Моделі і типи політичної культури

Основні моделі політичної культури – тоталітарно-авторитарна і ліберально-демократична.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури характеризується пріоритетністю колективістських якостей громадянина над його індивідуальними якостями. Цій моделі властиві наступні характерні риси:

- політична свідомість і цінності суспільства формуються централізовано, державою. Відповідно до них державні інтереси важливіші, ніж інтереси окремих людей, соціальних груп. До основних цінностей відносяться: порядок, лояльність, політична довіра, підтримка державної політики, єдина ідеологія, політична єдність;

- політичне інформування суспільства дозоване й одноканальне, монопольно регулюється владою. Активно практикується політична цензура;

- політична мова стандартизована й убога, їй властива категоричність, а нерідко й обмеженість, шаблонність. Відповідна символіка маловаріантна, одноманітна і рідко оновлювана;

- політична культура суспільства формується “зверху” на безальтернативній основі;

- рівень політичної культури більшої частини суспільства невисокий. Політико-культурний прогрес мало динамічний.

Тоталітарно-авторитарна модель політичної культури відрізняється “самоізольованістю” від зовнішнього світу, “замкнутістю” політико-культурного простору. У межах цього простору домінує насильство, у тому числі і пряме.

У випадку контактування із зовнішнім середовищем дана модель політичної культури характеризується низьким рівнем сприйняття і толерантності (терпимості), а також жорстокістю з елементами агресивності.

Але в той же час усередині цієї моделі тоталітарні й авторитарні сфери не бувають пропорційні. Переважають або тоталітарні тенденції, або авторитарні. У першому випадку наведені вище характеристики присутні цілком. В другому випадку у політичній культурі відповідного суспільства можуть бути присутні окремі ліберально-демократичні елементи.

Ліберально-демократична модель політичної культури характеризується орієнтацією на забезпечення політичних прав і свобод громадянина, регламентацією життєдіяльності суспільства винятково через правове регулювання.

Цій моделі притаманні наступні характерні риси:

- політична свідомість і цінності суспільства формуються децентралізовано (багатоканально), з різноманітних джерел. Відповідно до них рівень пріоритетності державних інтересів залежить від ступеня їхнього збігу з інтересами суспільства, його соціальних груп, громадян.

Основні цінності: права людини, воля, плюралізм (тобто різноманіття) в ідеології, політиці, економіці, демократія, правопорядок, недоторканність приватного життя і приватної власності, пріоритетність суспільної думки, цивільне суспільство, екологія тощо;

- політичне інформування суспільства багатоканальне й альтернативне. Пряма політична цензура мінімальна, застосовується в основному до інформації радикальної, екстремістської спрямованості;

- існує свобода слова і друку, однак рівень цієї волі різний. Він залежить від фінансових можливостей джерел політичної інформації, їхнього доступу до засобів масової комунікації (насамперед до телебачення), а також від розміру аудиторії і тиражу видань;

- політична мова різноманітна і нестандартна, безупинно удосконалюється і збагачується. Політична символіка багатоваріантна, розвивається в режимі модернізації;

- політична поведінка різноманітна;

- політична культура суспільства знаходиться на досить високому рівні, їй притаманний політико-культурний прогрес, що підкріплюється техніко-технологічним прогресом.

Названі обставини в сукупності забезпечують високодинамічне й активне політичне життя суспільства. Політична стабільність при цьому підтримується оперативним політичним реформуванням, політичним корегуванням.

Ліберально-демократична модель політичної культури відрізняється “відкритістю” перед зовнішнім політико-культурним простором. Ця модель має здатність до розширення сфери свого впливу. У її межах домінує непряме політичне насильство.

У ряді ситуаційних випадків (зовнішня загроза, політична або соціально-економічна криза і т.п.) у межах ліберально-демократичної моделі політичної культури можуть виникати прецеденти авторитаризму у вигляді розширення державного втручання в життєдіяльність суспільства, обмеження політичних прав і свобод громадян, жорсткості політичної цензури і т.п.

Поряд з рівнями і моделями в політичній культурі виділяються і типи. Вони розрізняються за особливостями взаємодії із зовнішнім політико-культурним середовищем, за специфікою контактування з іншими політико -культурними утвореннями, а також за своїм внутрішнім змістом.

Охарактеризуємо основні типи політичної культури:

1. “Закритий” тип. Відрізняється політичною замкнутістю. Зорієнтований на власні політичні цінності і норми. Розвивається в режимі політико-культурної автономії. Чітко прихильний до власних етнічних, релігійних (або ідеологічних) історичних, традицій. Несприйнятливий до інших систем політичних норм і орієнтації.

