Соціологія: Навч. посібник

§ 29. Соціальний інститут освіти, його функції в суспільстві

Освіта як соціальний інститут, з одного боку, є сукупністю певних установ, осіб, що забезпечені певними матеріальними засобами і виконують відповідні соціальні функції, а з другого — це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учасників освітянської діяльності. Освіта — це один з найдавніших і найважливіших інститутів суспільства.

Соціальний інститут освіти надає сталості та визначеності суспільним відносинам стосовно нагромадження та передавання знань, соціального досвіду, відтворення та розвитку культури, цілеспрямованого формування особистості, інтелектуального потен­ціалу суспільства.

У соціологічній науці існує кілька концептуальних підходів до визначення змісту і функціонального значення діяльності інститутів освіти. Представники функціонального підходу (Кларк, Херн) особливого значення надають позитивній функції освіти. Ще Е.Дюркгейм наголошував, що головною функцією освіти є передача цінностей домінуючої культури. Проте культурна спрямованість та культурні цінності суттєво різняться в різних суспільствах, навіть у різних соціальних групах того самого суспільства, що зумовлює суттєві відмінності у змісті різних систем освіти. Залучаючи молодь до суспільних культурних цінностей та ідеалів, освіта сприяє підтримуванню соціального порядку, а забезпечуючи втілення в життя нових технологій, наукового переосмислення існуючого знання — сприяє соціальним змінам, розвитку суспільства.

Отже, згідно із зазначеною теорією інститут освіти постає насамперед як засіб соціального контролю, як механізм регулювання соціальних відносин для створення однакових можливостей соціальної мобільності.

Автори теорії людського капіталу(Андерсон, Хелсі, Флауд) уважають, що освіта — це капіталовкладення в майбутнє людини, яке згодом зможе дати зиск. На їхню думку, витрачені в минулому зусилля обов’язково будуть винагороджені в майбутньому. Отож, статус дорослої людини зумовлюється кількістю і якістю капіталовкладень у процес її освіти.

Згідно з теорією конфлікту(Гінтіс, Боулз, Колінз) освіта є віддзеркаленням різноманітних групових конфліктів, вона сприяє експлуатації та пригніченню соціальних груп, які перебувають у менш сприятливих умовах. Сам процес поширення освіти представники цієї теорії зв’язують як з потребою у кваліфікованих кадрах, так і з боротьбою статусних груп за права, привілеї, владу, багатство. Конфлікти з приводу вимог до рівня освіти виникають між групами, що мають усе це, і тими, що прагнуть мати. Перші наполягають на відповідності освіти певним «стандартам», інші — на вільному доступі до неї. Отже, ця теорія стверджує, що освіта сприяє збереженню структури соціальної нерів­ності в суспільстві.

Досліджуючи освіту як соціальний інститут, соціологія вивчає його (інституту) роль у державному житті суспільства виходячи із проблем соціалізації особи, визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідною є проблема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до інституту освіти, мотивації освіти тощо. У вивченні самого процесу освіти предметом соціологічного аналізу є взаємодія його су­б’єктів та механізми цієї взаємодії. Такими суб’єктами є соціальні групи учнів, викладачів, наукових працівників, навчально-допо­міжних ланок, управлінців середньої та вищої ланок. Вони різняться за своїми інтересами та ставленням до навчального процесу.

Характерним є те, що освітні функції не тільки сприяють відтворенню суспільства, його соціальній стабільності та інтеграції, але разом із цим забезпечують його соціальні зміни й розвиток. Тому соціальний інститут освіти розглядається соціологами у взаємозв’язку з іншими інститутами — економіки, сім’ї, політики, релігії — у зв’язку зі стратифікацією суспільства.

Функціонування соціального інституту освіти зв’язане насамперед із задоволенням таких потреб суспільства, як відтворення різних категорій робітників, культури виробництва, залучення молодого покоління до праці, підготовка його до виконання різних видів професійної діяльності, ролей, обіймання певних посад, посідання певних позицій у сучасному суспільстві. Як уже наголошувалося, цю функцію виконує сім’я, але тільки частково. Це дуже складний процес, що потребує великих матеріальних витрат, часу, професійних можливостей. Сім’я не в змозі забезпечити повним обсягом знань, навичок, умінь, котрих потребує сьогодення. Лише система освіти, репрезентована різноманітними навчальними закладами, здатна ефективно виконати цю функцію, яка визначає характер взаємозв’язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, відтворює його соціально-рольову структуру і називається в соціології професійно-економічною функцією освіти.

Однією з найбільш важливих функцій інституту освіти є трансляція і поширення цінностей культури в суспільстві. Ідеться про цінності культури в широкому їх розумінні — наукові знання, професійні навички й досвід, досягнення в мистецтві, моральні норми і правила, стандарти і традиції соціальної поведінки тощо. Водночас інститут освіти виконує функцію забезпечення історичної спадковості, використання історичного досвіду і духовної спадщини поколінь.

Виконуючи цю функцію, інститут освіти відтворює характер відносин особистості із суспільством, відбиває їх розмаїття.

