7.2. БЕЗПОСЕРЕДНЯ ТА ПРЕДСТАВНИЦЬКА ФОРМИ ДЕМОКРАТІЇ

Количество просмотров: 9153 Роздрукувати

Основи політології - Щедрова Г.П.

Щедрова Г.П., Барановський Ф.В., Новакова О.В., Пашина Н.П. та ін. “Основи політології”: Навчальний посібник. - Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005. - 170 с.: табл. 4., 135 назв.



В залежності від поділу державної влади та способу участі народу в її здійсненні вчені вирізняють безпосередню (пряму) і представницьку (репрезентативну) форми демократії.

Безпосередня демократія це така форма демократії, що передбачає прийняття владних рішень безпосередньо самим народом в особі населення виборчих округів, колективів, територіальних та галузевих соціальних спільнот тощо. Організаційні форми такої демократії – це перш за все прямі вибори органів влади різного рівня (парламентів, місцевих представницьких органів), вибори посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо) та референдуми.

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя, яка застосовується у більшості країн світу, є вибори. Вибори як спосіб формування структур парламентського типу були закріплені вже в перших конституціях Європи, зокрема в акті під назвою "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорізького", відомому в світі як Конституція України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика. У цьому історичному документі поряд з принципами діяльності органів державної влади фіксувалися також і положення щодо порядку та строків скликання вищого представницького органу тих часів – Генеральної Ради.

У сучасних умовах вибори як форма прямого народовладдя застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади як державні інституції – парламенти, посади голів держав, іноді – керівників урядів, судові органи та органи місцевого самоврядування. Через вибори народ обирає своїх представників, наділяє їх мандатом на здійснення відповідних повноважень. Через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечуються легітимність, стабільність, поступовість і наступність державної влади. Тому саме зі становленням національних виборчих систем пов'язуються майбутні довгострокові альтернативи розвитку перехідних суспільств: або через виборче право демократичним і законним шляхом перейти від закритого суспільства, від неполітичних форм організації влади до функціонування громадянського суспільства і правової держави, інститути влади якої залежні від народу і відповідальні перед ним, або віддати долю держави у руки корпоративних груп, кланів, чиновників і побудувати якусь корпоративну, чи адміністративно-бюрократичну, чи тоталітарну державу, де народ буде фактично усунений від суспільної влади.

До прямої демократії звичайно відносять так званий імперативний мандат, що передбачає обов'язок обраних представників голосувати строго у відповідності з наказом виборців. Так, характер імперативного мандату має колегія вибірників президента США, зобов'язаних віддати свій голос за кандидата, який переміг у відповідному штаті. Імперативний мандат начебто консервує волю виборців, не дозволяючи його носіям брати участь в обговоренні та прийнятті компромісних варіантів рішень.

Треба відзначити, що цілий ряд учених формами безпосередньої демократії вважає тільки такі форми демократії, котрі дозволяють громадянам брати участь у підготовці, обговоренні та прийнятті владних рішень. Саме такі форми демократії домінували в античних демократіях (полісах), середньовічних республіках та самоврядних сільських громадах різних часів і народів. Вони й зараз можливі в порівняно невеликих колективах (невеликих містах, мікрорайонах, селах, громадах). Але можливі вони лише в тих випадках, коли прийняті рішення достатньо прості, а участь в їх підготовці та обговоренні не потребує спеціальної кваліфікації. З точки зору цих науковців, в сучасному світі пряма демократія зустрічається головним чином на рівні місцевого самоврядування, наприклад, в американських і швейцарських громадах, в ізраїльських кібуцах (поселеннях комуністичного типу). Поширеність безпосередніх форм демократії, таким чином, прямо залежить від того, наскільки вдається децентралізувати процес прийняття рішень і передати право їх прийняття порівняно невеликим, локальним колективам.

Керуючись такою логікою, згадані вчені ті форми прямої демократії, які не дозволяють громадянам брати участь у підготовці і обговоренні владних рішень, відносять до так званої плебісцитарної демократії. В умовах такої демократії можливості політичного впливу громадян, вважають вони, порівняно обмежені. Їм надається право шляхом голосування схвалити або відкинути той або інший проект закону або рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Плебісцитарні інститути нерідко використовуються для маніпулювання волею громадян, яке досягається зокрема за допомогою двозначних формулювань питань, що виносяться на голосування, а також за допомогою політичних іміджів і стереотипів політичної свідомості, що нав'язуються засобами масової інформації.

Представницька демократія це така форма демократії, яка передбачає прийняття владних рішень представницькими органами, що обираються та оновлюються безпосередньо народом, соціальними спільностями та колективами. Суб'єктами (носіями) представницької демократії є перш за все парламенти, місцеві представницькі органи, установчі збори тощо. Представницьку демократію іноді називають також репрезентативною та елітарною.

