Соціологія: Навч. посібник
Автор: Дворецька Г.В. | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: КНЕУ | Кількість сторінок: 472
Автор: Дворецька Г.В. | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: КНЕУ | Кількість сторінок: 472
Вивчення розвитку соціологічної науки було б неповним без розгляду внеску в неї українських учених.
Соціологічна думка в Україні протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських та американських учених, друге — у тісному поєднанні з національно-визвольним рухом, соціально-політичним життям, творчою спадщиною славетних представників українського суспільства.
Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія замовчувала імена видатних українських учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував систематизувати доробок українських соціологів минулого.
Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні
узагальнення багатьох українських учених ХІХст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. Їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження торували шлях соціологічній думці в Україні і посіли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.
Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.
Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення.
Основним рушієм еволюції І.Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).
Володимир Лесевич (1837—1905)— найвидатніший вітчизняний позитивіст; з’ясовував сутність соціології, її місце в системі наук, питання прогресу. На його думку, соціологія вивчає су-
спільні явища, що неминуче підпорядковані природним законам. Для відкриття цих законів соціологія користується такими методами загального вивчення, як спостереження, досвід, порівняння. Філософія, історія, політична економія, філософія історії, на думку В.Лесевича, є галузями соціології. Остання вивчає соціальну динаміку, а соціологія— соціальну статику. Досліджуючи суспільний розвиток, В.Лесевич дійшов висновку, що соціальні трансформації приводять не лише до матеріального покращання побуту, що є результатом зростання влади людини над природою, але й до поступового переважання вищих людських здібностей. Отже, розвиток суспільства має прогресивний характер. Прогрес, за В. Лесевичем, є прагненням до ідеалу, який він убачав у людяності, а головним елементом у процесі досягнення цього ідеалу є розумова діяльність.
Перебуваючи під впливом ідей Конта, В. Лесевич стверджував, що розумова діяльність у своєму розвитку проходить три етапи: теологічний, метафізичний і позитивний. На першому етапі розумової діяльності людина керується інстинктом, на другому— умоспогляданням і на третьому— досвідом.
Одним з тих, хто закладав підвалини української соціології, був Михайло Драгоманов (1841—1895). Він першим використав термін «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету та, як і інші провідні науковці того часу, намагався знайти йому точне тлумачення.
Соціологію учений розумів як універсальну науку; на його думку, багато які окремі науки мали б стати її складовими — це й історія, і політична економія, і політологія. Прагнення до теоретичного синтезу галузей суспільствознавства зближували М.П.Драгоманова з класиками західноєвропейської соціології О. Контом та Г. Спенсером.
Соціологічний метод Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукову критику. У процесі фактологічного і джерелознавчого аналізу він використовує процедуру деідеологізації і розглядає наукові теорії в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.
Драгоманов широко застосовує компаративний (порівняльний) метод, зіставляючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.
Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Драгоманов наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав, не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об’єктивним історичним процесам. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.
Прогрес, за Драгомановим,— це якісна характеристика розвитку суспільства, в процесі якого людське життя дедалі кращає.
Учений вирізняв кілька видів прогресу:
Прогрес суспільних відносин М. Драгоманов розумів у скасуванні особистої неволі, панщини тощо.
Щодо власного вдосконалення особи М. Драгоманов виняткового значення надавав громадським порядкам, які потрібно змінювати так, щоб навіть недобрій людині було важко робити щось зле, а добрій легко робити добре.
Особливу увагу Драгоманов приділяв соціології політичних відносин. Він вивчав проблеми влади, взаємовідносин держави й суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистісних прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавило не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов дійшов висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.
У пошуках об’єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів
М. Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських учених, зокрема Ф. Лассаля і О. Конта.
М. Драгоманов розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно-національної автономії. Він обстоював право українського народу на розвиток національної культури.
Розуміння М. Драгомановим залежності прогресу як такого від розвитку суспільної організації свідчить про безпосередній зв’язок його ідей зі спенсерівською теорією еволюції та розвитку людського суспільства.
Микола Костомаров (1818—1885) у своїх соціологічних дослідженнях виходив з того, що здогадки і припущення не можуть бути істиною, якщо не підтвердяться очевидними фактами чи безсумнівними логічними зв’язками; самі факти він розглядав як похідні від людських понять, такі, що ґрунтуються на духовному світі людей.
Учений виступав проти пануючої на той час наукової думки, за якою вирішальною історичною силою є держава, а народ— матеріал для держави. На погляд ученого, народ є не механічною силою держави, а її змістом, живою стихією. Держава є тільки формою, мертвим механізмом, який приводиться в дію народом. Тому насамперед потрібно вивчати народ, суспільство, а не державу.
Костомаров визнавав поступальний розвиток суспільства, неможливість повороту історії назад, а у зростанні свободи особи вбачав одну із закономірностей такого суспільного розвитку. Що менше розвинуте суспільство, то менше в ньому можливостей для прояву моральних рис особи.
Важливе значення для становлення української соціологічної думки мали теоретичні дослідження Костомаровим питань народності (ментальності), яка трактується як сукупність ознак, що відрізняють один народ від іншого. Такими, на думку вченого, є духовний світ, почуття, склад розуму, спрямованість бажань, ставлення до духовного та суспільного життя того чи того народу.
