Автори: Щедрова Г.П., Барановський Ф.В., Новакова О.В., Пашина Н.П. | Рік видання: 2005 | Видавець: Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля | Кількість сторінок: 170
Практичним результатом процесу політичної соціалізації особи є участь її в політичному житті, тобто політична участь. Політична участь – це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на формування органів державної влади, вибір державних посадових осіб та прийняття ними політичних рішень.
Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування політичних систем, яскравим свідченням її демократичності і легітимності. Вона може бути більш або менш активною і свідомою. Але в обох випадках вона означає втручання пересічних громадян у політичне життя, без чого політична система того чи іншого суспільства не може бути визнана як сучасна.
У сучасній політичній науці існує два основні підходи щодо бажаних масштабів політичної участі. Прихильники розширення політичної участі вважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення насильства у процесі розв'язання політичних проблем та засіб для введення у певні рамки конкурентної боротьби між різними політичними силами. А на думку прихильників демократичного елітаризму, надмірне розширення політичної участі, навпаки, становить загрозу демократичним інститутам. Вони вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегти інструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може ефективніше підтримувати демократичні цінності.
Розрізняють політичну участь пряму і опосередковану.
Пряма політична участь передбачає прийняття рішень безпосередньо всіма громадянами держави або всіма членами відповідної громади. До прямих форм політичної участі відносять всенародні вибори представницьких органів різного рівня, основних посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо) та референдуми і плебісцити.
Що стосується виборів, то їх мета – сформувати шляхом голосування представницькі органи державної влади, органи місцевого самоврядування усіх рівнів та обрати перших керівників загальнодержавних та місцевих адміністративних органів. В Україні у такий спосіб обираються Президент країни, міські та сільські голови. Керівники обласних (губернатори) та районних адміністрацій призначаються Президентом України. Таким чином, вплив населення областей та районів України на керівників обласних та районних адміністрацій носить дуже опосередкований і тому незначний характер.
Референдуми – це всенародні голосування з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення щодо державних законів та інших питань загальносуспільного значення; одна з найважливіших і найпоширеніших форм громадянського волевиявлення, що має схожу з виборами процедуру подання голосів громадянами й подібне до виборів організаційне забезпечення. Завдяки референдумам громадяни беруть безпосередню участь у законотворчому процесі та управлінні державою.
Референдуми бувають загальнонаціональні і місцеві.
На загальнонаціональні референдуми виносять питання, що стосуються перш за все державного ладу, прийняття конституції та поправок до неї, зміни форми державного устрою або форми правління, вступу країни в міжнародні організації, приєднання до міжнародних угод тощо. Місцеві референдуми проводяться в окремому регіоні з питань, що мають велике значення для людей, які проживають в цьому регіоні (наприклад, будівництво автомагістралі, введення додаткових податків).
Порядок проведення референдумів в Україні регламентується Конституцією України та Законом України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми". Відповідно до Конституції всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Плебісцити – це опитування населення як одна із форм визначення його волевиявлення з того чи іншого питання шляхом народного голосування. Плебісцит – це фактично дорадчий (консультативний) референдум. Але оскільки наслідки референдумів і плебісцитів, як правило, однакові, то ці поняття часто ототожнюються.
Попри всю демократичність форм прямої політичної участі громадян у політиці вони мають і слабкі сторони. Справа в тому, що громадська думка не завжди компетентна, часто міняється в залежності від політичної позиції найбільш активних політичних суб'єктів і дуже залежить від засобів масової інформації, які інколи сходять з державницьких позицій.
Опосередкована участь мас у політиці здійснюється у формі представництва, яке передбачає зосередження владних функцій в руках представницьких органів, обраних безпосередньо народом. Вибори дають народу відчуття причетності до політики, до процесу прийняття рішень. Проте ця форма політичної участі має суттєві недоліки: вона допускає можливість викривлення волі мас, оскільки представники можуть керуватися не стільки волею виборців, скільки власними інтересами, які не завжди збігаються з інтересами тих, кого вони представляють. Отже, маси можуть втратити контроль над своїми представниками, і ступінь їх політичної участі знизиться.
Історично склалися дві концепції взаємин між електоратом та його обранцями. Перша йде від досвіду Великої французької революції і передбачає жорсткі накази виборців депутатам (так званий імперативний мандат). Теоретично вона була втілена в організації Рад СРСР, де депутат був своєрідним передавачем наказів для формування спільної волі. Інакший підхід був запропонований англійським політичним філософом Едмундом Берком в його знаменитому виступі перед виборцями у Брістолі 1776 р. Суть його логіки така. По-перше, політик, якого обирають до парламенту, за своїм інтелектуальним рівнем і компетентністю стоїть вище, ніж пересічний виборець. А по-друге, неможливо написати накази на всі випадки життя. Електорат може формулювати накази, які стосуються тільки даного регіону, але політик у парламенті повинен виходити з інтересів усієї держави. Отже, представник сам повинен знаходити ту міру поєднання інтересів свого округу та країни, яку він вважає необхідною у даній конкретній ситуації. А тому доцільним є вільний депутатський мандат, що надає йому право бути ініціативним і незалежним політиком.
Політологічні дослідження показують, що більшість виборців погано орієнтується у політиці й віддає свій голос тому чи іншому кандидатові не тому, що це відповідає їх власним інтересам або що вони більш-менш глибоко розібралися у позиціях кандидатів і партій, а на підставі емоцій, групової належності, особливостей політичної соціалізації (впливу родини, школи, трудового колективу) тощо.
Вчені дійшли висновку, що пересічний виборець не дуже цікавиться політикою, байдужий до суті політичних проблем, має приблизне уявлення про політичні механізми, а отже, не може судити компетентно про політичні справи та проблеми. Поведінку пересічного виборця зумовлюють такі чинники:
Багато політично активних громадян, що не задовольняються участю у виборах та політичних партіях, беруть участь у різноманітних видах самоорганізації та самоврядування. Швидко розвиваються та набирають популярності масові демократичні рухи і громадянські ініціативи, виникають асоціації, квартальні комітети, об'єднання громадян, що ставлять за мету розв'язання конкретних назрілих проблем. У багатьох країнах значний вплив набули екологічні партії, партії пенсіонерів, організації споживачів та ін. Розвиток цих форм політичної активності свідчить про недостатність традиційних форм політичної участі для реалізації нових соціальних потреб громадян.
Підсумовуючи сказане, треба відзначити, що результатом процесу політичної соціалізації є готовність особи до участі в розмаїтих формах політичної діяльності, її залученість до політичного процесу, зайняття позиції свідомого громадянина. За ступенем залучення до політики можна виділити декілька рівнів політичної суб'єктності індивіда. Полюсами такої суб'єктності є, з одного боку, суб'єктність звичайного громадянина, котрий, у кращому випадку, старанно виконує свої громадські обов'язки, беручи участь у демократичних акціях і процедурах, а з іншого – суб'єктність політичного лідера, чий вплив на політичну систему і суспільне життя загалом може бути вирішальним.