Важливою функцією інституту освіти є соціалізація особистості, адаптація молоді до соціальних відносин, суспільного життя, залучення до соціально-культурних цінностей, формування установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, які притаманні саме цьому суспільству.

Освіта не лише знайомить з культурними цінностями, нормами, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтерналізації, відтворенню певного способу життя, тобто виконує інтегруючу функцію. Завдяки освіті відбувається інтеграція особи й окремих груп населення в соціальну систему. Вони стають суб’єктами спільних дій. Уже самі навчальні заклади (школи, інститути) об’єднують навчальним процесом різних за фізичним здоров’ям, матеріальним забезпеченням, сімейним станом, культурним рівнем індивідів з різних етнічно-класових утворень.

Завдяки освіті відбувається перехід людей з одних соціальних груп до інших.

На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набуває інноваційна функція — забезпечення соціальних і культурних змін. Ця функція реалізується проведенням науково-дослідної роботи в стінах самих вузів, а також виконанням замов­лень фірм, промислових підприємств, різних установ на проведення досліджень, в результаті яких розробляються заходи для вдосконалення й розвитку соціальних і культурних процесів.
Із цією функцією зв’язана ще одна — поєднання освіти з наукою та виробництвом, що сприяє прискоренню науково-технічного прогресу, удосконаленню самої системи освіти, бо нові наукові ідеї та відкриття включаються до навчальних програм, забезпечуючи високу якість підготовки фахівців.

За переходу від тоталітарного режиму до демократичного надзвичайно важливою стає виховна функція освіти. Саме освіта, забезпечуючи процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, має сформувати новий тип особистості, нового грома­дянина, який не був би обтяженим комуністичною ідеологією і став би активним учасником соціально-економічних і політичних перетворень. Освіта має стимулювати саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.

Навчання мови, історії, літератури, принципів моралі є передумовою формування загальновизнаної системи цінностей, завдяки чому людина вчиться розуміти інших людей і саму себе, стає свідомим громадянином країни.

У межах цієї функції соціологія досліджує проблеми навчання в контексті становлення та розвитку особистості. Навчання в соціологічному розумінні — це не стільки пристосування, уміння взаємодіяти із соціальним оточенням, скільки опанування культури цієї взаємодії.

Ця функція особливого значення набуває нині у зв’язку зі зміною глобальної мети освіти, з її гуманізацією. На жаль, гуманізація освіти навіть у державних програмах «Освіта», «Діти України» тощо трактується дуже вузько — як збільшення кількості гуманітарних дисциплін без огляду на глибину вивчення їхнього змісту. Між тим шляхетність, що відповідає найвищому рівню соціальності, розуміння й поважання інтересів та думок інших залежить не стільки від обсягу знань про людину, загальнолюдські цінності, високу мораль, скільки від умінь та навичок гуманної взаємодії.

Неабияке значення має функція соціальної селекції, для виконання якої структура освіти має бути побудована в такий спосіб, щоб уже із самого початку навчання автоматично забезпечити добір найбільш обдарованих і здібних до навчання особистостей. Після обов’язкової восьмирічної освіти (залежно від успішності навчання й особистих інтересів) одні з учнів продовжують навчання в дванадцятирічній школі, а потім деякі з них ідуть до вузу; інші після закінчення восьми класів навчатимуться в професійних училищах, технікумах. У вищих навчальних закладах теж запроваджено багатоступеневу освіту, яка дає змогу виявляти найліпших для продовження навчання в магістратурі та аспірантурі. Безпосередньо цій меті служить система спеціалізованих і елітарних шкіл і сукупність певних процедур добору молоді для навчання: тестований добір за інтелектуальним розвитком, за рів­нем знань з окремих предметів тощо.

Виконання функції соціальної селекції забезпечує раціональне відтворення і поновлення соціальної структури суспільства, а отже, і його нормальне функціонування. Це є прямим виявом взаємодії інституту освіти й соціальної структури суспільства. Виконуючи селекційну функцію, інститут освіти сприяє соціальній мобільності, створенню можливостей просування вгору на вищий соціальний щабель. Диплом вузу має гарантувати можливість отримати прес­тижну й високооплачувану роботу, чим пояснюється цінність вищої освіти. Але на практиці процес соціальної селекції ще дуже далекий від ідеалу, особливо в Україні, де посилюється розшарування суспільства на бідних і багатих, а отже, відбувається небажаний зворот­ний вплив стратифікації на освіту. Прикро, але в нашому суспільстві доступ до престижної освіти й наступні соціальні переміщення в цілому більше зв’язані не з якостями самої особистості, її знаннями і навичками, а із суспільним статусом батьків, матеріальним добробутом, «корисними зв’язками» тощо.

У контексті вдосконалення функціональної діяльності інституту освіти надзвичайне значення має актуалізація такої його функції, як стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постійного потягу до знань. Самоосвіта, самостійне здобуття знань і навичок не вичерпують мети збільшення годин на самостійну роботу учнів та студентів у програмах навчальних закладів. Вони мають дати людині ґрунтовні навички самостійної роботи з книж­ками, документами чи іншими джерелами підготовки.