Формування народності, як гадає М.Костомаров, залежить від таких факторів:
Основними особливостями української народності, за Костомаровим, є:
Цікавими для сучасників є соціологічні міркування Пантелеймона Куліша (1819—1897) про місто і село, Європу і хуторянство. В їх основі— принцип подвійності природи людини. Серце, душа людини і її «зовнішнє»— завжди перебувають у конфлікті, у боротьбі між собою. На підґрунті такого розуміння природи людини Куліш побудував свою теорію «хуторянства», лейтмотивом якої є: «Прагнення до життя на хуторі— це прагнення до життя серця». Саме село, хутір дає відчуття природного (вільного) життя, є джерелом усіх земних радощів, дає можливість відкинути все зайве, непотрібне. Ніяка наука, європейська цивілізація цього не в змозі дати. Наукою лише розум збагачується. А тому Куліш закликає уникати міського життя.
Доцільно, на його думку, містам «розсипатися» на села і не утворювати велетенських людських скопищ, що породжують дорожнечу, байдужість до незаможних; не поривати сусідських зв’язків із селянами— лише тоді бідність як-небудь урівняється з багатством. У цьому Куліш убачав можливість розв’язання багатьох соціальних проблем.
Соціологічні погляди Федора Вовка (1847—1918) формувалися цілковито під впливом ідей О.Конта та Г.Спенсера. Пояснюючи соціологію як науку про суспільне життя, він стверджував, що соціологія могла виникнути лише після появи геології, палеонтології й біології, і що соціологія разом з етнологією та етнографією становлять одну науку— антропологію.
Ф.Вовк біологічні закони еволюції переносив у соціологію і на цій підставі висновував, що всі суспільні явища з’явилися не через втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; усі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини, релігія — з первісних вірувань тощо.
Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей учений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соціальних явищ — як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І.Лучинським, соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.
Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, уважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого, такою одиницею є людина як індивід фізіологічний, психологічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людський індивід (антропологія) лежить в основі соціології, а остання є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання доповнити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, додавши до нього психологічний і логічний аналіз, яким нібито знехтував О.Конт.
Оскільки в центрі соціологічного вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм, відповідає дитинству, метафізичний— юності, позитивний— зрілості.
Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили.
Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів людство загалом, державу, сім’ю. Усі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною з таких спільних рис усіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість— аристократія, внизу— більшість, демократія, у середині— тимократія. Така будова потрібна для руху суспільства. Вона нагадує зграю пташок у польоті, що вишикується в трикутник, вершину якого спрямовано в напрямку руху. Суспільству також для того, щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідальна побудова суспільства сприяє підтриманню рівноваги в ньому. Якщо більшість перебуває в основі піраміди, ніякі розхитування меншості на вершині не загрожують падінням цієї піраміди.
Одним з тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини, був Павло Аландський (1844—1883). Він зазначав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами, не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації.
Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок у становлення прикладної соціології— розробила методику вивчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності.
Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Для українських професійних асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються (але вже на основі перших) у процесі історичного та культурного розвитку.
Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.
Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ—ХХ ст. було поширення плюралізму, найяскравішим представником якого є соціолог Максим Ковалевський (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних шкіл. М.Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжував свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом. Марксистських ідей М. Ковалевський не поділяв, його погляди формувалися під впливом Конта і Спенсера.
Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному аспекті [«Сучасні соціологи» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.]. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічним законом уважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм. Соціальний прогрес, на думку М. Ковалевського, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Будучи реформістом, М. Ковалевський заперечував революцію як рушійну силу суспільного прогресу.
Микола Грот (1852—1899)— відомий представник позитивістської соціології в Україні, досліджував проблеми розвитку природи і людства, тлумачив сутність соціології та структуризацію наук. Розвиток М.Грот пояснював як безмежно складний і органічно зв’язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються в усіх сферах існування природи. Причина цих змін— взаємодія, а кінцевий результат— пристосування предметів природи один до одного. Оскільки пристосування бувають різними, то різними є й типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Суб’єктивною ознакою прогресу, за Гротом, є зростання почуття вдоволення в якомога більшої кількості членів суспільства, а об’єктивною— економія сил та енергії людського організму. Звідси, соціальний прогрес— це низка здійснюваних людиною змін; він посилює і змінює напрями енергії людини у взаємодії з природою і спричинюється до зростання задоволення потреб та зменшення страждань народу.
Регрес— це непродуктивна затрата енергії людей, оскільки пов’язаний зі зменшенням діючої енергії.
Інгрес— це тривалий проміжок часу, коли не відбувається ні піднесення, ні спаду енергії в суспільстві.
Використовуючи принцип розвитку явищ природи, М.Грот розподілив усі науки на неорганічні, органічні й надорганічні. Соціологія і психологія— надорганічні науки. Психологія вивчає психічні явища, які мають більш загальний і простий характер. Соціологія вивчає соціальні явища, які мають більш спеціальний і складний характер. Учений гадав, що суспільству властиві ті самі функції, що й психології індивіда, а тому соціологія є за своєю суттю нічим іншим, як психологією суспільства.