Даному типу властиві обмеження і регулювання політичних пристрастей громадян, схильність до ідеологічного (політико-релігійного) радикалізму і прямого насильства. Цей тип тяжіє до тоталітарної-авторитарної моделі політичної культури.

2. “Відкритий” тип. Сприйнятливий до інокультурного досвіду. Має багаті політичні традиції, які корегуються відповідно до реалій, що змінюються. Розвивається в режимі постійного самореформування. Відрізняється високодинамічним політичним життям, різноманіттям політичного процесу і високим рівнем соціально-політичної мобільності.

Політично прагматичний і раціональний. Тяжіє до ліберально-демократичної моделі політичної культури.

3. Патріархальна політична культура. Даний тип притаманний нерозвиненій культурі, що існує в суспільстві, у якому йде процес становлення політичної системи.

У людей-носіїв цього культурного типу відсутня політична активність і розбірливість. Поширена політична наївність. Політичні погляди людей “розчинені” у релігійних і соціальних стереотипах і традиціях.

Носії цього типу аполітичні, не виявляють інтересу до політичних цінностей, норм та інститутів.

4. Підданська політична культура. Носії цього типу віддають перевагу підкоренню владі. Не намагаються впливати на владу політичними методами, що є в їхньому розпорядженні.

Представникам даного типу властива відсутність активної цивільної позиції, прагнення до самовідсторонення від яких-небудь механізмів політичної системи. Вони не готові до активної участі в політичному житті. Для таких людей характерні також надії, що їхні проблеми вирішить хто-небудь інший.

5. Активістська політична культура. Відмінною рисою цього типу є виразна орієнтація громадянина на діючу особисту роль у політичному житті суспільства, на знаходження достатнього особистого статусу в політичній системі.

Третій, четвертий і п'ятий типи політичної культури відносяться до категорії “чистих”, тобто досить яскраво виражених. Поряд з ними існують і “змішані” типи політичної культури:

6. Патріархально-підданська політична культура.
7. Піддансько-активістська політична культура.
8. Патріархально-активістська політична культура. Справа в тому, що в реальному політичному житті різні політико-культурні типи взаємодіють між собою і взаємно впливають один на одного. У результаті цього й утворюються “змішані” типи політичної культури.
9. “Культура громадянина” (відноситься до числа “змішаних” типів). Даний тип найбільш характерний для буржуазно-демократичних політичних систем. Він найбільш ефективно поєднує елементи інших типів політичної стабільності, сприяє конструктивному функціонуванню відповідних політичних режимів.
10. Фрагментарна політична культура. Найбільш чітко цей тип спостерігається в суспільстві, що ввійшло в смугу нестабільності і переживає перехідний період.

У даному політико-культурному типі відбиваються розкол суспільства, сильна поляризація його соціальних груп, маргіналізація суспільства.

Фрагментарна політична культура може відрізнятися радикалізмом. політичною агресивністю і нетерпимістю. Їй властива і харизматичність – тобто орієнтація не на політичні об'єднання і їхні програми, а на конкретних політиків, що володіють в очах суспільства (соціальних груп, окремих громадян) винятковими талантами, достоїнствами і “доблестями”.

Даний тип може характеризуватися також політичним нігілізмом і розгубленістю. Він може підсилювати в суспільстві почуття ізольованості, розбіжності між соціальними групами, відсутності політичної рівноваги і цивільної згоди.

11. Інтегрований тип політичної культури. Відрізняється наявністю порівняно високого ступеня суспільно-політичної згоди за основними питаннями політичного устрою, перевагою цивільних процедур в улагоджуванні спорів і конфліктів, низьким рівнем політичного насильства і високим ступенем різноманіття політичного життя.

Поряд з типами політичної культури в загальнолюдському політико-культурному просторі спостерігаються і політичні субкультури.

Політичні субкультури характерні для конкретних суб'єктів політики. Вони відрізняються своєрідними поглядами, перевагами і поведінкою відповідних груп людей у сфері політики.

До числа найбільш важливих і яскраво виражених з них відносяться такі:

а) політична субкультура Заходу. Орієнтована на ліберально-демократичні цінності і норми. Відрізняється широким діапазоном політичного вибору і політичних пристрастей.

Статус громадянина як суб'єкта політики в її межах відносно високий. Політичне життя регулюється детальною правовою регламентацією, відрізняється різноманіттям.

