Політологія для політика і громадянина: Монографія

1.5. Світська політична думка Відродження та Нового часу

Починаючи з XIV ст. в Італії та з XV ст. в інших країнах Західної Європи відбуваються соціально-економічні зміни, що знаменують початок нової історичної епохи — Відродження.

Європа заново відкриває для себе античну спадщину, починає ставити під сумнів доцільність католицької монополії на душі та пояснення світобудови, висуває концепції, що базуються на природному характері людини, її земних потребах та інтере­сах.

Зміцнюються й об’єднуються національні держави (Англія, Франція, Іспанія) на засадах королівського абсолютизму. Свя­щенна Римська імперія і папство втрачають надію на світове панування. Зокрема, папський престол створює собі маленьку державу (Ватикан), де має водночас і світську владу, яка захищає папство від посягань королів.

Виникнення в надрах феодального суспільства бюргерства (купців, банкірів, підприємців, ремісників) сприяло оформленню його політичної парадигми. Її виразником став ректор Паризь­кого університету Марсилій Майєрардіні, більш відомий під прізвиськом Падуанський (1275-1343), який у праці “Захисник миру” (1324 р.) захищав сміливу на той час тезу, що джерелом влади є народ. Але, звичайно, не весь народ, а лише “найкраща” його частина. Одним із перших він чітко розмежував законо­давчу та виконавчу гілки влади.

Марсилій Падуанський звинуватив церкву в усіх бідах, зазна­чивши, що їх можна надалі уникнути, якщо вона опікувати­меться виключно духовними справами і підкорятиметься світ­ській владі.

На його думку, закони, як і держава, мають бути вищими за монарха та уряд. Виконання законів є обов’язковим не лише для народу, а й для тих, хто пише ці закони [62].

Загалом систему ідей мислителів Відродження щодо держа­ви, суспільства й особистості можна визначити як громадянську концепцію політики.

Одним із видатних представників цієї концепції є Нікколо Макіавеллі (1469-1527), уродженець Флоренції — одного з най­більш багатих і культурних міст Італії [123].

Н.        Макіавеллі був свідком бурхливої історії свого колорит­ного міста.

Наприкінці XIV ст. у ньому встановлюється безконтрольна влада купецького роду Медичі (синьйорія), яка змінюється рес­публікою, що надавала перевагу середньому класу.

Керівником республіки стає домініканський монах Савонаро- ла, який боротьбу із всевладдям Медичі поєднував із закликами до аскетизму та покаяння напередодні страшного суду. Але хри­стиянський фанатизм невдовзі згасає, Савонаролу 1498 р. спа­люють як єретика, а у Флоренції встановлюється світська рес­публіка.

Саме в цей час Н. Макіавеллі розпочинає кар’єру чиновни­ка — секретаря комісії Ради Десяти. Ця посада не була значною, але давала змогу бути обізнаним у справах державного управ­ління.

1512 р. була відновлена тиранія Медичі. Н. Макіавеллі потрап­ляє до в’язниці, його піддають тортурам, згодом звільняють і від­правляють у заслання за межі міста. Там він пише праці, які зро­били його знаменитим: “Державець”, “Роздуми про першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”, “Про військове мистецтво”.

Н.        Макіавеллі мріє про повернення до політичного життя, надсилає свій шедевр “Державець” тодішньому правителю Фло­ренції Лоренцо Медичі, але марно...

Держава для нього — найвище породження людського розу­му, яке має приборкувати егоїзм людини, уособлений у самозбе­реженні й особистому інтересі, задля встановлення загального порядку.

Прогресивний (на той час) характер методології Н. Макіа­веллі, якого можна вважати одним із засновників суто світсь­кої політичної теорії, полягав у твердженні, що в основу полі­тичної поведінки покладено не християнську мораль, а вигоду й силу.

Релігія для нього не є вищим знанням і авторитетом. Він певний того, що “релігія і бог були придумані мудрими людьми для того, аби переконати народ у корисності встановленого уст­рою. Важливо, як її використовують: для виховання рабської покірності чи високих громадянських якостей” [123].