Об’єктом вивчення соціології, на думку М.Грота, можуть бути такі явища в суспільстві:
Відповідно до структури об’єкта М.Грот класифікував соціологію на такі розділи:
¨ суспільні й фізіологічні науки;
¨ науки про суспільну мораль, етику, мистецтво;
¨ науки про політичну історію і релігію;
¨ економічні та юридичні науки.
Микола Зібер (1844—1888), видатний економіст і соціолог, вивчаючи суспільство і суспільний розвиток, наголошував на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, суспільство визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи, учений дійшов висновку, що характер праці у цьому є визначальним, що саме за умов випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства він визначив низку щаблів і, порівнюючи їх, проаналізував общинне та капіталістичне господарювання.
М.Зібер вивчав проблеми народонаселення і, використовуючи для цього статистичні дані, критикував теорію Т.Мальтуса.
Соціологічна думка в Україні завжди розвивалась як складова загальноєвропейської культури. Так, на межі ХІХ і ХХ ст. на розвиток соціології в Україні значний вплив справив сформований на ідеях О. Конта і Г. Спенсера європейський позитивізм, зокрема, учення Е.Дюркгейма, який був ініціатором використання історико-порівняльного методу, спирався у своїх дослідженнях на статистику, використовував не тільки функціональний, а й каузальний метод, багатофакторний аналіз.
В українській науці цей метод уперше застосував славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918) Михайло Грушевський (1866—1934).
З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької соціологічної школи.
На формування світогляду М.Грушевського надзвичайно вплинув Дюркгейм, з яким він підтримував особисті стосунки. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М.Грушевський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський читав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.
М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізації соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному ви-
вченні соціології він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.
Виходячи з об’єктивних засад соціологічних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, якими є закони його розвитку і прогресу?
Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично переважають у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.
М.Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідку впливу суто біологічних інстинктів, учений акцентував увагу на ролі соціально-психологічних чинників.
З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні і довелося працювати над цим уже в еміграції.
Перший період перебування М. Грушевського за кордоном був зв’язаний з чималими труднощами. Він опинився на чужині без будь-яких засобів до існування. Незважаючи на це, прибувши до Відня, він одразу ж почав вирішувати практичні соціологічні проблеми, висунувши ідею створення єдиного наукового центру — Українського соціологічного інституту (УСІ), який об’єднав би різні наукові течії української соціології. Протягом 1919р. вчений розробив три варіанти проекту УСІ. Передбачалися автономія цього наукового центру, державна дотація, колегіальне управління, створення філій в основних світових центрах.
Цей проект було розіслано всім українським науковцям і розпочато переговори з Дніпровським союзом споживчих спілок про видання серії наукових соціологічних праць. Було складено програму, розпочато налагодження контактів з урядом Радянської України з метою фінансування останнім діяльності Інституту, а в майбутньому— переведення його в Україну.
М. Грушевський ставив перед Соціологічним інститутом найрізноманітніші завдання: проведення соціологічних досліджень, підготовка кваліфікованих дослідників у різних галузях соціології з орієнтацією на самостійну наукову роботу, підтримування зв’язків з міжнародними соціологічними організаціями, обмін досвідом соціологічної роботи — інформування світової громадськості про соціальне життя в Україні, ознайомлення українського суспільства зі здобутками соціологічної науки на Заході тощо.
Місцем перебування Українського соціологічного інституту
М. Грушевський обрав Женеву — традиційний інтернаціональний центр, де вже тоді перебувало багато національних організацій різних народів зі штаб-квартирою Ліги Націй включно. Однак через різні несприятливі обставини ця ідея виявилася нездійсненою.
Найсприятливіші умови для розгортання наукової діяльності української еміграції склалися натомість у Відні (Австрія), де ще 1915 року було засновано Загальноукраїнську культурну раду, яка мала на меті згуртувати українську інтелігенцію Галичини й Наддніпрянської України для науково-культурної діяльності за умов Першої світової війни. Саме тут, у Відні, 1919 року М.Грушевський і заснував перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут. Було сформовано бібліотеку, підібрано штат працівників, зокрема таких відомих учених, як Н.Шраг, В.Старосольський, Д.Антонович, М.Чечель, М.Шаповал, В. Мазуренко, П. Христюк. Відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деяких соціологічних досліджень.
З 1 лютого 1921 р. у Відні відкрилися річні безплатні загальні курси із суспільно-політичних наук для українських емігрантів. Серед різноманітної тематики лекцій були й питання соціології. Тему «Початок громадського та державного життя, або генетична соціологія» викладав сам М. Грушевський. Матеріали з теми лягли в основу пізніше опублікованої розвідки з курсу генетичної соціології (1924 р.).
У 1921—1922 рр. діяльність Українського соціологічного інституту зосередилася на лекціях і видавничій діяльності. Під його егідою було випущено 13 книжок, які стали відчутним внеском у розвиток української науки. Видання Інституту надсилались до бібліотек України, українських товариств у Женеві, США, Канаді, звідки у свою чергу надходили книги україно-
знавчої тематики.
