Політологія для політика і громадянина: Монографія

1.3. Християнська політична думка

У середні віки (V-XVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній Європі, посту­пається релігійно-християнській концепції. Провідною темою політичних дискусій того часу стало питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (дер­жава). Але про це — пізніше. На початку дослідимо основні за­сади християнської політичної думки.

Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму.

Священні тексти іудаїзму писалися з XII по II ст. до н. е. Християнство додало до Старого Завіту іудеїв Новий Завіт Ісуса Христа (від грецьк. Christos — помазаник), що писався від се­редини І до середини II ст. н. е. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.

У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, конт­ролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна сфера була дер­жавною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.

Однак нова релігія мала кілька переваг: була космополітич­на, декларувала нові морально-етичні цінності — спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.

Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність по­кори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легі- тимізації.

Промине небагато часу — і християнство перетвориться з ка­такомбної (тепер сказали б неканонічної) на рівноправну, а по­тім і державну церкву (з 313 р. н. е.). Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення ду­ховної та світської влади, яка стає провідною для політичної думки на багато століть.

Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі християни почали утискувати представників інших релігій та інакодумців (еретиків) у власному середовищі. Так закінчилась епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до хрис­тиянства патріархів та імператорів.

395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава розпадається на дві імперії — Східну (пізніше Візантійську) та Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово “римська”.

Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п’яти церков і на­зивається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодок­сальною) церквою. Керують нею п’ять патріархів. Кожен з них називається іменами, що склалися історично: Римський — па­пою, Константинопольський — архієпископом, Александрій- ський — папою, Єрусалимський — архієпископом і лише Ан- тіохійський — патріархом. Жоден з них не може говорити від імені всієї Церкви, а лише після загального обговорення. (Сучас­ною мовою можна було б сказати, що рішення в них ухвалюється консенсусом.)

Потерпаючи від візантійських монархів (у V ст. візантійсь­кий імператор Юстиніан просто “призначив” себе найвищим керівником не лише в державі, а й у церкві), римські папи з увагою і навіть співчуттям поставилися до нових державно- політичних утворень серед варварських народів. Вони навіть сприяли їх зміцненню на противагу візантійським імперато­рам. За це франкський король Піпін Короткий 754 р. започат­кував світську владу пап, подарувавши їм відвойовану части­ну Равеннського екзархату. А невдовзі папа Лев III 800 р. ко­ронував франкського короля Карла Великого як імператора Священної Римської імперії. Через це стався формальний роз­рив західної ієрархії Римської церкви з візантійськими імпе­раторами.

Але до взаємних анафем дійшло лише 1054 p., коли стався Великий церковний розкол. У результаті сформувалися два го­ловні напрями в християнстві: західна конфесія дістала назву “католицизм”, а східна — “православ’я”.

З погляду організаційної побудови Римська католицька церк­ва є структурованою, у ній немає автокефалій, тобто більш-менш автономних церков. Вона більш внутрішньо керована, а після падіння Західної Римської імперії взагалі лишається єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу.

Отже, на території тодішніх західних римських провінцій тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у колишніх східних провінціях. Кілька імперій, які досить швид­ко змінили одна одну, перетворилися на національні держави. Ці процеси позначилися й на розвитку тогочасної політичної думки.

Зокрема, тут велася з перемінним успіхом боротьба між світ­ською та духовною гілками влади. Слабкість королів підштов­хувала папство до проголошення свого верховенства. Церква пе­ремагала протягом VII-IX та ХІІ-ХІІІ ст., але після XIV ст. її політична сила почала слабшати, а християнський світ охопила криза феодальної системи.

Водночас, попри відсутність єдиної доктрини, можна виокре­мити такі загальні риси політико-правової думки Західної Європи:

• панування з IV до XIII ст. доктрини Аврелія Августина (354-430), в якій держава та церква були відокремлені, але світська влада все-таки була підпорядкована церкві (твір “Про град божий”);

• надмірна централізація влади;

• утвердження християнської церковної доктрини про вер­ховенство папи римського (твір папи Григорія VII “Дик­тат папи”, 1075); папство розглядало весь християнський світ як величезну державу, що керується намісником бо­га — папою;

• боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Вели­ка хартія вольностей (1215), рейхстаг і Магдебурзьке право (1188) у Священній Римській імперії, парламенти й вищі судові інститути у Франції, Іспанії та інших країнах);

• домінування з XIII до XX ст. доктрини відомого схоластаФоми Аквінського (1225-1274), який на основі вчення Аріс- тотеля створив християнську доктрину держави (трактати “Про правління правителів”, “Сума проти язичників”). Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому має бути підпорядкована духовній владі (церкві). Метою держави є “загальне благо”, забезпечення умов для пристой­ного життя, а сутність влади — у підпорядкуванні нижніх прошарків суспільства верхнім згідно з порядком, заведе­ним богом, — так званим вічним законом.

