Політологія для політика і громадянина: Монографія

"ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД" АРІСТОТЕЛЯЮ ЛІКЕЙ

Давньогрецького мислителя Арістотеля (384-322 pp. до н. е.) не без підстав вважають засновником політичної науки [15].

Попри те, що Арістотель протягом 20 років перебував — як учень, а далі викладач — у платонівській Академії, в історію по­літичної думки він увійшов не як послідовник Платона, а як рівний йому філософ, який створив власну світоглядну систему. Відомий він ще й як вихователь майбутнього великого завойов­ника — імператора Александра Македонського, а також як за­сновник власної школи — Лікею (тепер кажуть — ліцей).

На відміну від свого вчителя Платона Арістотель орієнтуєть­ся не на ідеальні схеми, що ігнорують психологію людей, а на досвід і раціональний аналіз. Він зробив політику предметом емпіричного дослідження, проаналізувавши разом з учнями 150 конституцій держав і відповідних проектів.

Політичні погляди філософа найповніше висвітлено в його працях “Політика”, “Афінська політія”, “Етика” та ін.

Політика, за Арістотелем, визначається як наука про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

Як і Платон, його талановитий учень не вийшов у своєму по­літичному аналізі за межі полісу, характеризуючи решту видів державної організації варварського світу як нижчий рівень, що не досяг політичних висот.

Арістотель вважав, що людина є “твариною політичною”, а то­му поліс — це суспільство, держава — “творіння природи”, про­дукт природного розвитку.

Які ж характерні риси полісу?

Насамперед, це об’єднання людей, котрі мешкають на певній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної кон­ституції. Поліс — спільнота вільних і певною мірою рівних лю­дей (окрім рабів). Він вищий за сім’ю та індивіда, а мета його функціонування — благо громадян.

Арістотель критикує платонівський “комуністичний проект”. Він переконаний, що приватна власність (у розумних межах) відповідає природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення.

Отже, впізнаємо відому сучасну тезу: те, що вигідно громадя­нину, вигідно й суспільству!

Проте Арістотелю більше до вподоби нагромадження багат­ства завдяки створенню матеріальних цінностей, а не засобами торгівлі та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її пло­ди — для загального блага. Цей ідеал був сприйнятий христи­янством та ісламом і ... довів свою практичну неспроможність.

Платон у діалозі “Держава” надає перевагу рішенням царя- філософа перед законами, вважаючи, що останні не можуть охо­пити всі аспекти життя. Арістотель, навпаки, переконаний, що завдяки своєму загальному характеру мають панувати саме за­кони, оскільки вони вільні від пристрастей.

Право — це норми суспільного життя, що реалізуються пере­дусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнане) і умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх належить виконувати.

Арістотеля небезпідставно називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показни­ком справедливості відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами та інтелектуальним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, ос­кільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Громадянство, на його думку, не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, освіти нездатний самостійно мис­лити та ухвалювати рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й судить. Жінки, до речі, робити цього не повинні (у Платона вони мають громадянські права).

Арістотель розвиває й типологію форм правління (табл. 2).

Демократію Арістотель вважав нестійкою формою правління, але все ж таки кращою за олігархію і навіть за аристократію.

Найкраща форма — ПОЛІТІЯ, “золота середина”, що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії. Для забезпечення стабільності потрібне зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче нині говорять ідеологи центризму!).

При демократії панує абсолютизація рівності, при олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.

Ми не випадково так докладно спиняємося на основних по­ложеннях концепцій Арістотеля. Створивши нову методологію емпіричного та логічного дослідження, він настільки вдоскона­лив систему базових понять, що нею й тепер оперують сучасні мислителі від політичної науки, філософії, соціології та права.

Аналізуючи античну спадщину політичної думки (як Заходу, так і Сходу), слід відзначити такі основні цінності: феномен по­лісу, принципи республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та імперії [18].

Феномен полісу, що виник у VIII-VII ст. до н. е., пов’язують із широким ужитком усного слова, писаних законів і рівності громадян полісу перед законом, що стало, зокрема, підставою для грецької демократії.

Принцип республіканізму, що й нині дуже поширений у по­літичній практиці сучасного світу, полягав у виборності всіх по­сад, звітності посадових осіб та обмеженості їхнього перебуван­ня при владі, а також у використанні суду присяжних.

Принцип договірного походження держави базується на ро­зумінні кожної людини як суспільної, політичної істоти. Саме тому людська спільнота укладає суспільний договір про утворен­ня держави з розподілом усередині неї політичної влади.

Ідея тахісу полягає в єдності всіх громадян полісу, які по­винні ставити інтереси громади вище за приватні інтереси. Ця ідея гармонізувала поміркованість, мужність, мудрість і силу, що разом узяті становили інтегральне поняття справедливості.

Ідея імперії включила в себе одновладність, впровадження культу можновладця-автократа, який поєднував у своїй особі законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. По суті, реаліза­ція імперської ідеї сприяла уніфікації державного будівництва з диференційованою податковою системою, утвердженням дер­жавної мови і т. ін.

Політико-правова думка Риму розвивалася на базі інституту сім’ї, а політичне життя відбувалося за законами, що охороня­лися від монарха і громади й реалізовувалися під наглядом монарха. Революційним щодо підходу до права був поділ права у V ст. до н. е. на громадянське, державне й приватне (перша ко­дифікація).

Республіканський Рим, ґрунтуючись на досягненнях гре­цької політико-правової думки (за твердженням Дж. Шира [237], навіть державна мова протягом 300 років була тут гре­цькою!), розвинув інститут громадянства. Останнє можна було отримати від народження або за заслуги перед державою. Цей інститут постійно розширювався: спочатку громадянами були лише вільні жителі Риму, потім його союзники, а ще пізніше — вільні жителі провінцій. Громадяни мали право голосу, могли домагатися всіх посад, апелювати до народу проти смертних ви­років, безчесних покарань (розп’яття, різки, батіг), мали право на власність і право брати шлюб.

Але згодом республіканська ідея згасає й поступається ім­перській, коли Сенат перетворюється на дорадчий орган, а імпе­ратор — на необмеженого правителя. Імперія розбудовується на основі месіанської ідеї Риму і на зламі І ст. до н. е. міцно стає на ноги.

Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід зазначити, що обґрунтування абсолютної влади правителя домінує не тільки в Римі, а й у Персії, Китаї та інших країнах і скрізь базується на політичному міфі божественного походжен­ня влади. Це дає підстави говорити про можливість існування певного першоджерела, з яким були ознайомлені представники тодішньої політичної еліти людства.