М.Грушевський сподівався, що Український соціологічний інститут стане справжнім центром української науки, оскільки Академія наук у Києві через відомі обставини революції та громадянської війни занепала, а українські наукові заклади на Західній Україні через неприхильне ставлення польсько-румунських правлячих кіл припинили свою діяльність. На думку Грушевського, Український соціологічний інститут залишався одним-єдиною установою, яка спроможна була належним чином репрезентувати українську науку, сприяти її розвиткові.
Проте за браком коштів широку програму цього інституту не було виконано. Скрутний матеріальний стан, невлаштований побут співробітників та й самого керівника, а також зрозуміле бажання працювати на батьківщині — усе це визначило наміри Грушевського повернутися до Києва і перевести туди інститут.
З метою презентації Українського соціологічного інституту в Україні Грушевський домігся участі його представників у Всеукраїнському науково-технічному з’їзді (Харків, 1922). Туди відрядили А.Жуковського і М. Чечеля, для того щоб зробити доповідь про діяльність УСІ та вивчити можливість переведення його в Україну.
Проте ці плани не здійснилися. Наприкінці 1922 р. діяльність УСІ довелося згорнути за браком коштів. Наприкінці 1924—у першій половині 1925 року УСІ відновив роботу в Празі, де він діяв аж до кінця Другої світової війни. А Грушевський у листопаді 1923р. дав згоду на обрання його членом УАН. У березні 1924р. він повернувся до Києва. Одразу після повернення на батьківщину М.Грушевський прочитав перед загальними зборами УАН доповідь «Український соціологічний інститут та дослідна кафедра історії культури — загальної та української». Загальні збори ухвалили рішення про необхідність заснування соціологічного інституту в Києві. Проте це рішення також не було втілене в життя. На перешкоді став інститут марксизму, який не міг допустити існування установи, опозиційної комуністичній ідеології.
Проте рішенням президії наукового комітету Наркомату освіти УРСР було створено науково-дослідну кафедру історії України за завідуванням М.С.Грушевського. При кафедрі було організовано секцію методології та соціології. Функції ж інституту фактично почала виконувати створена наприкінці 1925р. Асоціація культурно-історичного досвіду.
У 1926—1927рр. Асоціація провела 24 засідання, на яких було прочитано 51 доповідь соціологічного плану. Розроблялися спеціальні анкети, програми історико-соціологічних досліджень. Щоб піднести соціологічну роботу в Україні до рівня світових стандартів і узгодити її зі світовим науковим рухом, до роботи запрошували іноземних фахівців. На засіданнях детально обговорювалися дослідження західних учених, зокрема французької школи, яка була методологічною основою для українських соціологів того часу.
Семінар методології соціології та інших наук вела дочка Грушевського — Катерина Грушевська (1900—1943). Сам же Грушевський читав курс «Сучасна соціологія».
Не звертаючи уваги на критику її захоплення соціологічними методами та ідеями Дюркгейма, яким, на думку марксистів, був притаманний «прихований ідеалізм» і «соціальна обмеженість», 1927 року Катерина Грушевська за власний кошт поїхала за кордон (Париж, Берлін, Відень), щоб глибше вивчити досвід європейської соціології позитивізму. Дослідниця придбала літературу, налагодила зв’язки з деякими закордонними інститутами та університетами.
У цей час з’явилася підсумкова, узагальнююча стаття М.Грушевського про французьку соціологічну школу. У ній учений писав, зокрема, що праці французьких соціологів, особливо Дюркгейма, можуть бути взірцем для молодої української науки.
Отже, заслугою М.Грушевського було сприяння оволодінню українською наукою історико-соціологічним методом дослідження, теоретичний та практичний його розвиток, а також поширення досвіду навчально-популяризаційної та публіцистичної діяльності.
Окрім М. Грушевського багато інших українських учених також змушені були працювати в еміграції. З-поміж них був і голова Українського громадського комітету в Празі, колишній міністр земельних справ в уряді УНР Микита Шаповал (1882—1932), який протягом 1924—1932 рр. очолював Український інститут громадознавства. УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологічний часопис «Суспільство», публікував книжки українських соціологів і проіснував аж до 1945 року.
М. Шаповал за час керування цим інститутом видав такі свої праці, як «Загальна соціологія», «Українська соціологія», «Соціологія України», «Соціологія і політика: підручник соціотехніки», заснував (кінець 1920-х рр.) соціологічну бібліотеку та архів-музей для популяризації соціологічних знань.
М.Шаповал,досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є системою різних угруповань індивідів, що живуть у такому взаємозв’язку, коли поведінка однієї чи кількох осіб спричиняє поведінку іншої чи інших осіб.
На думку М. Шаповала, індивіди на підставі певної мети згуртовуються в групи, які виконують біологічні чи соціальні функції; групи єднаються одна з одною, вростають одна в одну, зв’язуються в агрегат, який уже називається суспільством.
Суспільні групи вчений класифікує на:
Шаповал першим в українській соціології вводить поняття «українське суспільство» і стверджує, що воно стане таким тільки тоді, коли будуть створені українські політичні партії, українські профспілки, українські школи, українські кооперативні спілки як підвалини господарської самостійності.
