Політологія для політика і громадянина: Монографія

1.6. Політична думка Русі, України та Московії

У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що зго­дом став основою могутньої слов’янської держави — Русі зі столицею в Києві. У ХІ-ХІІ ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного розвитку. Її розбудова супрово­джується появою нової ідеології, що формується на основі хрис­тиянства, яке 988 р. — за правління князя Володимира Вели­кого — стає державною релігією [60].

Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими сло­в’янськими князями, стимулювала поширення писемності та по­яву оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.

Нові політичні поняття, які з’явилися на слов’янських зем­лях з християнським ученням, давали змогу на іншому якіс­ному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміц­нення духовної влади, відносини між князями, світською та ду­ховною гілками влади, проблеми зовнішньої політики і т. ін. Особливо уважно аналізувалися такі категорії, як істина, прав­да, закон, благодать та ін.

Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась під впливом політично-правової доктрини Ві­зантії. Це знайшло відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша — “богоугодного володаря” (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в осно­ву першої православної церковної доктрини “династичного па­нування”. Вона стверджувала правомірність домінування в дер­жаві “духовного проводу”. Друга— концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К. Смолятич).

Перший київський митрополит слов’янського походження Іларіон (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії) відомий насамперед своєю працею “Слово про закон і благодать” (1049). У цьому творі автор намагався довести необґрунтова­ність претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішу­че заявляючи, що князь Володимир здійснив хрещення Русі не за вказівкою “другого Риму”, а за власною ініціативою.

Іларіон ґрунтовно досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні поведінки людей. На його думку, установлений Старим Завітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдос­коналення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Завітом. Лише пізнання істи­ни, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною.

У контексті цієї тези Іларіон вирішує ряд принципових про­блем:

• стверджує принцип рівності всіх народів;

• обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі;

• висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інте­ресів усіх підданих;

• виступає за забезпечення миру як умови збереження ці­лісності держави.

Погодьтесь, ці ідеї не втратили актуальності й донині.

“Повість минулих літ”, що дійшла до нас у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Силь- вестром у 1113-1116 pp.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі назива­ються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання.

Літопис стверджує, що рід київських князів сягає варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов’янами з метою наведен­ня порядку на їхніх землях. (Згадаймо історію запрошення за­сновника ісламу Мухаммеда до Медини на роль “третейського судді” у VII ст.! — Версії збігаються. Така сама й історія розвит­ку цих державно-політичних утворень, що згодом починають домінувати у своїх регіонах.)

Політичне значення цієї легенди полягало в ідеологічному забезпеченні необхідності припинення суперечок між кня­зівськими родами за право старшинування, а також у підви­щенні авторитету нащадків Рюрика — київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на слов’ян­ських землях.

“Повчання” Володимира Мономаха (приблизно 1096 р.) при­свячене насамперед проблемі організації верховної влади, уник­нення княжих непорозумінь і воєн. Він радить майбутнім ве­ликим князям усі справи вирішувати з радою дружини, не допускаючи “беззаконня”, радить судити “по правді”, бути мило­сердним до найбеззахисніших верств населення.

Політичну ідеологію Русі відображено в “Руській правді”, що була кодексом законів, які формувалися протягом ХІ-ХІІІ ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залеж­ність простого люду від феодалів.

Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому тво­рі “Слово о полку Ігоревім” (кінець XII ст.).

Важливе місце в політичній думці Русі належить “Молінню Даниїла Заточника” (XIII ст.).

Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору досліджує причини могутності окремих князівств, закли­кає до виважених політичних рішень, засуджує феодальні усо­биці. Він є прихильником середнього достатку, оскільки надмір­не багатство породжує зарозумілість, а бідність — злочинність.

На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю (тобто бояр), а за освітою та розумом.

Отже, княжа влада була основою державного управління на Русі. Існував і дорадчий орган — боярська дума, до якої входили старі члени дружини (нащадки варязьких ватажків і слов’ян­ських племінних вождів), а згодом і церковні ієрархи.

Із занепадом Київської держави виникли два напрями сло­в’янської державності: північно-східний і південно-західний. Останній проіснував з початку XIII до середини XIV ст. як Га­лицько-Волинська держава. Проте це не означало повного зник­нення української політичної думки. Про це свідчать суспіль­но-політичні погляди галичан Юрія Котермака-Дрогобича (1450-1494)[2] та Станіслава Оріховського (1513-1566). Перший опрацював політичний прогноз розвитку політично-суспільного життя в Західній Європі на 1483 p., другий одним із перших у тодішній Європі розробив ідею природного права, дав так звану піраміду влади в польському королівстві.

За тих часів ідеї Реформації покотилися Польщею (яка ут­римувала під контролем частину українських земель), зумовив­ши стійку тенденцію до церковної унії (Брест, 1596). Це дало поштовх до появи полемічної та культурно-освітньої, наукової української літератури. Полемічна література була представ­лена насамперед вільнодумцями й мала містично-аскетичний зміст. Культурно-освітня література була критичною та раціо­налістичною за змістом. Полемічна література не мала на меті відновлення державності, однак будила політичну свідомість, пропонувала кращі ідеали.

Полемістів умовно можна поділити на дві течії:

• критично-теологічну — Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філалет, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський;

• культурно-освітню (українські православні братства) — Стефан і Лаврентій Зизанії, Юрій Рогатинець, Кирило- Транквіліон Ставровецький.

