12.4. ОСОБИСТІСТЬ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРА В ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

Політична соціалізація по-різному впливає на різні психологічні типи людей. Під дією одних і тих самих чинників одна людина взагалі відмовляється від участі в політиці, а інша прагне влади і, відчуваючи в собі потенції політичного діяча, намагається дістатися до верхівки владної піраміди.

Роль особи у суспільстві завжди була предметом суперечок між ученими різних напрямів. Її визнавали або заперечували, применшували або перебільшували. Але численні замахи на монархів, вождів, політичних діячів говорять про те, що в суспільній свідомості існує досить стійка тенденція сприймати владу персоніфіковано. І це не випадково: влада, у тому числі і політична, у всі часи зосереджувалась перш за все в руках окремих осіб. Політика, політичні орієнтації і курси мають, як правило, своє "обличчя", оскільки пов'язані з особою того чи іншого політичного діяча. Зробивши свій вибір на користь тієї чи іншої особи під час виборчої кампанії, пересічний громадянин обирає і відповідну програму суспільних змін.

Лідерство іманентно властиве людям й існує у всіх спільнотах. Воно є сталою формою взаємодії людей, засобом організації суспільної життєдіяльності і розв'язання суспільних проблем. Потреба в лідерстві виникає завжди, коли обставини набувають значущості не тільки для конкретної людини, а й для цілої групи людей (процес добування їжі, виробництва необхідних продуктів, захисту від ворогів – взагалі виживання). Можна стверджувати, що існує універсальний закон організації складних соціальних організмів, згідно з яким окрема одиниця природно виділяється з маси і бере на себе роль вожака, лідера. З лідерством людина стикається в усіх соціальних групах, починаючи з сім'ї. Лідер – це провідний член соціальної групи, за яким визнано право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації. Він – авторитетна особа, яка відіграє провідну роль в організації групи і регулює взаємини між її членами.

В основі політичного лідерства лежить об'єктивна потреба суспільства та інших відносно самостійних складних соціальних систем у самоврядуванні, упорядкуванні поведінки окремих її елементів для забезпечення життєздатності та функціональної дієвості системи. Суспільство – складна система, що розвивається постійно і неухильно. Для управління нею потрібна компетентна, здібна, вольова людина, знання якої постійно знаходяться на рівні останніх досягнень соціально-політичних наук.

Політичне лідерство є одним з основоположних інститутів політичної системи, одним із різновидів політичних відносин.Політичне лідерство – такий різновид політичних відносин лідера до співтовариства, членом якого він є, при якому першого (тобто лідера) наділено певним обсягом прав і відповідальності формулювати та виражати інтереси і цілі співтовариства, виступати ініціатором у їх здійсненні та направляти на це політичну діяльність усього співтовариства.

Як різновид політичних відносин явище "політичне лідерство" включає такі елементи:

1) володарювання лідера (оскільки співтовариство наділило його правом виражати волю цього співтовариства і приймати відповідальні рішення, пов'язані з реалізацією спільних інтересів і цілей);

2) ініціативність лідера (спрямовану на пошук шляхів і мобілізацію ресурсів задля здійснення колективних цілей);

3) керівництво лідера (оскільки лідер покликаний організовувати і направляти процеси колективних дій у русло досягнення спільних цілей, керувати об'єднаною діяльністю людей);

4) залежність лідера, рівня його активності і впливу на співтовариство від характеру інтересів останнього і змісту його цілей.

Політичний лідер – це особистість, що здійснює постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію. Існування інституту політичного лідерства у наш час викликане потребою соціальних систем у збалансованому розвитку й оперативному управлінні. Головний зміст функцій політичного лідера визначається об'єктивною потребою політичного співтовариства або його окремих частин у свідомій саморегуляції та саморозвитку. Сучасне суспільство, його окремі відносно самостійні частини потребують суб'єкта, здатного продукувати політичні ідеї, виражати те, що усвідомлює співтовариство, бути носієм колективної свідомості і організатором колективних політичних дій. Суспільний політичний рух не може бути ефективним без політичної організації і політичного лідера.