На відміну від католицьких постулатів про державу та владу як божественні інститути він розглядав державу як політичний стан розвитку суспільства: відносини правителів і підданих, пев­ним чином організовану політичну владу, закони і т. ін.

Та й політику взагалі як самостійну сферу суспільства впер­ше виокремив саме він.

До речі, на відміну від легістів Н. Макіавеллі вважав, що на­род має бути незалежним, сильним, міцним духом. Саме тоді, на його думку, він здатний добре воювати. Тож твердження про його “батьківство” щодо ідеології політичного цинізму навряд чи є однозначним [137].

На думку Н. Макіавеллі, нова державність має пройти два щаблі: монархічна, одноосібна диктатура та республіка. Він на­дає перевагу республіці, але вважає, що монархія придатніша для запровадження нових порядків, законів та інститутів.

Проте прославили Н. Макіавеллі не його погляди на поход­ження та форми держави й навіть не те, що він перший викори­став термін “держава” (від іт. stato) для визначення політично організованого суспільства. Світову славу він здобув як той, хто вперше поставив питання про співвідношення політики й мо­ралі. Формула “мета виправдовує засоби” отримала назву макіа­веллізму і стала символом аморальності.

Насамкінець варто відзначити заслуги Н. Макіавеллі, який слідом за Арістотелем може вважатися одним із засновників політичної науки.

Отже, Н. Макіавеллі:

• замінив схоластику раціоналізмом і реалізмом;

• сформував у сучасному розумінні базові поняття політич­ної науки: держава, республіка, шляхи встановлення й збе­реження політичної влади, вплив соціальних структур і соціальних суперечностей на політику й форму держави, психологічна природа владних відносин тощо;

• виступив проти феодальної роздробленості Італії та полі­тики папського престолу;

• сформулював проблему поєднання високих цілей з немож­ливістю їх досягнення без посягання на моральні принци­пи і т. ін.

Завдяки цьому скромний державний чиновник, який не спро­мігся на вражаючу політичну кар’єру, перетворився на видатно­го дослідника політичної сфери суспільства.

Так званий Новий час ознаменувався першими буржуазними революціями на ґрунті ідей природного права та суспільного договору. На першому етапі Нового часу дослідники політики створили громадянську концепцію політики, яка згодом транс­формувалася в соціальну політичну концепцію. Найбільший внесок до цієї скарбниці нового політичного світогляду внесли француз Ж. Боден та голландці Г. Гроцій і Б. Спіноза.

Жан Боден (1529-1596) в своїй головній праці “Шість книг про республіку” (1576) розкрив поняття держави, розробив про­блему її суверенітету.

Державність, на його думку, виникає через (суспільний) до­говір і є прообразом сім’ї. Держава — це громадянська влада і правове управління відповідно до справедливості і законів при­роди. Суверенітет — абсолютна і постійна влада. Найкраща форма правління — монархія, де забезпечується компетентність (радять багато) і енергійність влади (вирішує один).

Така ось французька версія єдиної національної суверенної влади.

А тепер поговоримо про голландців.

Гуго Гроцій (1583-1645) мав унікальні здібності. Погодьтеся, не кожен може у 15 років закінчити університет (м. Лейден) і здобути вчений ступінь доктора права!

Динамічно розвивалася і його службова кар’єра, яка, втім, через партійно-політичні інтриги закінчилася засудженням до довічного ув’язнення.

Народна мудрість каже: “Засуджений до повішення не вто­питься”. З нашим героєм усе відбулося з точністю до навпаки. Йому вдалося втекти з тюрми, бути тепло прийнятим у Парижі, Гамбурзі, стати послом Швеції у Франції й ... загинути 1645 р. внаслідок морської катастрофи.

Проте світову популярність Г. Гроцій здобув усе ж таки зав­дяки не перипетіям політичної кар’єри, а фундаментальній праці “Про право війни та миру” (1625). Він першим виклав ідеї “природного права” та “суспільного договору”, що стали обґрунтуванням права народу на революцію, хоча й у винятко­вих випадках. Держава, утворена внаслідок укладення суспіль­ного договору, має, на його думку, забезпечити людям, які утво­рили її, умови миру й злагоди, захист угод між суб’єктами пра­ва і т. ін.

