10.1. РОЗВИТОК КОНЦЕПЦІЇ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В КЛАСИЧНІЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ТЕОРІЇ

Категорія "суспільство" – це людська спільність, а категорія "громадянське суспільство" – історичний феномен, що виникає на певному етапі розвитку людського суспільства, тому ці категорії не можна плутати або ототожнювати.

Громадянське суспільство відрізняється від взагалі людського суспільства певними якісними відмінностями. Для суспільства є властивим спільна життєдіяльність людей, тоді як для громадянського суспільства визначальним є така система зв'язків і інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною її природних прав: на життя та гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим, на власність, рівність перед законом тощо. Тобто громадянське суспільство означає стан упорядкування суспільства в інтересах кожної людини. Звідси випливає і саме поняття "громадянин" – не просто людина або індивід, особистість, а суб'єкт власних прав, своїх законних повноважень, які встановлюються всім суспільством.

Генезис ідеї громадянського суспільства коріниться в об'єктивно існуючій потребі індивідуальної свободи, самоцінності кожної окремої особи. Однак матеріальна свобода має матеріалізуватися в такому громадянському просторі, де людські уподобання мали б позитивні результати для суспільства.

Тенденції громадянства в житті народів відомі ще в античному світі. Відтоді започатковується й історія самого поняття "громадянин". Завдяки боротьбі народних мас з олігархією в Давній Греції створюється напівобщинна, напівдержавна форма упорядкування – держава-поліс. Демократичне коріння народу сприяло формуванню своєрідного "громадянського" суспільства. Найбільше це виявилося під час правління Перікла, коли демократичний устрій країни викликав захоплення всіх громадян. Про цей факт свідчить промова Перікла, яку він виголосив під час похорону перших афінських воїнів, що загинули на початку Пелопонеської війни. Щодо державного устрою своєї країни Перікл наголошував, що "...він називається демократією через те, що основа його не меншість, а більшість громадян. Вона, згідно з нашими законами, надає всім громадянам рівних прав... Ми живемо вільні в нашій державі: ми не виношуємо у нашому щоденному житті підозри один до одного, ми не виявляємо гніву до ближнього, коли він учиняє щось для своєї насолоди, не показуємо йому нашого незадоволення... Не обмежені примусом у приватному житті, ми не порушуємо законів у житті громадському, переважно через повагу до них.

Ми завжди слухаємося тих, хто стоїть при владі. Ми шануємо зокрема ті закони, які встановлено на користь скривджених, і хоч ці закони не записані. вони завдають загальновизнаної ганьби тим, хто їх зневажає".

Отже, Перікл вважав сучасний йому державний лад демократичним, оскільки він був заснований на перевазі більшості, повазі один до одного. доброчесності. Навіть бідність не позбавляла людину поваги, якщо вона чинила щось добре для міста, держави. Вже тоді в людині зароджувався патріотизм, необхідний для виявлення її як громадянина.

Тож коріння поняття і самої ідеї громадянського суспільства сягає Давньої Греції та античного Риму, а саме політико-юридичної думки тих часів. Як справедливо зазначає К.Гаджиєв, його знаходимо в ідеї полісу Арістотеля (koinoia politike – громадянське суспільство), societas civilis – Цицерона та ідеях природного права. Цицерон зокрема вважав, що "надбанням громадянської общини, надбанням народу є держава. Але що являє собою громадянська община, як не силу людей, які пов'язані між собою". Громадянське суспільство (koinoia politike, societas civilis, burgerliche Gelesellschaft, societe civile) і політичне або держава (polis, civitas, Staat, state. etat, stato) були тотожними термінами. За тих часів політичне (he politike) охоплювало усі найважливіші сфери життя суспільства: родину, релігію, освіту, художню літературу, мистецтво тощо. Брати участь у politike або бути громадянином означало жити і діяти згідно з законами, а також не завдавати будь-якої шкоди іншим громадянам. Тоді ж виникло розуміння суспільства як сукупності громадян. Від латинського civis, громадянин, утворилося поняття civitas, суспільство. Водночас обидва ці поняття пов'язані з уявленням про місто і державу, про те, що лежить по той бік (citer), тобто у місті, на відміну від села, і про різницю між ними у культурному рівні, що відображалося у спорідненості понять civis, громадянин, civilis громадянський і культурний ("цивільний"), звідки походить поняття civilitas ввічливість, а від нього – цивілізація.