Божественний, природний та людський закон, на думку Ф. Ак- вінського, мають ввести людину до сфери дії цього вічного за­кону.

Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях римської державності, месіанізму, християнства та на антично- еллінських традиціях. Основні риси цієї доктрини:

• абсолютний характер імператорської влади (з її безпомил­ковістю, перетворенням на “живий закон на землі”, патер­налізмом володаря як “батька підданих” і спадковою ди- настичністю);

• панівним становищем світської влади над релігійною (ідея тахісу була перетворена за вже згадуваного імператора Юстиніана на симфонію, що полягала в союзі держави та церкви за домінування держави в особі монарха);

• високий рівень централізації;

• поступова відмова від домінування універсалістських рим­ських ідей та перехід до використання еллінських тради­цій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову (грецьку) і відповідну культурну спадщину.

Саме в Другому Римі лежать корені східного ортодоксально­го християнського православ’я, яке згодом укорінилось у схід­нослов’янському світі.

Організація Православної церкви була такою, як і до роз­колу.

Богословська думка на Сході, як і структура церкви, майже не змінилася. Православ’я по суті є децентралізованою асоціацією автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною си­стемою. Це, зрештою, і зрозуміло: чи могла імператорська (світська) влада терпіти конкурента в особі влади духовної? Відповідь відома.

Напевно, це не могло не позначитися й на чисельності паст­ви. Централізована організація завжди має переваги в боротьбі за душі потенціальних прихильників. Відтак на початок 90-х ро­ків XX ст. кількість католиків становить понад 1,017 млрд осіб, а православних — 307,9 млн осіб [153, с. 428].

Християнство домінувало в європейській політичній думці понад тисячу років. Під його прапором пройшла епоха феода­лізму, була витіснена греко-римська раціоналістична традиція й утвердилася містика, ірраціональний компонент у суспільній свідомості.

До негативних наслідків панування християнства слід від­нести втрату багатьох розробок грецьких і римських філософів та юристів з питань права, державного устрою та утвердження (повернення) релігійної міфології: усяка влада — від бога, дер­жава — наслідок гріхів людства.

Та й альянс християнської церкви зі світською владою приз­вів до того, що її практична діяльність дуже мало була схожа на християнський ідеал.

Але були й позитивні ідеї: відокремлення церковної влади від світської і проголошення рівності всіх людей незалежно від походження та соціального стану, виховання поваги до фізичної праці.

Християнство, на відміну від греко-римської політичної тра­диції, дало право людині на безсмертя, відкрило їй шлях до неба не через державу.

Створення такої позадержавної автономії віруючих, по суті, започаткувало засади майбутнього громадянського суспільства, яке має протистояти державі. Постала й проблема політичних обов’язків у разі, коли розпорядження влади несправедливі: чи варто виконувати накази влади, що є незаконними або й злочин­ними?

Серед християнських мислителів варто насамперед назвати Тому (Фому) Аквінського, який розробив ґрунтовну доктрину ідеологічного обґрунтування могутності церкви — томізм. Його модернізований варіант — неотомізм і нині залишається офі­ційною філософією Римської церкви та християнської демо­кратії, що є важливою політичною силою сучасності.

Проте всупереч своїй поміркованості та раціоналізмові Фома Аквінський, а з ним і вся католицька церква виявляли крайню нетерпимість до так званих єретиків.

Єресі (від грецьк. hairesis — відбір, переконання) — це вчен­ня, що виникали як наслідок природних протестів проти моно­полії християнської церкви на ідеологію, політику та право. Гно­сеологічним (пізнавальним) корінням цих протестів, що мали релігійну оболонку, був античний раціоналізм, а соціально-полі- тичним — експлуатація широких народних мас.

Усі єретичні вчення вбачали ідеал у ранньому християнстві, рівності всіх членів релігійної громади й суспільства загалом, але всі вони були задушені церковною машиною католицької церкви. Форми боротьби були найрізноманітнішими — хрис­тиянські маси відвертали від єресі, створюючи ордени францис­канців і домініканців (початок XIII ст.), організовуючи каральні експедиції та хрестові походи і, зрештою, ... забороняючи миря­нам читати Біблію (папа Григорій VII, 1231)!!!

