану та Вірменії переросла у справжню війну.

3. Відносини всередині союзних республік. У пострадянських республіках найбільшої гостроти суперечності досягли в Азербайджані (Нагірний Карабах), Таджикистані (громадянська війна), Грузії (Південна Осетія, Абхазія), Молдові (Придністров´я), Росії (Чечня), Україні (Крим). Подолання цих проблем можливе лише за умови забезпечення права всіх народів на вибір форми національної державності відповідно до реальних можливостей кожного етносу. Цим правом скористалися у Нагірному Карабаху і Південній Осетії, проголосувавши на референдумах за свою незалежність.

4. Проблеми національних груп у республіках (штатах), а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. Це стосується насамперед росіян, які проживають за межами Росії (25 млн.). Гостро постала проблема російських німців (понад 2 млн.), яких сталінський режим огульно звинуватив у підтримці фашистської Німеччини та застосував до них масові репресії, ліквідувавши національну автономію. Хоча звинувачення було знято 1964 p., однак загалом проблема російських німців залишається нерозв´язаною. Триває масовий виїзд німців до ФРН. У складній національно-державній структурі Російської Федерації існують й інші національні тертя: у Башкортостані — між башкирами й татарами; Татарстані — між татарами й чувашами; Дагестані — між аварцями, кумиками і лезгинами; Північній Осетії — між осетинами та інгушами.

5. Проблеми розділених народів. Наприклад, азербайджанці (Азербайджан — Іран), таджики (Таджикистан — Афганістан); курди (Туреччина — Ірак — Іран); корейці (північні — південні) та ін.

Принципами розв´язання цих конфліктів є:

- демократизм, заснований на праві націй на самовизначення та врахуванні національних інтересів;

- компроміс та діалог сторін з урахуванням реальної етнонаціональної ситуації, співвідношення сил;

- рівноправність всіх націй і народностей незалежно від чисельності та рівня розвитку;

- непримиримість до будь-яких проявів націоналізму, шовінізму та сепаратизму;

- спільність історичної долі народів, забезпечення цілісності держави.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загострюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби­ла лише один — демократичний — спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право напій на самовизначення, яке тісно пов´язане з реалізацією прав людини. Права і свободи людини та право народів на самовизначення взаємозумовлені. Нині право нації на самовизначення — один із важливих принципів відносин між народами й націями. Навіть більше, самовизначення є загаль­новизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов´язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано і в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьо­му документі наголошується на:

- правомірності боротьби народів за досягнення політичної незалежності та утворення своєї державності;

- свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус;

- на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку;

- забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.