Мислителі Давнього Риму зробили свій внесок щодо розробки сутності прав і обов'язків громадянина. Ним вважали вільну людину, яка мала бути підданим Римської імперії та неодмінно мешканцем Італійського півострова. Його обов'язки були досить широкими: служба в армії, участь у народних зборах, політична діяльність. Окрім певних прав, громадянин Риму мав привілеї, які полягали в тому, що його не могли розіп'яти на хресті.

Актуальними, глибокими і самобутніми до наших днів залишаються погляди на зазначену низку проблем видатного італійського філософа і політолога Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Його кредо: щоб збагнути сутність народу, треба бути державцем, а щоб зрозуміти природу державців, треба належати до народу, – дало змогу авторові у числі перших запропонувати людству ідеї щодо сутності політики як сфери діяльності ("Державець"). Він розумів державу як найвище втілення людського духу, а щастя вбачав у служінні їй. Розробляючи різновиди держав і способи їх діяльності, надавав великого значення способам політичної діяльності державців. Саме тому спостерігаємо опис елементів народжуваного громадянського суспільства. "Він (державець) зобов'язаний спонукати громадян спокійно віддаватися торгівлі, хліборобству та ремеслам, аби одні упорядковували свої володіння та не боялися, що ці володіння у них відберуть, а інші – розпочинали торгівлю та не боялися, що їх знищать податками". Таким чином, Макіавеллі вбачав різницю між державою і громадянським суспільством, яке живе за своїми законами і не підпорядковане державі, котра постійно намагається піднестися над суспільством. Отже, такі феномени неполітичного, приватного життя, як сім'я, праця, любов, ініціатива, задоволення особистих потреб тощо властиві людству здавна.

Певний час майже не зафіксувалося нових концепцій громадянського суспільства. Згодом видатний англійський теоретик Томас Гоббс (1588-1679), якого помилково вважають апологетом одноосібної влади, заклав основу сучасних демократичних теорій, що вимагають захисту громадянських прав силою закону. У своїх творах "Філософські елементи вчення про громадянина" (1642) та "Левіафан" (1651) він виклав нову концепцію громадянського суспільства. Гоббс відстоює права особи і наголошує на безпеці кожного громадянина і його рівності перед законом. Громадянське суспільство, на його думку, виникає внаслідок переходу від натурального стану первісних, некерованих пристрастей, загальної ворожнечі та страху смерті до впорядкованого культурного суспільства, громадяни якого завдяки державній владі, спокою і порядку, що супроводять її, керуються певною дисципліною. Головне, що за цих умов докорінним чином змінюється сама людина, вона перетворюється на громадянина вже не за ознакою підпорядкованості, а як розвинена, цілісна й активна особистість. Водночас із громадянином вдосконалюється і саме суспільство із спектром своїх взаємин. Громадянське суспільство – "союз індивідуальностей", колектив, у якому окремі люди набувають високих якостей.

Аналіз генезису ідеї громадянського суспільства і держави неповний без звернення до поглядів представників англійської школи епохи Просвітництва Френсіса Бекона (1561-1626) та Джона Локка (1632-1704). Справедливо зазначено сучасними дослідниками, що "представники Просвітництва прагнули передусім обмежити віру на користь розуму, релігію на користь науки і наукового споглядання, звільнити мораль від абсолютного впливу релігії, проголосити "природний промінь розуму" головним незалежним від релігії засобом удосконалення суспільства". З цього природно випливали їхні ідеї, що цілком ще не звільнилися від теологізму. Зокрема Ф. Бекон виклав свої політичні переконання в "Новій Атлантиді" (1617), зображуючи квітуче ідеальне суспільство, в якому життя упорядковане завдяки раціональним основам науки і техніки, але зі збереженням пануючих і підвладних класів. Тобто йшлося про початки громадянського суспільства.