Отож, можна було спалити чеського теолога Яна Гуса (1371- 1415), розгромити таборитів Яна Жижки (1360-1424) і засуди­ти англійського доктора богослов’я Джона Уікліфа (1324-1384), але знищити “неканонічну” думку було неможливо.

Так створювався ґрунт для суспільно-політичного руху XVI ст., що згодом дістав назву Реформації.

Реформація мала на меті модернізувати панівну католицьку церкву, яка володарювала в країнах Західної та Центральної Європи.

Одним із найвидатніших діячів Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546), який увійшов в історію Ні­меччини не лише як релігійний реформатор, а й як реформатор освіти, мови, музики та культури загалом.

Але найбільше його знають як засновника впливової (бюр­герської) протестантської течії — лютеранства, яке відмовилося від тези католицизму про пріоритет духовної влади над світ­ською, а водночас переконувало мирян у тому, що інститути вла­ди створені Богом і невиконання їх вимог є більшим гріхом, аніж убивство, перелюбство чи брехня.

Реорганізація церкви на основі лютеранства створила об’єк­тивні умови для політичного об’єднання Німеччини та форму­вання національної церкви. Ліквідація численних церковних свят (третина днів на рік) стимулювала підприємництво, а спро­щення церковних обрядів (відмова від таїнств) вивільняло вели­ку кількість чорного (монахів) і білого духовенства, спонукаючи його до праці. Зрештою, суспільство звільнялося від значної ча­стки видатків на утримання церкви, що також позитивно впли­вало на розвиток суспільства.

Відокремивши боже царство від світського, Мартін Лютер звільнив також громадянське право від опіки права каноніч­ного. На його думку, найважливіша роль у політичному житті суспільства повинна належати розумові, який має верховенство над законом.

Але поряд з бюргерською версією протестантизму була й більш радикальна плебейська течія, яку очолив Томас Мюнцер (1490-1525). Останній пішов далі свого вчителя М. Лютера, ставши знаменом Селянської війни в Німеччині. За концеп­цією Т. Мюнцера, наступний “рай земний” має бути суспільством, у якому все спільне — жодних приватних інтересів!

Ця концепція випередила свій час, започаткувавши республі­канські ідеї, що полягали у визначенні народом напрямів дер­жавної політики та контролю над нею.

Послідовники Т. Мюнцера хотіли звільнитися від правління панів (зокрема, й насильницьким шляхом) і встановити спра­ведливий суспільний устрій.

У ті самі часи виникає ще одна протестантська течія — каль­вінізм. Француз Жан Кальвін (1509-1564) зрікся католицизму і виробив свою концепцію віри (книга “Настановлення в хрис­тиянській вірі”, 1536).

Вона полягала в необхідності бути не лише набожною та доб­рочинною людиною, а й працелюбним і підприємливим госпо­дарем.

Таким чином, він сформулював основні засади протестант­ської етики, яка в поєднанні з індивідуалізмом є характерною особливістю суспільної свідомості країн Заходу.

Ж. Кальвін провів радикальну реформу церкви. Визнаючи лише один авторитет — Святе Письмо (без папських булл і ен- циклік), він скасував духовенство як таке. Церковні громади почали очолювати пресвітери (старшини) з мирян, яким допо­магали проповідники. Ця ідея, спроектована на державу, стала концептуальною базою республіканізму. Не відмовляючи мо­нархії у праві на існування, Ж. Кальвін все-таки надавав пере­вагу республіці.

Але на відміну від М. Лютера женевський реформатор на­магався поєднати церкву та державу під проводом духовної влади.

Будучи жорстким, а в питаннях вільнодумства та непідкорен­ня владі — жорстоким керівником, Ж. Кальвін, який знищив у Женеві будь-яку особисту свободу, об’єктивно сприяв становлен­ню індивідуалізму та ліберальних режимів.

Під прапорами кальвінізму в Голландії перемогла перша в іс­торії буржуазна революція, у Шотландії та Англії з’явились пре­світеріанські церкви. Пуритани з армії Кромвеля привели до пе­ремоги англійської буржуазної революції (переселившись до Но­вої Англії, вони започаткували країну, що стала згодом США).

Отже, Реформація створила духовну та правову базу для бур­жуазних революцій, які фінансувалися, насамперед, багатим еврейством, що набрало економічну вагу і прагнуло політичної влади.