Політичне лідерство безпосередньо випливає із творчої сутності політики і наявності в ній елементів, що об'єктивно потребують максимально можливої оперативності в діях, на яку здатна тільки особистість. Справжня політика (на відміну від корисливого політиканства) органічно включає в себе постійний пошук шляхів і ресурсів узгодження інтересів, компетентного осмислення соціальних протиріч та конфліктів, визначення колективних цілей, прийняття рішень, необхідних для їх досягнення, оперативного розв’язання актуальних проблем.

Учені виділяють три основні функції політичного лідерства:

1) авторитетна, розумна та своєчасна оцінка політичної ситуації, що створилась, виявлення та кваліфікування проблем, що встали перед суспільством;

2) вироблення лінії політичної поведінки, визначення від імені відповідної соціальної спільноти напрямку її дій для розв'язання проблем;

3) мобілізація соціальної спільноти на активну політичну діяльність, спрямовану на здійснення наміченої програми.

Певний інтерес становить запропонована американською дослідницею М. Херман характеристика змісту функцій політичного лідерства через образи-моделі.

Образ перший: лідер – "прапороносець". Його виділяє власне бачення дійсності. Він визначає цілі, вказує напрямок діяльності своїм прибічникам і веде їх за собою.

Образ другий: лідер – "служитель". Це такий політичний діяч, який виступає у ролі виразника інтересів своїх прибічників, керується їх побажаннями і діє від їхнього імені.

Образ третій: лідер – "торговець". Завдяки його здібності переконувати прибічники "купують" його плани або ідеї і захоплюються їх здійсненням.

Образ четвертий: лідер – "пожежник". Його керівні дії є реакцією на породжені ситуацією події.

Вважається, що в наш час усі відзначені риси в різному сполученні реалізуються більшістю політичних лідерів в їхній керівній діяльності.

Велику роль у функціонуванні політичного лідерства відіграє його легітимність, яка пов'язана зі змістом політичного лідерства як різновиду владних відносин. Суб'єкт виступає як політичний лідер, якщо він визнається політичним співтовариством в якості виразника його інтересів і волі, носія його цінностей. Таке визнання закріплюється нормативно, організаційно, ідеологічними засобами, традицією, суспільною думкою. Причому особливість легітимності політичного лідера полягає в тому, що тут на перший план виступає не юридична форма легітимності (узаконення), а суспільно-політичне визнання. Саме цим відрізняється лідер від будь-якого керівного діяча, що опирається перш за все на важелі публічної влади. Нормативний порядок – необхідна умова забезпечення успішного функціонування політичного лідерства. Однак лідерство не зводиться до голого командування людьми. Справжній лідер веде за собою маси, не примушуючи їх наслідувати його ініціативу. Більш важливе значення має тут момент усвідомленої зацікавленості людей у досягненні колективних цілей і добровільності в діях.

Політичний лідер впливає на співтовариство, з одного боку, через владні органи та механізми, а з іншого – безпосередньо, діючи на прихильників своїми політичними й ідеологічними поглядами, настановами, змістом і спрямованістю політичних дій, пропонованих програм, досвідом та стилем поведінки, нарешті, суспільним, у тому числі моральним обличчям.

Усі ці способи впливу лідера на співтовариство тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного, але залишаються різними сторонами процесу лідирування. В одних випадках лідер безпосередньо звертається до людей зі своїми ідеями, новаціями і проектами, пояснюючи свою політику і закликаючи маси до її реалізації. В інших, маючи мандат від народу (того або іншого співтовариства), він спирається у своїй діяльності на систему політичної (партійної та державної) влади. Безпосередній вплив лідера на маси базується на визнанні його ідей та настанов, на привабливості його політики, а також власному його авторитеті. Що стосується його опосередкованого впливу на суспільство, то воно будується на силі й авторитеті політичної влади.