Дж. Локк – послідовник просвітницьких ідей Ф. Бекона. Особливістю його вчення є обґрунтування ідеї прав і свобод людини, які існували в додержавному стані. Він широко трактував природний стан: повна свобода, рівність щодо влади і права, власність (вона стає нерівною, коли з'являються гроші), тобто стан доброзичливості й миру. Саме закон природи передбачає мир і безпеку. Однак будь-який закон вимагає гарантій того, що коли хтось його порушить, то буде неодмінно покараний. На його думку, це й є одна з найважливіших гарантій закону. З цієї ідеї Локка випливає сучасна ідея верховенства права як найважливіша запорука державності. Аби захистити свої природні права і закони, люди укладають суспільну угоду, виходячи з якої держава стає гарантом цих прав і свобод. Вона повинна бути упорядкована таким чином, щоб ніяк не зашкодити цим гарантіям і нормальному розвитку суспільства. Тобто громадянське суспільство однаково застосовує всі закони для своїх громадян.

Таким чином, Дж. Локк зробив вагомий теоретичний внесок щодо ідей розвитку громадянського суспільства і правової держави. Обгрунтування природних прав, дослідження гарантій щодо їхнього додержання та захисту від сваволі влади, розподілу влади, зрештою обмеження втручання держави в справи громадянського суспільства започаткували ідею правової держави.

Подальша розробка теорії суспільства і держави пов'язана з ім'ям видатного голандського мислителя і філософа Бенедикта Спінози (1632-1677). Працюючи над своїм головним твором "Етика" (1675), він домагався грандіозної мети – збагнути "загальний природний порядок, частиною якого є людина". Суспільство не може впасти в тиранію, бо мир і свобода громадян мусять бути непорушними. Найбільш могутньою і міцною державою він вважав демократичну республіку. В ній закони приймаються великими зборами людей, отже, забезпечується їхня розумність. За таких умов взаємно приборкуються суперечливі пристрасті. Загальна рівність і свобода забезпечуються домовленістю щодо визнання сили того рішення, яке отримало більшість голосів. Демократична держава найбільше відповідає природі людини, її потребам й інтересам. У ній усі рівні саме в природному стані. "Всі без винятку підпорядковані одним лише вітчизняним законам і, окрім того, своєправні (sui juris) і живуть бездоганно, мають право голосу у верховній раді та право ставати на державну службу".

Раціоналістичне трактування держави, суспільства, політики в цілому піднесло праці французьких просвітителів на новий щабель теоретичного удосконалення досліджуваних проблем. Серед них відзначимо, принаймні, Шарля Монтеск'є (1689-1755) і Жан-Жака Руссо (1712-1778).

Ш. Монтеск'є здобув широку відомість і визнання завдяки своїм працям "Перські листи" (1721), "Роздуми щодо причин величі і занепаду римлян" (1734) та визначній роботі "Про дух законів" (1748), над якою він працював двадцять років. Вчений не лише описував ті чи інші інститути і процеси, але й виявляв їхню природу, причини, що призводили до тих чи інших змін у законодавстві тощо, закони й закономірності певних історичних політичних явищ. На прикладі Римської імперії автор намагався довести, що суспільство може успішно розвиватися лише там, де панують республіканські звичаї. Тому він закликав до парламентаризму, законності; розвивав теорію розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У праці "Про дух законів" Монтеск'є сформулював основи якнайдосконалішого, на його думку, політичного устрою. У справжній державі "шануватимуть людей не за їхні зовнішні таланти та властивості, а за їхні справжні якості. А оскільки там жоден громадянин не боїться жодного іншого громадянина, то це буде гордий народ". Політично організоване суспільство виникає внаслідок історичного процесу, для якого характерним є складна взаємодія об'єктивних і суб'єктивних причин. Свободу суспільства він пов'язував з існуванням певних форм держави, а саме: республіки (демократії та аристократії), монархії та деспотії. Спираючись на традиції античної політико-правової думки, Монтеск'є вважав, що республіка можлива в невеликих державах, монархія – в державах середніх за розмірами, а деспотія – у великих імперіях. Щодо такої теорії, то Монтеск'є зробив своє власне уточнення, яке полягає в тому, що республіка може бути встановлена й на більшій території за умов федеративного устрою цієї держави. Але суспільство ще і тоді не матиме свободи, воно здобуде її лише згодом, коли відбудеться розподіл влади і кожна з її гілок зупинятиме одна одну в разі потреби. Концепція розподілу влади набула у вченні Монтеск'є довершеності й цілісності. На практиці ж його ідеї свободи, громадянських прав і розподілу влади стали основою конституційних актів Франції, Конституції США та деяких інших держав.