Ця політична субкультура є базовою основою ліберально-демократичної моделі політичної культури;

б) політична субкультура Сходу. Орієнтована на історико-релігійні традиції. Функціонує в умовах обмеженого політичного вибору. Харизматична.

В її межах багато прошарків суспільства, велика частина жінок і молоді ізольовані від політичного життя. Ця субкультура відрізняється виразною політичною субординацією. Характеризується перевагою адміністративної влади над представницькою і судовою.

Поширено передачу влади в спадщину та її елітарність;

в) регіональні політичні субкультури. Виділяються за регіонально-державними ознаками.

За цими ознаками спостерігаються розходження в стилях політичного мислення і поведінки, наприклад, громадян США і Росії, близькосхідних (за винятком Ізраїлю) і західноєвропейських держав, африканських і латиноамериканських країн тощо.

Так, політичній культурі громадян США властиві: індивідуалізм; висока цивільна самосвідомість; схильність до політичного змагання; відносна толерантність (терпимість) до інших політичних позицій, прихильність до легітимних (законних) форм політичної поведінки; орієнтація на суспільну думку; вимогливість електорату (виборців) до політиків і влади.

Політичній же культурі росіян притаманні: орієнтація на норми колективістської моралі; ідеологізованість; схильність до політичного радикалізму, політичних крайнощів; обмеженість особистих домагань на владу, політична лояльність і підданське ставлення до держави; правовий нігілізм; схильність до політичного конформізму (тобто пристосування до конкретного політичного режиму); політична наївність, довірливість й ін.

Відзначимо також, що різноманіття регіональних політичних субкультур спостерігається й у межах окремих держав.

З урахуванням регіонального фактора можливо також розрізняти міську і сільську політичні субкультури;

г) релігійно-політичні субкультури. Відрізняються тісним переплетінням релігійної і політичної сфер громадського життя, істотним впливом релігійних установок на політичні орієнтації і поведінку суб'єктів політики.

Носіями релігійно-політичних субкультур можуть виступати вікові категорії громадян;

д) етнополітичні субкультури. Характерні для держав, що мають неоднорідний національний склад.

У цьому плані найбільш поширені політичні субкультури національних меншин. Носіями таких субкультур є, наприклад, греки в Туреччині, алжирці у Франції, баски в Іспанії, індіанці і почасти негри в США, корінні народи Півночі, Сибіру і Далекого Сходу в Росії і багато хто інший.

Політичні субкультури національних меншин мають яскраво виражений характер у тих випадках, коли будь-яка етнічна меншість дискримінується;

е) молодіжна політична субкультура. Її основними носіями є молодь, що навчається (і, в першу чергу, студентська).

Даній субкультурі притаманні: емоційне сприйняття політичного життя суспільства, суперечливе різноманіття політичних інтересів і поведінки.

Через відсутність достатнього життєвого досвіду носіїв цій субкультурі властива також політична нерозбірливість, високий рівень “сугестивності”, еклектичність, тобто механічне з'єднання різнорідних політичних поглядів, теорій, ідейних напрямків.

Але саме в надрах молодіжної політичної субкультури нерідко визрівають багато майбутніх політичних нововведень, що згодом затверджуються в суспільстві.

Саме молодіжна субкультура виступає як принципова опозиція будь-якої влади. Саме молодь потенційно є однією з найбільш ініціативних і активних суспільно-політичних сил.

Важливо і те, що первинна політична соціалізація практично всіх професійних політиків і суспільних діячів відбувається саме в рамках молодіжної політичної субкультури.

Виникає питання: а чи існує загальнолюдська політична культура?

Адже людство являє собою надзвичайно строкату соціально-політичну спільність. У наш час більш ніж 6 мільярдів землян розділені приблизно на 1 тисячу народів, що говорять на більш ніж 5 тисячах мов і проживають у державах, загальна кількість яких наближається до 200. Відповідно “середовище життя” людей “розрізане” багатьма тисячами кілометрів державних кордонів. На шляху до політико-культурної єдності людства існують ще й інші серйозні перешкоди: 1) політичні режими; 2) військово-політичні й економічні міжнародні блоки; 3) расові, релігійні і територіальні протиріччя тощо.