Оскільки держава виникає з договору окремих людей, на ос­нові домовленості між державами може виникнути й спільнота народів або держав.

Визнаючи республіку найдавнішою формою держави, що від­повідає нормам природного права, він вважав владу монарха тимчасовою: колись вона має повернутися до народу як свого джерела [64].

Джерелом права Г. Гроцій визначає природу, хоча визнає й право божественне.

Отже, він зрештою виокремлює природне та волевстановлене (божественне і людське) право.

Цікавими є його підходи до походження власності. Цей ін­ститут він не вважає властивим природі людини, оскільки при­ватна власність, на його думку, виникла внаслідок угоди людей, і тому порушення її є злочином.

Вважаючись на певних підставах засновником науки міжна­родного права, він високо цінував мир, поділяв війни на спра­ведливі й несправедливі, був переконаний у необхідності захис­ту мирного населення від воєнних дій та гуманного ставлення до військовополонених.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) народився в сім’ї єв­рейського купця, котрий утік до Амстердама від інквізиції.

Захопившись філософськими проблемами, Бенедикт, усупереч волі сім’ї та єврейської громади, відійшов не лише від купець­кої діяльності, а й від панівної тамтешньої релігії — кальвініз­му. Його відлучили від церкви і прокляли.

Це, зрештою, і не дивно: багаті єврейські кола, які до своєї економічної могутності додали політичну владу внаслідок пова­лення монархій національних держав, дуже не хотіли цю владу втрачати. Тим більше, що в цей час ідеї світового домінування євреїв почали набувати свого втілення.

Заробляючи на життя шліфуванням лінз (і це при його су­хотах!), Б. Спіноза пише книги: “Богословсько-політичний трак­тат” (1670), “Етика, доведена геометричним шляхом” (1677) і не- закінчений “Політичний трактат”.

Його світогляд базується на метафізичному механічному ма­теріалізмі: природа не створена богом, природа — сама є бог. Він розчиняє бога в природі, переконуючи, що в ній немає нічого ви­падкового — отже, геометричний метод можна застосувати до вивчення людини.

Державі, на його думку, передуе природний стан. Згодом лю­ди укладають суспільний договір і переходять від природного стану до громадянського.

Загалом, належним чином оцінюючи симпатії цього мисли­теля до демократії, можна стверджувати, що Б. Спіноза є одним із творців світової теорії держави та концепції природних прав людини, що сприяли звільненню політичної думки від впливу церкви [10].

Проте ідея цього єврейського мислителя “природа — сама є бог” в сучасному Ізраїлі перетворилася на ідею “народ Ізраїля є бог”, що дає підстави окремим експертам-релігієзнавцам ствер­джувати про служіння іудеїв не богові, а його антиподу — са­тані.

Томас Гоббс (1588-1679), філософсько-політичні погляди якого найповніше викладено в книзі “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської” (1651), ґрун­товно опрацював концепцію укладення громадянського догово­ру, взаємного обмеження прав усіх людей задля встановлення соціального миру, побудови держави через делегування народом своїх прав правителям [55; 56].

Показово, що Т. Гоббс, як і багато інших (зокрема, античних) мислителів того часу, не розрізняв поняття “суспільство”, “дер­жава” і “уряд”, вважаючи їх тотожними носіями переданої на­родом суверенності, виразниками державної волі.

Цього видатного філософа вважають автором філософської системи механістичного матеріалізму. Водночас він є творцем філософії та культу необмеженої влади. Більше того, його кон­формізм сягає надто далеко — він готовий визнати навіть не- легітимну владу, якщо вона вже ствердилась, — виживання за будь-яку ціну! Вічна проблема, чи не так?

Підсумовуючи потенціал світської політичної думки, ство­рений мислителями Відродження та Нового часу, прискіпли­вий читач не побачив тут ідей Т. Мора, Дж. Локка, ПІ. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта та багатьох інших.

Але, на думку автора, ці та багато інших видатних мислителів того часу з методологічного погляду можуть бути виділені не стільки за “світськість” своїх політичних поглядів, скільки за розробку провідних політичних доктрин сучасності. Відтак не поспішайте розчаровуватись. Із цими планетарними з політико-філософського погляду вченими знайомство попереду...