Ж.-Ж. Руссо вбачав основу політичного життя суспільства в суверенності волі народу і її неподільності, він протиставляв теорії розподілу влади свою систему постійно діючого в державі плебісциту у розв'язанні тих чи інших суспільно-політичних проблем. Для нього "громадянське суспільство" і "держава" – синоніми. Сутність громадянського суспільства-держави він вбачав у участі кожного громадянина в державних справах, у безумовному повновладді народу, а тому відкидав принцип представництва, що позбавляв кожного громадянина активної політичної участі. Політичні концепції Руссо справили великий вплив на суспільну свідомість, до його ідей зверталися представники різних течій і поглядів, бо започатковані ним ідеали рівності й демократії стали на багато століть неперевершеним явищем.

Радикальними поглядами щодо проблем держави і громадянського суспільства відрізнявся від своїх попередників представник американської демократичної думки Томас Пейн (1737-1809). Він був переконаний, що громадянське суспільство і держава – це різні речі: стосовно громадянського суспільства держава є вимушеним злом, бо саме вона регулює відносини в ньому, запобігає зловживанням однієї особи проти іншої. Зріле громадянське суспільство краще виконує свої обов'язки перед громадянами, а тому має невелику потребу в уряді.

За всіх без винятку часів державам передують вільні й рівні індивіди. наділені правами. Легітимність же держави отримують шляхом повної згоди членів суспільства та конституційного закріплення. Тому уряди в таких державах не можуть довільно змінювати або розширювати свої конституції, бо це призведе до непередбачуваних наслідків.

Пізніше в теорії закріпилася ідея розподілу між державою і громадянським суспільством, що засвідчувало наявність дійсно демократичної і соціальної політичної системи. Але протилежні погляди теж зберігалися, і дехто з вчених вважав надмірну свободу громадянського суспільства помилкою, що обов'язково призведе до соціальної напруженості. Аби відкинути такі помилки, Володимир Соловйов писав: "Доки держава була усім, суспільство було нічого не варте. Але як тільки мета життя була поставлена вище держави, то живі сили суспільства звільняються, перестають бути рабами держави".

Початки формування української державності знаходимо в сивій давнині. На території сучасної України в VII-V ст. до н.е. існували рабовласницькі міста-держави: Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. Форми правління поділялися на монархії, аристократичні та демократичні республіки. В Ольвії, наприклад, влада належала народним зборам, вільні громадяни мали громадянські права. У IX ст., коли східнослов'янська державність сформувалася у вигляді Київської Русі, її державна система базувалася на інститутах народного віча, князя і князівської ради. Компетенція віча охоплювала всі функції державної влади, зокрема вибори князя, укладання з ним договору, ради з важливих справ. Це зумовило високий розвиток громадянина.

За умов феодалізму селянські господарства об'єднувалися в сільські общини, в них обиралися отамани, старшини, інші представники громадськості. Общинами обиралися суди. Пізніше, в Запорізькому козацтві, теж мали місце демократичні традиції. Про це зокрема свідчать дослідники "Пактів і Конституцій законів та вольностей Війська Запорозького" (1710) Пилипа Орлика. В них зазначається, що конституція заснована на принципах, які характерні для західної традиції (договір між головою держави, гетьманом, з одного боку, і народом – з іншого), які суперечили східній ідеї самодержавства. Принципи ці були чи не найдемократичніші в тогочасній Європі і проголошували, власне, республіканську форму правління. В конституції окреслилася ідея розподілу законодавчої, виконавчої та судової влад. Діяла вона на Правобережній Україні до 1714 року. В містах міщани боролися за власне самоуправління. Виявленням тенденції до громадянського розкріпачення в Україні було розповсюдження власності на землю. Найвищим органом влади була рада, яку обирали громадяни.

