Соціологія: Навч. посібник
Автор: Дворецька Г.В. | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: КНЕУ | Кількість сторінок: 472
Автор: Дворецька Г.В. | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: КНЕУ | Кількість сторінок: 472
Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людей. Коли суспільство — це сукупність людей, які поєдналися соціальними зв’язками й відносинами, утворюючи соціальні спільноти і створюючи соціальні інститути, то культура — продукт їхньої діяльності, умова дальшого їхнього існування. Це:
¨сукупність матеріальних і духовних цінностей, що відбивають певний рівень історичного розвитку даного суспільства і людини;
¨ рівень опанування того чи того виду знань або діяльності;
¨ сфера духовної життєдіяльності суспільства (система освіти, виховання, релігії, творчого творіння тощо);
¨ форми соціальної поведінки людини, зумовлені рівнем її виховання й освіти.
Термін «культура» (лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. До цього він використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultura literatum), вироблення правил поведінки (cultura juris) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії.
До культури належать також і ті явища, що поєднують природний інстинкт людини і соціальний контроль над ним. Наприклад, здатність людини силою захистити особисту позицію в конфліктній ситуації і вміння стримати себе від насильницьких дій.
Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо.
У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.
Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.
Однозначне тлумачення культури неможливе, бо вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних відтінків. Немає іншого терміна в соціології, котрий би так часто вживався і був таким значущим, як культура. Ще на початку століття Е.Тайлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною—членом су-
спільства.
Поняття «культура» і «цивілізація» Е. Тайлор уживав як синоніми. Проте згодом чітко виявилися «виразки» цивілізації— термоядерна і біологічна зброя, екологічні кризи, Чорнобильська катастрофа, урбанізація з її крайнощами, наркоманія тощо. Усе, що в цивілізації спрямоване проти людини, її життя, фізичного й морального здоров’я, не може утворювати культуру. До неї належить лише те, що має розумні засади.
Н. Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакові для людей, поєднаних певним способом життя. При цьому він наголошує, що культурастворюється людьми і що культури навчаються. Отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від попереднього покоління до наступного.
О. Якуба вважає, що культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот,суспільства в цілому, вона відтворює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв’язками й відносинами.
Н. Черниш наголошує, що культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях.
«Філософська енциклопедія» (1983 р.) дає, на нашу думку, найзмістовніше визначення культури якспецифічного способу організації та розвитку людської життєдіяльності, відображеного в продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установок, у духовних цінностях.
Отже, нині фіксуються триосновні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе.
Як складне й багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка — культуру виробничої діяльності, праці тощо. Соціологія має свій об’єкт і предмет вивчення (див. рис.). Її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взаємодії і якісно відрізняє людину від іншого живого світу; культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя.
У вітчизняній соціології сформувалося кілька підходів до вивчення культури. Предметом соціологічного дослідження культури може бути:
Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:
¨ культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя;
¨ культура завжди зв’язується з творчою діяльністю й у своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід’ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності в розв’язанні насущних проблем;
¨ культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;
¨ культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);
¨ культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процесу.
Соціальна сутність культури
Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як:
Засаднича ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльності індивіда, окремих спільнот, суспільства, у суспільних перетвореннях.
Як уже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття суспільства, бо культурне пронизує суспільне в усіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов’язковою наявність компонентів культури, а отже, культура є надзвичайно різноманітною.
Термін «культура» використовується соціологією в різних аспектах. У широкому розумінні термін «культура» вживається на позначення системи взаємодії (методи, форми, взірці, засоби, орієнтири) окремих людей, соціальних груп, суспільства в цілому із середовищем існування (природним і соціальним), яку вони генетично не успадковують, а створюють у соціальному житті, засвоюють як досвід попередніх поколінь і використовують для підтримки певних структур соціальної діяльності.
У вузькому розумінні культура —це система цінностей, переконань, зразків та норм поведінки,визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не суперечить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпечують підтримку соціальної діяльності, її розвиток.