Згодом, аналізуючи сучасне йому світове суспільство, Шаповал розвиває свої теоретичні ідеї. Так, суспільство він уже трактує як організацію співробітництва людей щодо здобуття і розподілу життєвих засобів для задоволення своїх потреб. Національне суспільство є мікрокосмом світового і має незалежно виконувати свої функції в економічній, політичній і культурній сферах. Українським суспільство в Україні стане тоді, коли українці самостійно почнуть виконувати названі функції.
Соціологічні погляди іншого українського соціолога Ольгерда Бочковського (1884—1939) сформувалися під впливом учення Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера. Головною передумовою перетворення народу в націю, на думку О. Бочковського, є господарський зв’язок суспільних верств, а природними передумовами нормального розвитку народу є територія і земля. Проте не територія, а народ є «майстром своєї історичної долі». Земля— це сцена, а народ — митець, який гірше або краще творить власну історію.
Соціолог Микола Гредескул (1865—?) відомий як критик марксизму. Усі потреби людини він поділяв на дві групи: нижчі (тваринні) і вищі. Задоволення нижчих потреб призводить до виникнення «економічного фактора». А оскільки потреби мають психічну, ідеальну природу, то й економічний фактор, за М.Гредескулом, є ідейним, а не матеріальним. Свої потреби люди задовольняють суспільним способом. У результаті виникають економічні відносини (тобто відносини між членами суспільства з приводу виробництва) і економічна структура суспільства. Однак ці й інші відносини мають регулюватися, тому потрібні держава і право. На думку М.Гредескула, економіка, держава і право утворюють «будову», головною функцією якої є забезпечення задоволення людських потреб шляхом суспільної господарської ді-
яльності.
МихайлоТуган-Барановський (1865—1919) вивчав розвиток суспільства, його чинники і вважав, що основу суспільного ладу визначає не виробництво (як стверджували марксисти), а щось більше— соціальне господарство. Під соціальним господарством учений розумів сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ з метою створення матеріальних умов, необхідних для задоволення людських потреб. Він гадав, що немає такої людської потреби, задоволенню якої б не служило господарство. Тому немає сенсу класифікувати потреби, вони всі є господарськими.
За Туган-Барановським, в основі будь-якої діяльності лежить соціальне господарство. Соціальне життя він уподібнював колу, в центрі якого перебуває господарство, а від нього радіусами розходяться лінії інших видів соціальної діяльності. Отже, ступінь наявності соціального господарства в різних галузях соціальної діяльності, як зазначав учений, дуже різний. Наприклад діяльність, спрямована на задоволення нижчих потреб, підтримування життя є цілком соціальним господарством, а наукова діяльність, хоча й потребує господарської основи, але виходить далеко за її межі. Що вищою є потреба, то меншу роль у діяльності щодо її задоволення відіграє господарська діяльність.
Звідси вчений висновує: оскільки із прогресивним розвитком суспільства відбувається ушляхетнення людини, центр її життя переміщується у сферу вищих духовних потреб, то й соціальне значення господарської діяльності як чинника суспільного розвитку буде зменшуватися, натомість значення негосподарської діяльності зростатиме.
Цікавими були розвідки українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема Богдан Кістяківський(1868—1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а й дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами.
Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного ви-
вчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.
Б. Кістяківський мав особисті контакти із провідними європейськими соціологами: Г. Зіммелем, у семінарах котрого він працював у Берлінському університеті; В.Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію; М.Вебером, з котрим його зв’язувала багаторічна дружба. Б. Кістяківський прагнув застосувати розробки західноєвропейської теоретичної соціології до дослідження національної культури, зокрема, ролі мови в розвитку цієї культури.
Іван Сокальський (1886—1929) цікаво трактував механізм розвитку людських відносин, уважаючи, що їх визначають пристрасті або груба сила. Розуму залишається підбивати історичні підсумки, а свідомості визначати засоби для послаблення гнітючого впливу первинних пристрастей і грубої сили на суспільне життя. На думку вченого, історія має зигзагоподібний характер; сусідство є одним з визначальних чинників у історичному житті народів.
Соціологічні інтереси провідного українського вченого Володимира Старосольського (1878—1942) також було зосереджено навколо проблем нації, соціологічного розуміння права та держави тощо. Соціологічну сутність нації вчений тлумачив як «спільноту, яка твориться стихійною волею, інстинктом, почуттям належності до себе, психічними схильностями та настроями членів гурта, що удержує її як внутрішньо зв’язану цілісність».
Державу В.Старосольський розглядав як один з типів соціальних зв’язків, що тримається силою правних норм. Соціологію цікавить не те, до чого зобов’язують норми (це предмет вивчення правознавства), а норми як реальна, фактична схема людської поведінки («дійсна дійсність»), у тому числі й поведінка людей, яка суперечить правним нормам.
На соціологічні погляди Василя Бойка (1893—1938) вплинув марксизм. Зокрема, досліджуючи мистецтво, він виходив з того, що мистецтво є одною з надбудов, які виростають на ґрунті су-
спільного виробництва, або економічних відносин між людьми.