Політичний лідер доти залишається лідером для даного співтовариства, поки він діє у рамках і засобами політичної організації і в той же час використовує свій ідеологічний, політичний і моральний потенціал задля здійснення властивих його статусу ролей. Якщо лідер використовує лише владні повноваження, він перетворюється на звичайного авторитарного керівника. Якщо ж він відмовляється від використання владних механізмів і спирається тільки на ідеологічні та моральні засоби впливу, то він утрачає інституціональні риси.

Слід зазначити, що взаємодія тієї чи іншої соціальної спільності та її лідера містить у собі реальну можливість протиріч і навіть конфліктів через розбіжність цілей і інтересів, переслідуваних лідером, та об'єктивних цілей та інтересів відповідної соціальної спільності. Лідер може вимагати безкомпромісної реалізації проголошених ним цілей, незалежно від умов, що змінюються. Він може використовувати своє становище в інтересах вузької групи людей і навіть у своїх особистих інтересах. Не виключена і така ситуація, коли лідер радикально змінює напрямок та принципи діяльності, відхиляючись від загальноприйнятих цілей. Звідси об'єктивна необхідність включення в інститут політичного лідерства механізму оперативного зворотного зв'язку, покликаного забезпечити постійно діючий контроль діяльності лідера та ініціювати, в разі необхідності, його відставку.

Політичне лідерство класифікують у залежності від різних критеріїв, зокрема від типу легітимності, стилю керівництва, характеру діяльності тощо.

Наведемо класифікацію політичного лідерства у залежності від типу його легітимності. Належить вона відомому вченому Максу Веберу, а в її основу покладено характер мотивації, якою керуються люди, визнаючи того чи іншого політичного діяча своїм лідером.

Перший тип політичного лідерства – "традиційний". Це тип безальтернативного прийняття лідера відповідно до принципу: "Так робили наші батьки і діди, так робимо й ми". Прикладом такого типу мотивації виступає звичка підпорядкування родоплемінним вождям або прийняття монархічної форми державного правління. Хто б не був на чолі, незалежно від особистих якостей, він сприймається як володар і повелитель.

Інший тип політичного лідерства – "раціонально-легальний". Він передбачає підпорядкування не тільки лідеру як посадовій особі, а й лідеру як особистості, посада якої в умовах демократії є продуктом демократичного добору і тому цілком заслужена нею. В умовах же бюрократизму це лідерство посади і крісла, а не конкретної людини з її позитивними й негативними якостями.

Третій тип політичного лідерства – "харизматичний". Харизма (від грецького – благодать, дар божий) асоціюється з винятковими якостями тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора. Авторитет такого діяча, як правило, заснований на відсутності або лише формальній присутності демократії, на вірі громадян в його надприродні здібності, на культі його особи. Об'єктом харизми є виключно особистість лідера. Харизматичний тип політичного лідерства характерний для відсталих країн, що стають на шлях прискореного політичного розвитку. Особливо сприятливі для появи політичних лідерів харизматичного типу періоди радикальних реформ та революцій, коли значно загострюється боротьба між прихильниками й супротивниками соціального прогресу і від лідера вимагаються такі соціальні якості, які здатні забезпечити його прихильникам і прибічникам перемогу. Зв'язок харизматичного лідера з масою, що йде за ним, ґрунтується, як правило, на ірраціональній, емоційно-містичній основі, на сліпій вірі в надприродні якості лідера.

Для дослідження політичного лідерства важливе значення має аналіз рівнів політичного лідерства.

Перший рівень політичного лідерства – рівень малої групи, що володіє владою в даному суспільстві (оточення президента, керівництво парламенту, генералітет тощо). Тут лідер є найавторитетнішою особою, що інтегрує, направляє й організовує діяльність групи. Він повинен приймати оперативні рішення, брати на себе відповідальність, добиватися задоволення інтересів учасників групи. На цьому рівні стиль керівництва, особисті якості лідера мають вирішальне значення.