Як стверджує М.Вебер, у цінностях у концентрованому вигляді відбивається сенс культури (не в результатах творчої діяльності, навіть не в її процесі, а саме в цінностях).
М. Лапін гадає, що система цінностей утворює внутрішній стрижень культури, моральну квінтесенцію потреб і інтересів індивіда і соціальних спільнот. Культура у свою чергу справляє зворотний вплив на соціальні інтереси і потреби, стаючи одним з найважливіших мотиваторів соціальної дії, поведінки індивідів.
Учені виокремлюють такі три складові предмета вивчення соціології культури:
1)суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї;
2)культура соціальної організації (уся сукупність організацій, в яких діє сукупний працівник);
3)культура людини-індивіда, що включає такі сфери, як наука, мистецтво, освіта й виховання.
Для більш чіткого окреслення предмета вивчення соціології культури, потрібно визначитися із соціальними функціями, що їх виконує культура. Зі сказаного раніше випливає, що культура самодетермінується знаннями, цінностями, нормами і взірцями як основними соціальними утвореннями, що орієнтують людину в її поведінці, діяльності, взаємодії з іншими людьми. За Я. Щепанським,взірець — це культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та інших членів групи, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потрапити в конфлікт. Орієнтуюча засада культури є водночас упорядковуючою, організуючою засадою, бо будь-яка організація намагається звільнитися від хаосу, підвищуючи тим самим ефективність людської діяльності й поведінки. Отже, основною функцією культури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людейна основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій (діяльності, поведінки).
На рівні соціальної організації головна функція культури —підвищення ефективності діяльності, трудової поведінки людей у межах організації.
На рівні індивіда основною функцією культури є уникнення суперечностей і забезпечення соціалізації особистості, залучення її за допомогою відповідних механізмів до цінностей, знань, норм, соціальних взірців поведінки, що є актуальними на даний момент.
Культура своїми механізмами встановлює цінності та їх основні критерії. Такі цінності зв’язані з культурною орієнтацією, цілеспрямованістю дій людини. Вони стосуються уявлень, взірців поведінки, предметів культури, традицій у процесі особистого та групового вибору і є базовими елементами культури особистості, певної спільноти, суспільства.
Проте людина орієнтується на цінності та норми одночасно. Норми — це схвалені в суспільстві моделі відносин і поведінки людей у певних сферах діяльності й ситуаціях. За Н.Смелзером, норми — це правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей. Вони (разом із цінностями) як складові культури впливають на стиль поведінки індивідів, організацію різних видів соціальної діяльності і принципи їх оцінки, у чому й виявляється ціннісно-нормативне регулювання культури.
Культура як певна система ціннісних комплексів здатна бути регулятором індивідуальної та групової поведінки. Вивчаючи це питання, Е. Дюркгейм наголошував, що суспільство існує лише там, де є спільна система цінностей і норм, що її як загальнообов’язкову визнає більшість громадян, тобто уявлення про цінності та їх втілення в моральних відносинах є колективним.
Дещо інший підхід демонструє М. Вебер, який на перший план висуває не колективні уявлення, а ціннісні орієнтації особистості в системі соціальних дій, сенс, який соціальна дія має для її суб’єкта. Він додержувався думки, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах життя є етичні вчення головних світових релігій.
Ідеї М. Вебера розвинули американський соціолог Т. Парсонс та його учні. Т. Парсонс розглядав культуру як у певний спосіб організовану систему цінностей, що відповідає потребам, без якої не можуть бути реалізовані соціальні дії; як комплекс ідеальних зразків (норм, традицій тощо), що обмежують і спрямовують вибір, надають йому сенсу. Культурні зв’язки відтворюють історичний досвід як цінність, котра засвоюється індивідом, стає здобутком його духовного світу і спрямовує його соціальні дії.