Дмитро Донцов (1883—1973) був політиком, і його соціологічні розробки більше стосуються політичної соціології. Розглядаючи рушійні сили людської діяльності, учений відкидає віру в розум на користь волі, що рухає світом і є ціллю у собі, вона, на думку вченого, є рухом, що не залежить від об’єкта, але шукає його у собі. Саме воля, а не розум є рушійною силою людської діяльності. На цьому Д.Донцов будує свою ідеологію волевого націоналізму:
Підвалинами націоналізму в Донцова є боротьба за волю, зміцнення волі нації до життя, до влади, до експансії. У цій боротьбі перемагає сильніша нація. Лише сильні раси мають право організовувати людей (народи) для зміцнення існуючої цивілізації. Саме так Донцов розуміє прогрес, а звідси поділ народів на вищі та нижчі, на такі, що вміють правити іншими й собою, і такі, що цього не вміють.
Соціальна нерівність, на думку Донцова, існує не тільки між окремими націями, а й у самій нації. Очолює націю каста кращих її представників. Отже, суспільство має структурну ієрархію, воно поділене на вищу і нижчі касти. Вища каста має свої привілеї й тягарі. Вона своїми ідеями підтримує суспільність, не дає розпалитися агресії.
Вивчаючи складники держави — землю, народ, владу — Донцов наголошує на різному ставленні різних каст до цих складників. Наприклад, метою провідної касти у ставленні до землі є її захист, ціллю підвладної — праця на своєму лану для себе і своєї родини.
Головною теоретичною концепцією соціолога В’ячеслава Липинського (1882—1931) була теорія організації національних еліт. Згідно з його поглядами розвиток держави залежить від форми її організації. Кожна нація твориться елітою (аристократією), котра здобула владу у своєму суспільстві. Без національної аристократії, здатної організувати пасивну більшість нації та захистити її від зовнішньої небезпеки, немає і не може бути нації. Успішне ж функціонування еліт потребує їх постійного поповнення й оновлення.
В.Липинський указав на три методи організації національної аристократії: класократія, охлократія і демократія. Для розуміння специфіки названих методів слід урахувати, що протилежними полюсами соціальної структури за цією концепцією є активна меншість, тобто аристократія, і громадянство — частина населення держави, яка не має безпосередньої змоги використовувати фізичний примус для здійснення своїх бажань.
Склад громадянства — неоднорідний. За вертикальним поділом його становлять окремі класи (промисловий, хліборобський, фінансовий і купецький, інтелігенція), у кожному з яких по горизонталі виокремлюються стани, що утворюються на засаді здатності до самоорганізації. Громадянство, поділене на класи і стани, веде постійну боротьбу за владу.
Найліпшим методом організації національних еліт В. Липинський уважав класократичний, коли аристократія формується і приходить до керівництва через загальні вибори найліпших представників різноманітних класів і станів.
Охлократія характеризується тим, що активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів у одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством.
Демократичний лад В. Липинський назвав хаотичним, бо правляча еліта (купці, фінансисти, інтелігенція) використовує хаотичні методи парламентарної демократії.
Ці три методи організації чергуються: ослаблена класократія вироджується в демократію, а та в охлократію, у боротьбі проти якої знову об’єднується класократія.
Станіслав Дністрянський (1870—1935), вивчаючи соціальні зв’язки, стверджував, що вони виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб і що на ранніх етапах суспільного розвитку ці потреби носили переважно економічний характер.
Умовою успішного функціонування соціальних зв’язків, за
С.Дністрянським, є наявність норм, які виникають із внутрішнього переконання про взаємну залежність людей у процесі задоволення ними своїх потреб.
У контексті соціальних зв’язків учений розтлумачив зміст таких категорій:
Елементами нації як форми соціального зв’язку є люди, природна територія (на якій родяться ці люди, не історична) і народна культура. Народна культура становить основу нації. Кожна нація має свою культуру, хоча може не мати своєї державної організації. Еволюційний розвиток нації, за Дністрянським, полягає в тому, що маючи своїх людей і свою територію, нація намагається своїй власній культурі відкрити «шлях до цивілізації», тобто на своїй природній території створити власну державну організацію.
У соціологічній проблематиці видатного українського мислителя Володимира Винниченка (1880—1951) чільне місце посідає питання про характер української нації і державності. Безбуржуазність, відсутність національних експлуататорських класів розглядається як основна характерна риса української нації.
Крім того, В.Винниченко вивчає суть «національного героя», харизматичної особи діяча, який з’являється в будь-якої нації і відіграє провідну роль у період великих національно-соціальних потрясінь. Для такої особи притаманні прагнення до слави, віра у свою вищість, здатність «заражати» своєю вірою інших громадян. Для цього використовуються будь-які способи утвердження власної популярності: самовихваляння, обставлення своєї особи різними урочистими процедурами, які гіпнотично діють на оточення, тощо.
В.Винниченко розробив власну політико-соціологічну концепцію, яка дістала назву «колектократії». Сутність її полягає в тому, що із глухого кута, в який потрапило тогочасне суспільство через недосконалість соціально-господарчої форми власної структури, могла вивести його перебудова на правдиво-кооперативну суспільну форму— колектократію.