Другий рівень політичного лідерства – лідерство в політичному русі великої соціальної групи. Тут важливі здібності лідера розробити стратегію, виробляти засоби її реалізації, а разом з тим задовольняти інтереси даної соціальної групи. У процесі цієї діяльності постать політичного лідера може вирости в символ політичних настроїв і сподівань відповідної соціальної групи.

Третій рівень політичного лідерства – лідерство в системі владних відносин. Представляють його соціальні інститути, які включають у вирішення задач, що стоять перед суспільством у цілому, більшість населення. Політичне лідерство на цьому рівні передбачає інтеграцію інтересів різних верств населення в конкретних політичних програмах, узгодження дій усіх гілок влади із суспільною думкою, перетворення цілей та задач, що стоять перед суспільством, в конкретні дії. Природно, що реалізувати усі ці функції можна тільки за наявності в суспільстві відповідних соціальних механізмів.

Інститут політичного лідерства в Україні має свою специфіку.

По-перше, наша держава перебуває у стані переходу від тоталітаризму до демократії, а отже – від політичного лідерства "за посадою" до політичного лідерства "за авторитетом". Цей перехід відбувається в умовах, коли ще діють стереотипи тоталітарної свідомості, які поняття "сильна влада" пов'язують із жорсткістю стилю політичного керівництва. Рекрутування лідерів (політичних керівників різного рівня) усе ще здійснюється тією силою, яку прийнято називати "партією влади", що виникла як своєрідна неформальна спадкоємиця колишньої номенклатури. В Україні ще й нині при визначенні рейтингу політиків найвищі бали розподіляють за посадами, починаючи від Президента, а відхід політичних діячів у відставку автоматично посуває їх у кінець рейтингової таблиці.

По-друге, як свідчать соціопсихологічні дослідження, українцям властивий анархічний характер ставлення до влади. Через те, що тривалий час Україна була пригнобленою, влада тут асоціюється з гнобленням, авторитарністю, розглядається як джерело насильства і наруги. Саме тому в Україні до останнього часу не було авторитетної політичної організації загальнонаціонального масштабу, яка була б спроможною об'єднати населення, а політичні лідери фактично залишаються лідерами регіонального, галузевого або місцевого рівня.

По-третє, через пасивність засобів масової інформації України у створенні позитивного іміджу українським політикам, які цього заслуговують, народ України погано знає здібних та перспективних своїх лідерів. Проте саме в ситуації кризового стану країні з поліетнічною та поліконфесійною структурою населення народу вкрай потрібен загальнонаціональний лідер, який поєднав би високу посаду і високий авторитет, зміг би виразити його потреби та інтереси, узгодити суперечливі прагнення соціальних, етнічних та регіональних груп. Захистом проти узурпації ним політичної влади повинні стати правові демократичні механізми.

Отже, первинним учасником політичного процесу є особа. Саме через її безпосередню діяльність формується і здійснюється політика, підтримується стабільність політичної системи і вносяться зміни в неї.

Суспільство зацікавлене в залученні особи до політики у відповідних формах, у формуванні політично розвиненої особистості. Маючи це за мету, воно використовує для політичної соціалізації особи різні суспільні інститути.

Процес політичної соціалізації включає свідомий вплив держави на політичні погляди, політичну поведінку громадян та політичну дію тих соціалізуючих факторів, які суттєво впливають на ставлення людей до політики й участі в ній.

Політична участь є безпосереднім наслідком політичної соціалізації і дії певних внутрішніх мотивів зацікавленості людини в політиці. Види політичної участі особи залежать від політичного режиму, політичних традицій і політичної культури суспільства й особи.

Найвпливовішою дійовою особою політичної сфери суспільного життя є особа політичного лідера. Політичний лідер виконує цілу низку важливих функцій у політичній системі; від його повноважень і практичної політичної діяльності величезною мірою залежить характер і обличчя політичної системи відповідної країни.

Механізм політичного лідерства, зокрема система правил, згідно з якими відбувається висунення, обрання, переобрання "перших осіб" у структури влади та здійснення ними своїх повноважень, є одним із критеріїв демократичності політичного режиму країни.