Політологія для політика і громадянина: Монографія

1.4. Ісламська політична думка

Іслам (буквально — покірність волі бога) — наймолодша з трьох світових релігій, що виникла в VII ст. н. е. в західній час­тині Аравійського півострова.

В умовах переходу від родоплемінного устрою до держави ця монотеїстична релігія відповідала потребам об’єднання араб­ських племен. Засновником ісламу вважається Мухаммед (Мо- гаммад чи Магомет, 570-632) родом із Мекки. Мухаммед нале­жав до одного зі збіднілих кланів племені курейшитів, яке ста­новило більшість населення цього міста і контролювало ключі від головного храму Кааби (за зовнішнім виглядом нагадував куб).

Майбутній релігійний лідер рано осиротів, був пастухом, вів торговельні справи багатої вдови Хадіджі, з якою згодом одру­жився. Приблизно з 610 р. виступав як проповідник, закликаю­чи звернутися до єдиного бога Аллаха, щоденно молитися йому, додержувати посту та творити благодійництво на користь бід­них. Називаючи себе пророком Аллаха, він передрікав швидкий кінець світу та Страшний суд, закликав відмовитися від покло­ніння ідолам, зібраним у Мецці.

Зрозуміло, що з боку найвпливовіших людей міста Мухаммед зустрів різку протидію, яка переросла в переслідування.

Причиною була смерть його жінки, а потім і голови роду ха- шимітів Абу Таліба. Останній дружньо ставився до Мухаммеда, котрий доводився йому небожем.

До влади в Мецці прийшов за правом старшинування Аб- даль-Мутталіб, який також був рідним дядьком пророка, але водночас і непримиренним ворогом його “історичної місії”.

Не маючи підтримки свого роду та племені, Мухаммед разом зі своїми послідовниками почав шукати однодумців поза Мек­кою. Перша спроба в сусідньому місті Таїфі, де проживало араб­ське плем’я сакіфітів, ледве не скінчилася трагічно.

Подальші пошуки звели Мухаммеда з мешканцями оази Ят- ріб (пізніше — Медина), звідки походила мати пророка. У цьо­му місті проживали арабські племена, які постійно ворогували між собою за поділ родючих земель і сповідували язичництво та (увага!) іудаїзм.

Погодившись на роль своєрідного “третейського судді” (але не віроучителя!), Мухаммед почав переселяти своїх прихильни­ків (мухаджирів-переселенців) з Мекки до Медини. Так на по­чатку 20-х років VII ст. він став на чолі великого об’єднання різних родів і племен як суддя і своєрідний політичний лідер.

Мединська громада розробила свій статут, свої організаційні форми, перші закони та норми повсякденного життя і, звичайно, основні засади нової релігії. (Принагідно згадаймо історію Київ­ської Русі, куди за легендою нібито був запрошений варязький князь Рюрик!)

Тут він одружився з десятирічною Аїшею — дочкою місцево­го багатого купця Абу Бекра і розпочав боротьбу з володарями Мекки.

Мединці перемогли, і 630 р. Мухаммед зі своїми прибічника­ми здійснив паломництво (хадж) до Мекки.

Після капітуляції Мекки й смерті Мухаммеда (632) очолю­вана ним громада мухаджирів (переселенців) і ансарів (поміч­ників мединців) разом із впливовими особами з Мекки стали центром ще більшого об’єднання арабських родів і племен. Зго­дом воно перетворилося на арабську теократичну державу ран­ньофеодального типу — Халіфат.

Ідеологічною основою зазначеного об’єднання став іслам, який зазнав відчутного впливу з боку іудаїзму та християнства. Від них нова релігія сприйняла низку догматичних та обрядо­вих положень. Водночас іслам акумулював у собі й специфічну обрядовість Стародавнього Сходу, зокрема характерні для зоро­астризму вимоги ритуальної чистоти віруючих і т. ін.

Сформувавшись в умовах менш розвиненого суспільства, мусульманство за своєю догматикою і ритуалом, етичними і моральними нормами серед усіх релігій є найдоступнішим для простих людей. Це, до речі, було однією з передумов значного поширення ісламу серед завойованих арабами народів, які спо­чатку бачили в ісламістах визволителів.