Звоницька Агнеса (1897—1924) розробила концепцію соціального зв’язку. Вона виходила з того, що в основі людського життя лежить спілкування між індивідами, під час якого формується культура, особистісне у взаємодіючих індивідів. У такому процесі стосовно особи А.Звоницька виокремлює три складові:
1) соціалізацію або здобуття індивідом відомостей про соціокультурне середовище, засвоєння ним колективних знань;
2) узагальнення здобутих відомостей, особисту типологізацію на основі власної індивідуальності;
3) очікування, припущення індивіда про наявність подібних узагальнень у інших індивидів, тобто узгодження спільної діяльності.
Особливим регулюючим механізмом збереження соціального зв’язку в часі Звоницька вважала традицію.
Степан Рудницький (1877—1937) у своїх соціологічних поглядах дотримувався думки, що в соціальному світі, як і у світі природи, точиться боротьба за існування. Вона буває різних форм: міжіндивідною, класовою, расовою, національною. Вивчаючи расову і національну боротьбу, учений виходить з того, що раси і народи— творіння природи, і вони живуть, поки існують відповідні природні умови. Між расами і між народами точиться постійна боротьба, в якій виживає сильніший.
Нація є рушієм розвитку людства. Без розвитку нації неможливий будь-який соціально-політичний розвиток. Націю Рудницький визначає як групу людей, об’єднаних спільністю притаманних лише їй рис (прикмет) в одну цілісність.
Учений вирізняє такі риси нації:
Це основні риси, що передають суть нації, і ними повністю володіє народ. Рудницький дав вичерпну характеристику цих прикмет українського народу й обґрунтував положення, що найважливішою є в першу чергу територія, далі — расовість, потім мова, традиції, культура.
Вивчаючи класову структуру української нації, С.Рудницький виходив з того, що через утрату державності влада, клас великих земельних власників, міщанство, буржуазія, пролетаріат, церковна ієрархія в Україні були неукраїнськими. Завжди українським залишалося лише селянство. Звідси вчений висновує, що інтереси селянства й усього народу тотожні і що суспільно-економічна сутність української держави має ґрунтуватися на селянстві.
Найважливішим суспільно-політичним завданням самостійної України вчений уважав зведення до мінімуму або й цілковите усунення класової боротьби в Україні через вирівнювання економічного становища громадян. Саме такий суспільний устрій, на думку Рудницького, відповідає споконвічним соціальним ідеалам українства, яке протягом усієї своєї історії боролося проти поневолення одних іншими, проти переважання одного класу над іншим.
Нехай громадяни самостійної України борються й конкурують між собою за те, хто принесе Україні більшу користь, хто краще прислужиться рідній науці, літературі, народному господарству, усьому людству, а не за те, щоб бути багатшим за іншого або щоб неволити когось економічно.
Українська соціологія пожовтневого періоду розвивалася переважно в діаспорі.
У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо в Україні в післяреволюційний час можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку
30-хрр., другий можна датувати 30—50-ми роками, третій — 50—80-ми, четвертий — із середини 80-х рр. ХХ ст. до наших днів.
Українська соціологічна думка в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з’являється проект постанови Раднаркому «Про соціалістичну академію суспільних наук».
Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад— Міжнародний інститут соціології і права — було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік.
Становлення вітчизняної соціології стимулювалося логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло бути в зарубіжній соціології. Відчувалася гостра потреба в практичних рекомендаціях щодо розв’язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем, зокрема, відродження та реконструкції промислових підприємств. З’явилася цілком нова галузь науки— соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації праці, які мали замінити популярні на той час за рубежем «тейлоризм» і «фордизм». Велике значення у становленні цієї галузі знань мали праці російського вченого Олексія Гастєва. На його думку, що сформувалася під впливом західноєвропейського позитивізму, наука про організацію праці має створюватися на стику соціальних і природничих наук. В останніх вона запозичує точні експериментальні методи, орієнтацію на вивчення реальних фактів.
Зважаючи на реальні потреби виробництва, О.Гастєв пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною «соціальною інженерією». Ішлося про заміну статусу соціологічної науки, її предмета, цілей і завдань. Характеризуючи нову науку, О.Гастєв у своїй праці «Як потрібно працювати» писав, що в соціальній сфері має наступити епоха точних вимірювань, формул, креслень, контрольних калібрів, соціальних нормалей. Зважаючи на захоплення сентиментальних філософів невловимістю емоцій людської душі, учені повинні поставити проблему повної математизації психофізіології, економіки, щоб можна було оперувати певними «коефіцієнтами» збудження, настрою, втомлюваності, прямими і кривими економічних стимулів.
У цей самий час інший відомий учений з питань НОП Н.Вітке звернув увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули і наукові узагальнення.
На думку сучасного російського соціолога АльбертаКравченка, з позицій нинішнього розуміння Н.Вітке у своїх наукових поглядах тісно наблизився до відкриття економічної соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод — як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Іншими словами, Н. Вітке вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин. Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книжок з мистецтва управління персоналом, закріплення і використання кадрів, поліпшення умов праці, тобто із «соціологічних основ адміністративної роботи».
