Політологія для політика і громадянина: Монографія

ІНДІЯ

Одну з найдосконаліших світоглядних систем дала Стародавня Індія [78; 209].

Арійські племена, прийшовши до Індії (XV ст. до н. е.), аж до створення перших держав (VI ст. до н. е.) постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Водно­час у суспільстві посилювалася соціальна нерівність і відбува­лося розшарування. Зрештою, ця епоха, названа ведійською (ве­ди — староіндійські релігійно-філософські збірки текстів), поро­дила кастовий устрій.

Суспільство структурувалося, поділившись на чотири касти (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (правителів і воїнів), вайшиїв (землеробів та торгівців) і шудрів (осіб фізич­ної праці, слуг). Основна духовна та світська влада була зосе­реджена в руках брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).

Наскільки живучими виявилися ці політико-психологічні структури в суспільстві Індії можна судити хоча б із такого факту: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем’єр-міністром) у цій країні став представник най­нижчої касти — шудрів!

У Ведах і коментарях до них (упанішадах) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя створюють боги (або його вла­да засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в ос­танньому разі правитель був підзвітний не перед своїми гро­мадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих (але це вже відповідно до дхарми — сукупності обо­в’язків людини).

Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у староіндійській політичній теорії та практиці доміну­вала патріархальна концепція, духовна влада мала пріоритет пе­ред владою світською. (Скажімо, у збірці “Атхарваведа” брахма­ни взагалі називаються богами!)

Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводжувалося заміною па­нівної ідеології.

Як реакція на занепад брахманізму з його забобонами, риту­альністю та корупцією вищих каст постає буддизм.

Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Шак’я-Му- ні (563-483 до н. е.), за походженням був принц, на якого зійшло просвітлення (звідси й прізвисько — Будда). Він поки­нув палац, сім’ю і вирушив шукати істину. Згодом став пропові­дувати своє вчення.

На відміну від брахманізму, який ігнорує права особистості, розширюючи натомість права держави та влади, буддизм гума­ністично зорієнтований і має психологічне та етичне підґрунтя. Його мета — перетворити кожну людину на доброзичливу, звіль­нену від страждань, а також від бажань і пристрастей особис­тість.

Будда відкинув теорію божественного походження каст і цар­ської влади. Він проповідував рівність між людьми, але не в со­ціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).

Характерно й те, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кшатріям, а не брахманам, чітко розмежовуючи світське та церковне життя.

Зрозуміло, що це об’єктивно догоджало світській владі, сприяючи формуванню великих державних утворень.

Проте й брахманізм не загинув. Він не боровся з “єретич­ними вченнями”, а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих племен. Так, на рубежі старої та нової ери виник індуїзм, у якому збереглися всі свя­щенні тексти брахманізму.

Що ж до буддизму, то він не втримався на висоті своїх фі­лософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, опо­вивався забобонами та ритуалами, а через це різниця між двома системами вірувань ставала дедалі меншою. Буддизм був по­глинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з тери­торії Індії (XIII ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став першою (за часом) світовою релігією.

Індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, збагатила, проте, і світську політичну науку. Йде­ться про твір “Артхашастра” (IV—III ст. до н. е.), автором якого вважається Чанак’я, міністр засновника імперії Маур’їв Чандра- гупти. У цьому творі загальне благо розглядається як збережен­ня суспільного порядку, заснованого богом. Намісник бога — цар, котрий силою тримає підданих у покорі.

У цій книзі наведено й методи політики та управління, ре­тельно розроблено систему шпигунства, стеження й контролю.

Привертає увагу й етична основа політики — владу й багат­ство треба зберігати та примножувати будь-якими засобами (зго­дом цю саму тезу висуватиме європеєць Н. Макіавеллі).

Однак найвідомішим джерелом давньоіндійської політичної думки є збірник “Закони Ману”, авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману. Насправді ж цю книгу писали, як стверджують експерти, починаючи з II ст. до н. е. аж до II ст. н. е.

Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття “Закони Ману” проіснували як кодекс соціального життя Стародавньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.

Нас же цікавить насамперед політика. І тут починається най­цікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії пе­ремогу здобув усе-таки брахманізм як влада (церковна над світ­ською) і як провідна релігія (над єретичними вченнями).

Основні тези: влада й варни (касти) — від бога, цар — бо­жественного походження, порядок, встановлений Брахмою, — вічний.

Амінь!..