Тобто ідея української державності неодноразово поставала перед суспільством, вона не була штучно сконструйованою. За свідченнями Дмитра Донцова, "Державні змагання українського народу проявлялися в різних формах: спершу в таких державних утвореннях, як князівство Київське, королівство Галичини й Володимерії, українська республіка – Гетьманщина (1654-1734), далі – у формі автономної провінції чужої держави, то знову в кривавих, періодично повторюваних війнах проти кожної держави, котрими українці насильно були підбиті (боротьба з Литвою, Польщею й Росією)".

Становленню державності великою мірою сприяв розвиток громадянина. Ставлення окремих громадян до державних інституцій виявлялося завдяки власності, сім'ї та організації праці. Індивід був тісно пов'язаний з організацією або групою, в ньому розвивалися якості громадянина.

В Європі соціально-політичний термін "громадянин" набув широкого вжитку після Французької революції XVII століття, яка ліквідувала становість і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Подальше його вживання пов'язане з розвитком класової боротьби і прагненням трудящих до соціальної рівності. "Громадянин" став політичним викликом тим, хто перебував при владі. Завдяки цьому поняттю намагалися з'ясувати взаємини між особистістю та суспільством і державою.

Тенденція щодо становлення громадянськості й громадянина важко торувала собі шлях і в слов'янському суспільстві. Найширші громадські сили йшли на бій із самодержавством. До реформ 60-х років XIX століття вільними були лише обрані, а також "дозволені" організації буржуазно-купецьких верств, лише їм надавалося право обговорювати питання суспільного устрою. Таким чином, вироблялися традиції підпорядковування державі, байдужості до юридичних форм.

Теологічні концепції Нового часу щодо суспільства, громадянина і держави згодом змінюються. Суспільство вже уявляють не продуктом природи, а людини й історії, згодом навіть політики. Держава, власне, утворює громадянське суспільство, закладає його основи, робить цивілізованими його громадян. Ідея створення нового суспільства владою, засобами політики стала характерною для подальших суспільно-політичних течій, зокрема і соціалістичних. Хоча й серед політологів Нового часу були такі, хто наголошував на обопільному зв'язку між ними: суспільство, щоб стати цивілізованим, має укласти з державою договір; тоді держава цивілізується і передає суспільству частину своїх прав.

Свого часу український просвітитель, філософ і поет Григорій Сковорода (1722-1794) висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, праці, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. На наш погляд, ці думки близькі до ідей західних філософів щодо проблем становлення громадянського суспільства.

Тож можна стверджувати, що саме за новітніх часів відроджується антична ідея про те, що політика водночас і насамперед є сферою здійснення загальних справ, способом управління ними, засобом захисту спільних інтересів.

Класичний приклад – німецький філософ Гегель (1770-1831). Він вважав, що держава виражає узагальнені інтереси, всезагальну волю, забезпечує їхню єдність і реалізацію. Ця думка з кінця XIX ст. стала провідною в політиці багатьох держав Європи і Північної Америки, де спостерігаємо поступовий спад революційної напруженості, перехід до політики консенсусу, злагоди і суспільного порядку.

У "Філософії права" Гегель підбиває підсумки щодо свого дослідження про особистість, громадянське суспільство і державу. Ці проблеми були предметом постійної його уваги. Вивчаючи сім'ю, громадянське суспільство і державу в одному діалектичному ряді моральності, він надає великого значення кожній із цих категорій, робить спробу "збагнути і зобразити державу як щось розумне в собі", "сконструювати державу такою, якою вона має бути".

На відміну від поняття "природний стан" Гегель запроваджує категорію "громадянське суспільство", а також чітко відрізняє громадянське суспільство і державу. Власне, під громадянським суспільством він розуміє економічну структуру буржуазних відносин. "Громадянське суспільство, – зазначає Гегель, – є диференція, яка виступає поміж сім'єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства настає пізніше за розвиток держави". Розглядаючи громадянське суспільство як наслідок добровільного або насильницького об'єднання багатьох сімей у націю, а також як наслідок розширення сімей до нації, Гегель наголошував, що історично громадянське суспільство виникає значно пізніше, аніж держава. Природно, що громадянське суспільство виникає пізніше взагалі суспільства. Термін "громадянське" вживається не лише як прикметник до терміну "суспільство". "Громадянське" можливе лише за умов активного виявлення творчих здібностей особистості в усіх сферах соціальних зв'язків. Між цими поняттями не можна ставити знак рівності. Поняття "громадянське" вужче, аніж поняття "суспільство", воно й виникло значно пізніше.