Через цінності культура спрямовує соціальні дії, поведінку людини, впливає на всі соціальні процеси в суспільстві, виконує регулятивну функцію. Окрім того, культура зберігає і передає з минулого в сучасне, із сучасного в майбутнє соціальні цінності, людський досвід, врізці поведінки, тобто виконує трансляційну функцію. Разом з тим вона добирає з успадкованих складових елементів необхідні для розв’язання завдань наступних етапів розвитку суспільства, відбраковує морально застарілі й цим виконує селекційну функцію. Динаміка елементів певної культури, взаємодія її з іншими культурами сприяє оновленню соціальних цінностей та норм, їх прогресивним змінам, що є підґрунтям для реалізації інноваційної функції. Набуття й засвоєння культури є соціалізацією особистості людини. Саме опанування культури робить людину людиною, а отже, реалізує освітньо-виховну функцію. Окрім того, саме культура допомагає спілкуватися людям, ліпше пізнавати один одного, ті соціальні явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто виконує комунікативну й пізнавальну функції.
Особливого значення нині набуває інтегративна функція, бо саме культурні заходи об’єднують людей, створюють умови для їхнього знайомства, ліпшого порозуміння. На думку Я.Шепанського, культура справляє надзвичайний вплив на життєдіяльність суспільства через соціалізацію й формування особистості людини, створення й упровадження цінностей, формування взірців діяльності та поведінки, створення моделей інститутів та соціальних систем.
У загальній соціалізації особистості, інтегруванні її в соціальне життя провідну роль відіграє соціалізація саме засобами культури, що означає не тільки навчання розуміння культури, а й уміння жити у світі культури, володіти механізмами і засобами впливу на свою долю і на майбутнє суспільства.
Соціалізація — кумулятивний процес засвоєння людиною культури, соціальних ролей і норм, накопичення соціальних навичок, що починається з народження людини і закінчується лише зі смертю. Протягом усього життя людині доводиться, просуваючись соціальними та професійними щаблями, міняти соціальні ролі, свої погляди на життя, правила поведінки, смаки тощо. Завдяки соціалізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну, досягає соціальної зрілості, тобто інтерналізує (засвоює) соціальні цінності та взірці поведінки й адекватно виконує ролі дорослого члена суспільства.
Усе необхідне для соціалізації людини закладається в її генах, проте для реалізації цього процесу потрібні відповідні соціальні умови, належне соціальне середовище. Якщо такі не створюються, потенційні можливості людини залишаються нереалізованими, вона не може перетворитися з біологічної істоти на соціальну. Прикладом цього є так звані феральні люди — істоти, що були виховані в ізоляції від нормального соціального середовища. Цей термін запровадив шведський учений Карл Лінней, а вперше життя людських дітей, вихованих дикими звірами, почав вивчати 1940 року американський соціолог Кингслі Девіс.
Феральні люди не можуть стати повноцінними членами суспільства, бо процес соціалізації настав у них дуже пізно. Соціалізація має починатися в ранньому дитинстві, коли на 70% формується особистість людини. У дитячі роки закладаються підвалини соціалізації, а на наступних етапах життя вона тільки триває. Дитина, що потрапила в ізоляцію від інших людей, соціально гине, хоч доросла людина за такої ізоляції може соціально розвиватися ще успішніше.
Отже, початок соціалізації та її продовження — це якісно різні етапи. Діти й дорослі перебувають на різних полюсах процесу соціалізації, і їх відрізняє опанування соціальних ролей.
Агентами соціалізації є як індивіди, так і установи, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей.
Оскільки соціалізація поділяється на первинну, що стосується безпосереднього оточення людини, і вторинну, що стосується опосередкованого чи формального оточення, то відповідно різняться й агенти.
Агенти первинної соціалізації — це такі, хто підтримує з людиною тісні особистісні стосунки (батьки, родичі, друзі). Агенти вторинної соціалізації зв’язані з людиною формально-діловими стосунками. Агенти первинної соціалізації справляють широкий, багатофункціональний вплив на особистість, вторинної — виконують лише одну-дві функції. Вторинними агентами можуть бути як установи в цілому, так і окремі представники цих установ (лікар, учитель, міліціонер тощо). Сім’я — єдиний агент, який справляє вплив на людину протягом усього її життя.