Представники народу, депутати – це вже еліта (хоча й першого демократичного добору), якій притаманна певна компетентність, оперативність і відповідальність перед виборцями, на відміну від самих виборців (які несуть відповідальність хіба що перед власною совістю). Ця відповідальність забезпечується перш за все правом відклику депутатів представницьких органів їхніми виборцями.

До речі, право відклику виборцями депутатів законодавчого органу, тобто парламенту, багатьма політиками та вченими заперечується під приводом того, що виборці нібито схильні до того, щоб оцінювати свого обранця у залежності від того, як він виконує ті накази, які вони для нього виробили і які носять корисливий характер. Вважається, що депутат повинен думати не про те, щоб виконати накази своїх виборців, а про те, щоб зробити максимальний внесок у законодавчу роботу парламенту. Однак є й інша точка зору, відповідно до якої законодавцем повинен бути народ. Цю місію він може виконати повною мірою лише тоді, коли буде контролювати й оцінювати законодавчу роботу свого депутата. Депутат повинен звітувати перед своїми виборцями про свою законодавчу роботу, а виборці повинні оцінювати цю роботу, і в разі невдоволення характером цієї роботи мати можливість без зайвих зволікань відкликати такого депутата.

Необхідність представницької демократії обумовлена тим, що великі соціальні спільності, які переросли рамки роду та племені, не можуть приймати переважну кількість своїх владних рішень шляхом безпосередньої участі всієї громади. І для того щоб зберегти демократичний характер прийняття багатьох важливих для всього суспільства владних рішень, суспільство виробило демократичний механізм представницького характеру. Цей механізм зберігає такі риси демократії, як виборність, підпорядкування меншості більшості, дискусійність у ході прийняття рішень, гласність. Крім того, представницьким органам влади, як уже відзначалося, притаманні також такі риси, як відповідальність перед виборцями за прийняті рішення, оперативність їх прийняття та компетентність.

Найбільш ярко представницька демократія проявляється у парламентаризмі, верховенстві парламенту при традиційному поділі державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому необхідність верховенства цього державного органу обумовлюється перш за все тим, що інакше неможливо забезпечити верховенство закону, а отже, і права. Треба відзначити, що верховенство парламенту, у свою чергу, неможливо забезпечити без надання йому права формувати відповідні органи державної влади. Тільки формування парламентом відповідних органів влади, у тому числі судових, дозволить йому забезпечити правопорядок згідно з існуючим законодавством та дотримання прав та свобод людини. Якщо ж органи державної влади будуть незалежними від парламенту, забезпечувати права людини і підтримувати правопорядок на високому рівні буде практично неможливо, бо у народу не буде ефективного каналу впливу на ці соціальні процеси. Народ, як звісно, найефективніше впливає на суспільство саме через парламент, а парламент – через сформовані ним органи державної влади.

У науковій літературі ще нерідко можна зустріти міркування про те, яка із згаданих форм демократії більш демократична та більш ефективна. Висловлюється думка про те, що представницька демократія – це не справжня демократія, а її сурогат, і тому треба якомога більше практикувати загальнонародні та місцеві референдуми, у ході яких кожен громадянин зможе безпосередньо проголосувати за той чи інший закон, те чи інше рішення, що саме такі голосування дозволять народу самому вирішувати свою долю, а не довіряти її випадковим людям, які правдами і неправдами опинилися в представницьких органах влади. Є й такі висловлювання, в яких безпосередня демократія характеризується як щось архаїчне, некомпетентне, неоперативне, неефективне, таке, що не витримує ніякого порівняння з представницькою демократією, яка, навпаки, характеризується і компетентністю, і оперативністю, і ефективністю.

Насправді ж і безпосередня, і представницька форми демократії однаково необхідні сучасному суспільству. Безпосередня демократія дозволяє народу проявити себе в якості єдино можливого джерела державної влади. Саме безпосередня демократія за допомогою відповідних виборчих технологій дозволяє зібрати окремі частинки народного суверенітету, носієм якого є кожний громадянин держави, і у сконцентрованому вигляді делегувати його законно обраним представникам для здійснення їхніх повноважень. Таким чином, безпосередня демократія є єдиним способом формування представницьких демократичних органів. Без неї представницька демократія неможлива. В той же час без представницької демократії безпосередня демократія не змогла б охопити своїм впливом навіть незначну частину владних функцій. А це означає, що зазначені функції були б не демократизованими, тобто виконувалися б адміністративними, а не демократичними органами. Ось чому протиставляти ці дві форми демократії одна одній означає не усвідомлювати суті демократії як системи організації та поділу такої (основоположної за характером) влади, яка притаманна саме демократичним, а не адміністративним органам.

ЗМІСТ


Rambler's Top100