Отже, намагання раціоналізувати організацію й управління праці в ті роки спричинилося до появи нової науки — соціальної інженерії — одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку та настанови людей з метою розв’язання соціальних проблем, на адаптацію соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. Її поява була зумовлена потребами загальногосподарської практики, змушеної зважати на людину як свідомий активний елемент виробничого процесу. Структурно до соціальної інженерії входили два підрозділи:
1)наукова організація виробничого процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія);
2)наукова організація управління (теоретично-методологічною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології).
Метою першого підрозділу було раціональне поєднання людини із засобами виробництва, а другого — раціональне поєднання і взаємодія людини з людиною у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку про спільну трудову діяльність. Як писав Н.Вітке, основною проблемою НОП є не стільки сама праця як проблема фізіологічна, скільки співробітництво людей як проблема соціальної організації.
Отже, О.Гастєв і Н.Вітке визначили структуру, предмет дослідження і сферу застосування соціальної інженерії. При цьому НОП переводилася зі сфери технічно-організаційних заходів у сферу соціологічного знання з ужитковою орієнтацією.
Наукова соціологічна робота у 20-ті рр. майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з’явилася перша кафедра соціології, яку очолював у 1918—1920 рр. Б. Кістяківський. Тут працював Кабінет примітивної культури, який під керівництвом Катерини Грушевської досліджував питання генетичної соціології. З 1926р. видавався щорічник «Первісне громадянство», де К.Грушевська опублікувала свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін.
Український демографічний інститут, очолюваний М.Птухою, досліджував, крім іншого, біосоціальні процеси. Український НДІ педагогіки (Харків), що його очолював В. Протопопов, видавав з 1925р. «Журнал експериментальної педагогіки і рефлексології», в якому публікувалися праці із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної рефлексології велися Психоневрологічним інститутом, котрий очолювали О.Гейманович і В.Гаккебуш. Проблеми соціології вивчалися також етнографічним, географічним і антропологічним товариствами.
У 30-тірр. питання праці та управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Федором Дунаєвським.
Учені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багатоетапної діяльності використовували прикладну соціологію. Спочатку аналізувалася ситуація, визначалася проблема, потім із застосуванням інженерних розрахунків вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавців, і на основі цього змінювалася професійно-кваліфікаційна структура підприємства.
Було розроблено власну методику профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, які дають змогу виявити обдарованість людини.
Раціоналізація праці й управління сприймалася вченими інституту як процес соціальний. В основу його класифікації Ф. Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного процесу:
Відповідно виокремлюються функції — починні, упорядковуючі й розпорядчі. Тому особлива увага приділялася в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів тощо.
Соціологічні дослідження, що проводилися вченими харківського інституту, виявили, що один зі способів ухиляння представників адміністрації від розв’язання проблем — перекладання своїх обов’язків на «творчу активність мас». Проте дрібна опіка, надмірні детальні розпорядження також шкодять виконанню. Простий робітник, який повинен чітко дотримуватися інструкцій, не має можливості врахувати ті зміни, що з’являються в будь-якій трудовій ситуації. Авторитарний стиль керівництва з жорсткими методами контролю теж малоефективний за нормальних умов. Постійний страх покарання травмує психіку підлеглого виконавця, викликає негативні емоції, які справляють зворотний вплив на самого керівника. Утворюється замкнуте коло соціального напруження.
Було виявлено багато способів маскування недоліків адміністрування:
Центральною концепцією харківської наукової школи була методологія «раціональної організації». Вона потребувала будувати проект будь-якої управлінської структури, виходячи не з апріорних принципів, а з урахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення тієї самої проблеми, що давало змогу вибрати оптимальний.
Вивчення соціально-економічних проблем праці й управління в цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом. Учені харківського інституту перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, розглядаються вузлові питання, які потрібно розв’язати. Після цього на основі попередніх розрахунків аналізується існуюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці й тих вимог, які вона ставить до виконавця, і створюється «кодекс кваліфікаційних норм». На наступному етапі будується система «нормпродуктивності», тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, порядок постачання матеріалів, можливості врахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, притаманний для соціальної інженерії, потребує обробки великих обсягів емпіричної інформації, проведення численних опитувань тощо.
Інноваційна діяльність з удосконалення соціального управління не обмежувалася соціологічними розробками. У 1922—1924рр. почали з’являтися психотехнічні лабораторії, які для вирішення питань профвідбору і профконсультацій широко застосовували тестування.
Отже, у 20—30-х роках у СРСР було зроблено спробу створити нову соціологічну науку. Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Її розвиток стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися нещадній та часто несправедливій критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.
Особливістю розвитку української соціологічної думки є те, що він за часів колишнього СРСР відбувався під сильним ідеологічним тиском і за свідомого гальмування дослідницьких міркувань, штучного роз’єднання вчених на тих, хто працював на батьківщині, і тих, хто був змушений перебувати в еміграції. Проте вільний від ідеологічного тиску розвиток української соціологічної думки за кордоном мав вагомі результати — з’явилися соціологічні праці, які стали науковою кла