Араби перетягували на свій бік місцеву еліту, залишаючи їй багатства та привілеї, водночас жорстоко знищуючи непокірних і незговірливих.

Учення пророка викладене в Корані (буквально — читання, декламація), який є зібранням проповідей Мухаммеда меккан- ського і мединського періодів, та Сунні, що є зібранням текстів висловів (хадисів), приписуваних Мухаммедові.

Коран написаний, до речі, від першої особи. Але, за словами пророка, він посланий йому через Святого Духа або через архан­гела Гавриїла.

У священній книзі мусульман названо п’ять пророків: три зі Старого Завіту — Ной, якого Бог спас від потопу, Авраам — пер­ша людина, котра увірувала в єдиного Бога, Мойсей — якому були дані закони; один християнський — Ісус — і, зрештою, один мусульманський — Мухаммед.

Як і християнство, іслам проголошує принцип активного втручання в земні справи. Йому не до вподоби вислів “кесарю — кесареве, богу — богове”. Згідно з традицією, що йде від Мухам­меда, який був і релігійним лідером, і головою державної влади, іслам наполягає на єдиновладді в духовній і світській сферах.

Ісламська громада, за уявленнями віруючих, це — теократія. Влада належить Аллаху, але реалізується через його представ­ника.

І Коран, і Сунна практично не мають норм, що регулюють по­літичний устрій, здійснення влади, форми правління.

Терміна “держава” мусульманські джерела не знають. Там є лише імамат (керівництво молитвою) та халіфат (наслідуван­ня). Згодом їх почали використовувати для означення мусуль­манської держави. Сформульована значно пізніше теорія халі­фату зберегла принципи єдності влади духовної та світської в одному інституті.

У VII-VIII ст. іслам надзвичайно швидко поширився від Пі­ренеїв до Індії. Але завоювання величезних територій постави­ло проблему єдності релігійної громади.

Першим лідером мусульман був сам пророк, який правив недовго. Після його смерті (632) безпосереднє оточення пророка за спільною згодою висувало його правонаступників — халіфів: Абу-Бекра (632-634), Омара (634-644), Османа (644-656). Остан­нього вбили араби з підкорених областей, які були не вдоволені роздачею земель і посад родичам халіфа.

Четвертим халіфом проголосили Алі, двоюрідного брата й зятя Мухаммеда. Але родич Османа — намісник Сирії Муавія розпочав збройну боротьбу проти Алі. Ці події призвели до роз­колу в ісламі. Банальна боротьба за владу згодом тлумачилася на засадах різного розуміння верховної влади та способів її встановлення.

661 р. хариджити — прихильники традицій воєнної демо­кратії, які вважали обох претендентів на владу узурпаторами, вбили Алі. Муавія уникнув цього і проголосив себе халіфом, за­снувавши династію Омейядів(661-750).

Прихильники Муавії стали називати себе сунітами (від араб, буквально — люди традиції), які вважали, що халіфом може бути лише людина з племені курейш. До цього ортодоксального руху в ісламі належить 90 % віруючих. Решта — шиїти (від араб, ши’а — приєднатися до когось), які вважають, що верхов­на влада має належати лише прямим нащадкам Алі.

Спадкова монархія Омейядів мала бюрократичну систему уп­равління за всіма канонами східної деспотії. Про демократичні принципи Корану не було й мови.

Наступна династія Аббасидів (750-1258) із центром у Баг­даді лише посилила ці тенденції.

Але в ІХ-Х ст. єдина світова мусульманська громада почала розпадатися. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, Середній Азії вини­кали фактично самостійні місцеві династії.

За багдадськими халіфами залишилась символічна роль ду­ховних лідерів мусульманського світу.

У середині X ст. під владою халіфа лишився лише Ірак, при­чому в Багдаді світську владу захопили військові, а халіфи пе­ретворилися лише на духовних керівників. 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахиншахом — шиїтом з роду Буїдів. Це був фінал халіфату, який всіляко підтримував сунізм.

Що ж залишив у спадщину халіфат для політико-правової думки?

Джерелом влади халіфа було:

1) обрання народом;

2)заповітне розпорядження халіфа.

З часом другий спосіб став домінувати і влада передавалася іншому члену сім’ї халіфа або представникові роду Мухаммеда, який не мав фізичних вад і досяг повноліття.