Непереборене, і головне, найбільш серйозне протиріччя сучасності –розрив в рівнях життя і техніко-економічного розвитку між “елітними” державами планети (північноамериканськими, західноєвропейськими, Японією і деякими іншими) й “іншим світом”. У першій половині 1990-х років на 20% найбільш багатої частини населення планети приходилося 83% світового доходу, а на інших 80% землян – 17%), причому на частку 20% найбіднішої частини населення світу – всього 1,4%. При цьому розрив між 20% найбільш бідних на нашій планеті росте: у 1960 р. він складав 30:1, а в 1990 р. – уже 60:1.

І все-таки загальнолюдська політична культура повільно, але неухильно стає реальністю.

Цю культуру видно через цілу групу політичних універсалій (у буквальному перекладі з латинського “універсаліс” означає “загальний”).

Під політичними універсаліями варто розуміти ряд рис, характерних для значної більшості держав планети і відомих політичних субкультур.

До числа найбільш виразних загальнолюдських політико-культурних універсалій відносяться такі:

1. Загальнолюдські політичні цінності і принципи. Вони визнаються як мінімум декларативно в масштабах усього міжнародного співтовариства. До них відносяться, наприклад, світ, воля, правопорядок, демократія, суверенітет, права людини, рівноправність у міжнародних відносинах і багато чого іншого.

2. Міжнародна політична мова. У ній відображені загальнолюдські політичні цінності та їхній зміст, а також найбільш значущі для всього людства напрямки глобального політичного процесу.

Ключовими словами міжнародної політичної мови є, наприклад, асоціація, парламент, паритет, гарантія, гуманізм, партія, екологія, референдум, конверсія, конституція, бюрократія, тоталітаризм й ін.

3. Міжнародна політична символіка. Вона тісно пов'язана з політичною мовою. Але ця універсалія має настільки відчутний емоційно-психологічний вплив, що є всі підстави для її виділення.

У міжнародному політичному житті така символіка представлена, наприклад, емблемами, зміст яких одностайно сприймається всіма людьми.

Так, зображення земної кулі символізує єдність людства й унікальність, крихкість світу, в якому ми живемо.

Зображення голуба символізує миролюбство, життя без війн і насильства.

Визначеною символікою у світі політики володіють і деякі кольори. Блакитний колір – символ миротворства, захисту. Білий колір – символ допомоги, чистоти помислів і дій. Зелений колір – символ життя, екології, спільності людини і природи.

4. Існування і функціонування міжнародних політичних організацій. Їхня діяльність багато в чому сприяє затвердженню загальнолюдської політичної культури, координації глобального політичного життя.

5. Міжнародне право. Воно багато в чому регулює відносини між державами й іншими об'єктами міжнародних відносин, “облагороджує” їх, спираючись на досягнення політичної культури й історичний досвід політичних взаємин.

6. Глобальна політична інтеграція (об'єднання). Вона поки має форму тенденції. Викликана загостренням глобальних проблем сучасності, рішення яких можливе лише за умови об'єднаних зусиль усього людства.

7. Глобальна поширеність держави як політичного інституту. Цей інститут являє собою політико-організаційний “фундамент” людської цивілізації.

8. Політичний абсентеїзм (негативна універсалія) – тобто політична пасивність, аполітичність, політична байдужість.

У сучасному політичному житті активно бере участь лише 35-50 % дорослого населення планети.

9. Політичний регіоналізм (негативна універсалія). Він існує немовби “паралельно” глобальній політичній інтеграції. Справа в тім, що сучасний світ дуже суперечливий. Він складається з безлічі держав. А їхня зовнішня політика будується з першочерговим урахуванням інтересів своїх громадян (“національних”, “життєвих”). Розбіжність інтересів маси сучасних держав спонукує їх шукати і поєднуватися з потенційними союзниками.

Тому у світі як і раніше створюються і діють безліч регіональних політичних (Європейський Парламент, Організація Американських держав, Ліга Арабських держав, Організація Африканської Єдності й ін.) і військово-політичних (НАТО й ін.) організацій і блоків.

10. Політичне насильство (негативна універсалія). Воно присутнє в життєдіяльності людства протягом усієї його історії. Його живильним середовищем було зіткнення політичних й інших інтересів, прагнення або утримати владу, або домогтися її. Непряме політичне насильство у вигляді психологічного, економічного, дипломатичного тиску, інформаційної цензури, нав'язування певної ідеології, погрози застосування сили до опозиції, політично-корисної законотворчості тощо.

Таким чином, навіть представлені універсалії (а їх набагато більше), дозволяють констатувати реальність загальнолюдської політичної культури, її розвитку по визначених параметрах, у визначеному руслі.