10.3. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Формування громадянського суспільства потребує розвитку механізму самоорганізації як кожної особистості, так і соціуму в цілому. Цю точку зору поділяють багато сучасних українських науковців. Наведемо тут думку професора О. Білоуса, який стверджує, що для успішного розвитку України "слід увімкнути на повну потужність особливий український ресурс і механізм саморозвитку, механізм надзусиль у системі об'єднаної всенародної нації, а також механізм інтелектуалізації розвитку суспільства на основі наявного науково-технічного потенціалу, економічної демократії, підтримки ініціативи та самодіяльності громадян".

За часи утворення незалежної України формування громадянського суспільства було в числі пріоритетних завдань. Воно продеклароване (за змістом, хоча самого цього терміну в ній не було вжито) в Декларації про державний суверенітет України. Створення громадянського суспільства було передбачене в програмних документах ряду політичних партій. Ця позиція мала місце в більшості проектів Конституції України, які подавалися до Конституційної комісії в перші роки після проголошення незалежності.

Проте надалі інтерес до цієї проблеми почав згасати, оскільки розпочалася запекла боротьба протилежних політичних сил за владу. Питання формування громадянського суспільства не дістали адекватного відображення у прийнятій в 1996 р. Конституції України.

Формування громадянського суспільства – наріжна проблема розвитку модернізаційних процесів. Вона завжди була і залишається провідною у світовій політичній думці від античних часів і до наших днів. В сучасній науковій літературі зазначається, що громадянське суспільство є базисом прогресивного розвитку держави, ініціатором в ній раціональних змін. Держава, у свою чергу, захищає принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які формують громадянське суспільство. Нерозвиненість громадянського суспільства є однією з причин існування тоталітарних й авторитарних режимів. На противагу цьому високий рівень розвитку громадянського суспільства забезпечує демократичність держави.

Розвиток громадянського суспільства є свого роду індикатором практичного вирішення ряду соціально-політичних проблем, у тому числі реального забезпечення законних прав та інтересів людини. Зафіксовані в Конституції України права і свободи людини та громадянина цілком відповідають міжнародно-правовим стандартам. Але на практиці не всі декларовані права забезпечуються. І це значною мірою зумовлено нерозвиненістю відповідних інститутів громадянського суспільства. В країні до цього часу немає дієвої й ефективної судової системи. В результаті багато справ, які стосуються захисту особистих прав і гідності громадян, вирішуються некваліфіковано, а розгляд деяких настільки затягується, що їх захист втрачає будь-який сенс. Вирішальною гарантією прав громадян виступає достатній розвиток матеріального і духовного виробництва, засобів культури, преси, громадських організацій. На жаль, на конституційно-правовому рівні ці питання до цього часу належним чином не врегульовані, в їх вирішенні виявилася явна диспропорція. У той час, як державні інститути мають певну матеріальну і політичну підтримку, основні інститути громадянського суспільства, в тому числі осередки виробництва, науки, культури, освіти, переживають нелегкі часи.

Не виявляють інтересу до розбудови громадянського суспільства політичні партії, хоч їх призначення – бути посередниками між громадянським суспільством і державою, трансформувати в державну політику інтереси громадянського суспільства.

Реформи, які почалися в Радянському Союзі та в Україні з 1985 року, мали за мету формування передумов громадянського суспільства як об'єктивного чинника демократизації. Приватизація державної власності теоретично повинна була сприяти створенню середнього класу. Але в дійсності власність зосталася в руках нової бюрократії, яка перемістила центри прийняття рішень в президентські структури і захистила себе від суспільного контролю.

Стосунки між державою та громадянами розвиваються на грунті удаваного демократизму, який є наслідком несформованості стійких груп інтересів громадян, з одного боку, а з іншого – нездатністю або небажанням правлячої еліти створити нові "правила гри" в якості обов'язкових для усіх груп, включаючи і себе.

В сфері економічної політики реалізація ідеї індивідуальної свободи, що необхідна для формування громадянських відносин, виявила антисоціальні, навіть кримінальні форми. Більшість населення не змогла включитися в активну економічну діяльність, втратила грошові вклади – все це не сприяло становленню зрілого громадянина з невід'ємними правами та обов'язками.

На шляху формування громадянського суспільства в Україні існують й інші перепони. Перш за все, стійкі стереотипи, система цінностей, сформована тоталітарним режимом, яка є несумісною з основами громадянського суспільства. В першу чергу психологічний дискомфорт визивають такі цінності, як приватна власність, нерівність доходів, конкуренція, ринок. Ствердження цих універсальних цінностей дуже ускладнюється помилками реформаторів, що привели до різкого зубожіння народу.

Проблеми формування громадянського суспільства в Україні визначаються ще й слабкістю політичної позиції окремих індивідів. В українському суспільстві політичні позиції громадян залишаються нечіткими, обумовленими, насамперед, первинними (сімейними, родинними) зв'язками. Сторонні люди часто сприймаються як потенційні вороги. На такій психологічній основі не можна створити сучасного суспільства, яке потребує певного рівня довіри поміж громадянами. Можливість існування сучасних економічних, соціальних і політичних організацій значною мірою залежить від надійності соціальних зв'язків між людьми. Дж. Коулмен називав цей феномен "соціальним капіталом", тобто потенціалом взаємної довіри та взаємопідтримки, що формується в міжособовому просторі. За роки тоталітарного минулого, коли держава заохочувала шпигування людей одне за одним, у громадян України сформувалася чітка установка на підозріле ставлення до інших людей. Після падіння комуністичного режиму, на жаль, влада тільки закріпила це почуття, можна сказати, перетворила його на стійке переконання.