Другою особою в країні був візир, який міг або самостійно ке­рувати державою від імені халіфа, або лише виконувати його накази (залежно від волі монарха).

Впливовими особами були наглядач за чиновниками, керів­ник поліції, командир охоронців і завідувач пошти (розвідки).

Усі державні справи записувалися в чотири книги, що їх ве­ли особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх справ, фінансів, списків чиновників халіфа.

Мусульманське право має два головні джерела: закон (шар) і звичай (азат). Закон (шаріат) складається з Корану (основно­го закону), Суни (дій і слів пророка) і фетви (рішень законо­знавців).

Але повернемося до бурхливої та динамічної історії мусуль­манського державотворення.

На початку XI ст. Іран, Ірак і значна частина відвойованої у Візантії Малої Азії захоплюють напівкочові племена огузів- туркменів під проводом сельджуків. Прийнявши іслам, вони па­нують тут понад 100 років. Проте під ударами хрестоносців із заходу та монголів зі сходу сельджуцька держава розпадається. Тоді ж припиняє існування й халіфат Аббасидів. У регіоні домі­нують монгольські ільхани.

На початку XIV ст. у західній частині Малої Азії значно по­силилася невелика тюркська держава бея Османа. Невдовзі, створивши регулярну армію з яничарів, турки знищили Візан­тію. У XVI ст., об’єднавши під своєю владою більшість мусуль­манських країн і народів, турецький султан став фактично пове­лителем правовірних, спадкоємцем верховної влади арабських халіфів. Проте претендувати на релігійну владу в усьому му­сульманському світі він не міг, оскільки в цей самий час існува­ли сефевидський Іран (шиїти) та далека Індія.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що іслам не створив єдиної богословської концепції. Не минуло й трьох десятиліть після смерті Мухаммеда, як мусульманська громада розкололась на три нерівні частини: сунізм, шиїзм і хариджизм. Головна при­чина цього розколу — різні уявлення про природу верховної влади, що згодом дали життя самостійним політичним докт­ринам.

Сунізм (від араб, буквально — звичай) дає доволі поміркова­ну, певною мірою раціоналізовану концепцію влади халіфа.

Вища влада здійснюється громадою від імені Аллаха. Громада обирає правителя, не передаючи своїх прав, а лише довіряючи йому функції керівництва. Вона може ухвалити свої рішення лише тоді, коли модель поведінки не виписана Кораном і Суною. Халіф також пов’язаний волею Аллаха, і громада зобов’язана підкоря­тися йому тією мірою, якою халіф виконує Коран і Суну.

Отже, влада халіфа не є абсолютною й божественною, хоча має релігійний характер.

Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (маз- хаби), які рівні між собою. Мусульмани можуть вільно обрати й навіть змінити кожну з них.

Шиїзм (від араб, ші’а Алі — партія Алі) тлумачить владу як божественну, передану Аллахом не громаді, а імаму. Останній підкоряється лише Аллаху і мусульманському праву.

Культ імама полягає в прийнятті його як нового пророка- месії, спасителя. Екстатична віра в імама абсолютизує ідеї тео­кратії, сприяє фанатизму та релігійній нетерпимості.

Шиїзм ніколи не мав і не має більш-менш однорідного ре­лігійного вчення. Він поділяється на кілька груп: імамітську, ісмаїлітську і зейдитську.

Хариджизм (від араб, харидж — повстанець) виник у сере­дині VII ст. Відповідно до цього вчення наступник пророка — халіф — має обиратися громадою мусульман шляхом виборів. У противному разі його можна зняти та навіть вбити. Халі­фом — імамом — може бути будь-який член громади, котрий знає догмати ісламу. Представники цієї течії вважають, що од­нієї лише віри замало, треба діяти та захищати свою спільноту всіма способами — аж до збройної боротьби.

Наостанку зазначимо, що з огляду на велику чисельність му­сульман у світі (935 млн осіб) ісламська політична думка заслу­говує на особливу увагу й вивчення, тим більше, що в таких дер­жавах, як Саудівська Аравія, Бруней, Кувейт, Марокко, Об’єднані Арабські Емірати, духовним главою мусульман є державний правитель, а в Ірані, Афганістані, Пакистані іслам є надзвичайно активним чинником впливу на політику цих держав.