Щодо питань взаємодії громадянського суспільства (і його елементів між собою) і правової держави, то Гегель вважав, що розвиток одних елементів громадянського суспільства може призвести до придушення інших елементів. Лише верховна публічна влада в особі конституційної держави може ефективно справитися з несправедливістю і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спільність. Виходячи з цього, Гегель піддавав критиці сучасну йому теорію природного права за те, що вона змішує громадянське суспільство і державу.

Зацікавленість гегелівським політичним вченням, яка існує і сьогодні, свідчить про кардинальність щодо методології та ідейно-політичного звучання таких його концепцій, як особа і держава, суспільство і держава, розподіл влад, громадянське суспільство і держава тощо. Гегель дослідив діалектику руху громадянського суспільства, починаючи з сім'ї, коли суспільні взаємини трансформувалися в нову їх якість. Звичайно ж, вчений помітив, що соціальне життя громадянського суспільства докорінно відрізняється від етичного життя звичайної родини, публічної сфери держави. "Поряд із сім'єю корпорація є другим існуючим у громадянському суспільстві моральним коренем держави". Піклуючись у громадянському суспільстві про себе, індивід діє також на користь інших. Гегель був упевнений, що громадянське суспільство мусить захищати громадянина, відстоювати його права; в свою чергу індивід зобов'язаний дотримуватися прав громадянського суспільства. Таким чином, забезпечується життєздатність суспільства, реалізуються громадянські права.

Ідеї видатного німецького вченого цілком співзвучні з теоретичними надбаннями сьогодення. Визнано, що в демократичному соціумі громадянське суспільство може існувати лише за умов наявності якнайширшої соціальної бази, підтримки всіма прошарками населення. "Сама роль громадянського суспільства як регулятора різноманітних інтересів різних соціальних груп, як інституту, що створений з метою пом'якшення соціального напруження та забезпечення консенсусу в суспільстві, безперечно, передбачає активну участь у його функціонуванні більшості громадян".

Німецький державознавець та історик Лоренц фон Штейн (1815-1890) також розрізняв державу і громадянське суспільство. Воно, на його думку, засноване завдяки поділу праці, яка, в свою чергу, залежить від форми власності. Л. Штейн вважав, що суспільство поділяється на класи, тому держава мусить мати надкласовий характер.

Певною мірою проблема громадянського суспільства розглядалася класиками марксизму. Зокрема К. Маркс уявляв реальне суспільство як взаємодію політичного і громадянського суспільства. Ці інститути є результатом історичного розвитку. Тому він вважав громадянське суспільство історичним феноменом і зазначав, що гарантоване державою громадянське суспільство не пристосовується до одвічних законів природи.

Отже, аналіз генезису ідеї громадянського суспільства засвідчує, що як теоретична конструкція, і як практична даність, громадянське суспільство є складним і багаторівневим явищем людської життєдіяльності. Воно виникло в результаті тривалого історичного розвитку і почало формуватися разом із розподілом суспільства на державні й недержавні сфери.

В окремих країнах світу формування громадянського суспільства пов'язують з буржуазними революціями. Зокрема у країнах Європи цей процес розпочався в XVI-XVII ст. Не менше двох століть тривало його становлення в Австрії, Англії, Голландії, Канаді, Норвегії, США, Франції, Швеції та ін. Це дало можливість констатувати, що "в XX ст. у розвинених індустріальних країнах сформувався певний тип громадянського суспільства. якому властиві пріоритет приватної власності, наявність значного "середнього класу", високий рівень життя, велика кількість різноманітних громадсько-політичних організацій, які відстоюють інтереси різних соціальних груп, своєрідний соціально-психологічний і політичний менталітет тощо".