У молодіжному віці (від 13 до 19—27 років) соціалізація набуває активного характеру, але вона часто ускладнюється через невідповідність високого рівня прагнень і низького соціального статусу, суперечність між орієнтацією на самостійність і залежністю від думки й поведінки однолітків.
Ролевий діапазон у молоді дуже обмежений, у неї менший обсяг прав і обов’язків проти дорослих, і розв’язання проблем, які постають перед молоддю, уможливлюється переважно в зрілому віці, тобто йдеться про так зване ролеве безправ’я, або ролевий конфлікт. Соціологічним критерієм зрілого віку є економічна, політична й соціальна незалежність, яка полягає в тому, що людина сподівається лише на власні сили і не шукає підтримки в оточення.
Молода людина вважається самостійною, якщо вона може:
У зрілому віці соціалізація є найбільш активною, бо саме в цей період засвоюється найбільша кількість соціальних ролей, остаточно визначаються права та обов’язки, потреби й засоби їх задоволення.
Завершується активний період соціалізації з виходом на пенсію. У цей час людина втрачає свою основну роль — виробника матеріальних і моральних цінностей — і перетворюється на пасивного споживача.
Літня людина так само безсила, беззахисна і нездатна до активних дій, як і дитина, але на відміну від дитини не є головним об’єктом турботи для інших членів сім’ї. Вихід на пенсію лишає особу можливості активного й вільного пошуку засобів до існування, хоч люди похилого віку ще певний час можуть бути гідними партнерами чи конкурентами представникам інших соціальних груп на ринку праці, у системі культури й освіти, веденні домашнього господарства, міжособистісному спілкуванні. Однак у всіх цих сферах їхня роль стає мінімальною: на роботі літніх звільняють першими, а наймають останніми; у домашньому господарстві їм залишають найпростіші функції (замітати підлогу, мити посуд), вирішення всіх принципових питань сімейного життя молоді люди залишають за собою. Між іншим, як це не парадоксально, у примітивних суспільствах старі люди є дуже шанованими, бо їх цінують як носіїв знань і життєвого досвіду. В індустріальному і постіндустріальному суспільствах — усе навпаки.
Перехід з фази зрілості у фазу старості супроводжується звуженням соціального статусу, зниженням працездатності, зміною соціального оточення. Нова роль вимагає від літньої людини нового процесу адаптації, а біологічне старіння організму значно зменшує резерви такої адаптації. Через це виникає почуття не-
впевненості й недоцільності власного існування.
Психологічний дискомфорт загострює й фізичні недуги.
Трагічність становища людей похилого віку в сучасному українському суспільстві посилюється ще й тим, що за своє довге трудове життя кожний з них дав суспільству незрівнянно більше ніж отримав нині від нього у вигляді мізерної пенсії.
Отже, вихід на пенсію породжує ще й відчуття соціальної неповноцінності, матеріальної залежності від дітей, родичів, від благодійних «подачок», що морально принижує людину. Як-то кажуть, «стара людина — це ніби дерево, яке вже не цвістиме і не даватиме плодів, а тому нікому більше не потрібне». Тож, проблеми, зв’язані із соціальним захистом літніх людей (як і інших знедолених соціальних груп), є також предметом вивчення соціології і якоюсь мірою соціології культури.
Важливими функціями соціології культури є соціальна оцінка якісного становища суспільства через визначення місця даної країни у світовій культурі, а також здійснення соціологічного виміру культури, тобто окреслення реальних меж її існування в різних сферах соціуму, міри її впливу на всі складові суспільства.
З’ясування цих функцій дає змогу сформулювати чіткіше сам предметсоціології культури, закономірності й механізми функціонування та розвитку культури як ознаки соціальної системи.
Соціологія культури досліджує місце й роль культури в суспільній системі, культурну діяльність та культурний рівень різних соціальних груп, становище і функціонування соціальних інститутів і організацій культури, різні форми поширення стійких соціальних відносин індивідів, груп, суспільства в цілому з природним та соціальним оточенням, динаміку розвитку цих відносин, що дає змогу визначити рівень культури тих чи тих суб’єктів і робити висновки щодо їх прогресу або регресу.