Процес створення автономної особистості ускладнюється ще й тим, що формування нових економічних відносин співпало з процесами національного самовизначення. Як стверджує відмий український науковець Ю.І Римаренко, "слід позбутися нездатності демократичних сил жити в умовах ідейного і політичного плюралізму". Пристрасть до розривів, до недовіри, підозрілості – давня хвороба, яка вже не раз знищувала українську державу. Звідси випливає надзвичайна актуальність проблеми консолідації, об'єднання зусиль законодавчої та виконавчої влади, партій і рухів, усіх громадян незалежної України.

Процес об’єднання громадян починається з формування консолідуючої ідеї. Це завдання, саме по собі дуже непросте, ускладнюється тим, що класична українська національна ідея на думку, наприклад, Ю.А. Левенця, – це "комплекс гетерогенних суспільно-історичних і політичних уявлень і понять, цілісність її ґрунтується на приматі цінностей органічної системи, якими виступають етнос або нація". Домінування таких уявлень вело до недооцінки ролі і ваги людського чинника як самоцінної сутності. Тому надзвичайно важливо розвивати сучасну українську національну ідею на пріоритетах прав і свобод людини як необхідних атрибутів демократичного становлення і розвитку в Україні цивілізованого суспільства і правового державотворення.

Консолідуючою ідеєю повинна стати ідея України як батьківщини всіх громадян, які пов'язали свою долю з українською землею, причетні до створення тут суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традиції і зв'язок її із стратегією світового розвитку.

Але попри всі ці труднощі є й позитивні фактори. Особиста свобода завжди була найдорожчою для українців. Історики свідчать: невдовзі після відомої Переяславської ради 1654 р. українські суспільні верстви, що стикнулися з московськими порядками, зробили для себе вельми неприємне відкриття: у них панує дух покори, страху та фанатизму, і навіть бояри називають себе "холопами государя". Українцям такі відносини не були притаманні. Лібералізм в співвідношенні з моральністю, чітким відокремленням добра та зла – це саме українська ідея, яка здатна сьогодні позитивно вплинути на процес досягнення громадянської злагоди.

З іншого боку, явним перебільшенням виглядають твердження, що українці взагалі не мають традицій громадянського спілкування, і як наслідок – раціонального політичного розвитку. В історії України були серйозні спроби політико-демократичної самореалізації громадян. Це релігійно-культурні міщанські братства, політико-правовий устрій Запорозької Січі, демократичність Гетьманщини тощо. Отже, традиції самоврядування були притаманні українському етносу, відбиваючи політичні цілі національних рухів та передових мислителів. Але чи достатньо цих традицій для сучасного політичного розвитку?

Щодо особливостей правового світогляду українців, то досить ознайомитися із давніми місцевими законами, що діяли у Чернігівській та Полтавській губерніях, досить прочитати дані, наведені дослідниками українського побуту, щоб побачити, що і в сімейному укладі, і в питаннях наслідування, земельного права український народ має великі традиції та досить розвинену правову базу.

Історичний досвід українського державотворення є важливою засадою громадянського суспільства. Він дає змогу в сучасних умовах використати демократичний зміст попередніх законодавчих актів. XX століття стало провісником відродження української незалежної соборної держави. Протягом тривалого часу народ пройшов шлях усвідомлення необхідності відродження держави – через проголошення її у формі Української Народної Республіки (IV Універсал Центральної Ради), утворення формально незалежної УРСР, самостійної Карпатської України (1938 р.) до проголошення Акту державної незалежності України ( 24 серпня 1991 р.).

Громадянське суспільство може нормально розвиватися лише за умови збігу чи злагоди між розумовою та управлінською елітами. В. Липинський зазначав, що українській еліті притаманна одна хвороба – нахил до романтизму. Він вважав, що вона позбавлена почуття дійсності, не вміє відрізняти бажане від можливого. "Тому живуть вони найбільше фантастичними утопіями якихось "Україна без влади і підвладних", якихось соціалістичних або націоналістичних ельдорадо". Здійснитися ці ельдорадо мають самі й автоматично мають "зайняти місце тієї живої і реальної, дійсної України..." Зрештою українська інтелігенція і досі не спромоглася виробити політично цінної консолідуючої ідеології, яку б сприймали всі верстви населення.

Владна еліта повинна ставити та реалізувати такі політичні цілі, які, насамперед, не зашкодили б суспільству. Натомість сучасні політики діють за іншим принципом: "вербальний стимул – очікувана реакція населення”. Це призводить до явища набутої безпорадності в особистій сфері, з одного боку, і стану структурного розпаду в сфері суспільного життя – з іншого. Для суспільства це означає суттєву загрозу, тому вирішення усього комплексу проблем, пов'язаних із становленням механізму саморозвитку соціуму, повинне стати першочерговим завданням українських науковців – теоретиків та практиків.