Серед цих мислителів, безперечно, найвиразнішою е постать Івана Вишенського (приблизно 1550-1620), який виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українсько­го народу, а й проти соціального поневолення з боку феодалів.

Лише дотримання принципу соборності, на його думку, може забезпечити рівність усіх людей у церковно-релігійному та сус­пільно-політичному житті. А засобом досягнення ідеального суспільства е не насильство, а самовдосконалення людей (див. Іларіона).

Дієвими структурами політичної боротьби проти феодаль­ного гноблення, католицизму та унії виступали українські пра­вославні братства, які відкривали друкарні, ніколи, видавали абетки, граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори.

Синтез традиціоналізму та новаторства було покладено в основу відновленої української державності — збудованої за часів Богдана Хмельницькогокозацько-гетьманської держави (1648-1657).

Базою традиціоналізму був соціально-політичний устрій за­порозьких козаків, які на рівноправній основі обирали собі раду та отаманів. У виборах старшини козаки керувалися не писани­ми законами, а “словесним правом і здоровим глуздом”.

Проте після обрання Б. Хмельницького гетьманом ця посада поступово перетворюється на посаду глави держави. Адже прак­тика політичного життя унеможливлювала регулярне переоб­рання гетьмана, його річні звіти і т. ін. Тривала війна, яка вима­гала твердої авторитарної влади.

Водночас козацька військова адміністрація перетворювалася з регіональної на загальнодержавну, перебираючи на себе й по- літико-адміністративні та судові функції [11; 204].

Нова державність спиралась і на релігійне, культурне відрод­ження, яке відбувалося під проводом політичного, релігійного, культурного діяча Петра Могили (1597-1647). Останній висту­пав проти унії з католицькою церквою, але в політичних питан­нях орієнтувався на угоду з Польщею, ставив завдання з удоско­налення православ’я.

Відновлення української державності стало активним ката­лізатором формування політичної свідомості та культури укра­їнства, відродило заклики київської старовини й тим врятувало українську націю [173].

Історія козацько-гетьманської держави завершується періо­дом Руїни (1667-1687). У цей час Лівобережна Україна зменшу­валась, як шагренева шкіра, після чергового договору між геть­маном і московським царем. Вичерпало себе національно-релі- гійне гасло, під яким було виборено українську державність. Українська еліта дедалі більше переорієнтовується з респуб­ліканських настроїв Козацької доби на московську політичну парадигму самодержавства.

І все ж на початку XVIII ст. відбувся останній збройний ви­ступ за збереження залишків української державності.

Однак щастя відвернулось від українського гетьмана Івана Мазепи (1639-1709), який, довідавшись про майбутні плани мос­ковського царя Петра І скасувати козацький устрій в Україні, розпочав переговори з Польщею та Швецією.

Керуючись договором 1709 р. зі шведським королем Кар- лом XII про спільні дії та зобов’язання не укладати миру з Мос­квою до визволення України з-під влади Росії, І. Мазепа висту­пив проти військ Петра І. Поразка під Полтавою перекреслила його плани, але наслідки роботи І. Мазепи з формування полі­тичної еліти (забезпечував права козацтва, перетворив Києво-Могилянську колегію на Академію, заснував Чернігівський ко­легіум і т. ін.) дали себе знати.

У цьому плані не можна обминути політичні ідеї, які були закладені 1710 р. в Конституції Пилипа Орлика. Цей документ і є тією самою конституцією самостійної Української держави, за яку боролися І. Мазепа, П. Орлик та їхні послідовники. Кон­ституція П. Орлика пройнята ліберально-демократичним духом, що ставить її в ряд найцікавіших політичних документів того часу, особливо з огляду на те, що це був період становлення в Європі абсолютних монархій [53].

Поразка І. Мазепи призвела до переорієнтації українських мислителів-політиків Стефана Яворського (1658-1722) та Феофана Прокоповича (1681-1736). Перший з них сформулював своє уявлення про піраміду політичної влади в Російській імпе­рії, другий висунув концепцію просвіченого абсолютизму. З ети- ко-гуманістичною концепцією, в якій знайшли відображення тогочасні політичні проблеми, виступив Григорій Сковорода (1722-1794). Він, зокрема, вважав політичну свободу найвищим досягненням людства. Новий лад уявляв у формі демократич­ної республіки, яка гарантує права й свободу людям незалежно від майнового стану, статі, раси, віросповідання, посади.

У цей самий час московське князівство перетворюється на царство, а згодом і на Російську імперію.

Ідеологія нової імперії базується на теорії псковського мона­ха Філофея (XVI ст.) “Москва — третій Рим”. Автор цієї докт­рини був переконаний, що історія людства — історія виникнен­ня, розвитку та занепаду світових царств, які скеровуються бо­гом. Першим світовим царством був Рим, наступним — Візан­тія. Погодившись на унію з католицькою церквою, Візантія, по суті, зрадила православ’я і за це була покарана богом — загину­ла 1453 р. під тиском турків.

Надалі ця ідея була розвинена іншими представниками ро­сійської політичної думки й увійшла в історію як російська ідея об’єднання народів на чолі з Росією у вселенське право­славне братство [86; 97].

Згідно з візантійською політичною традицією підпорядку­вання духовної влади світській, ця ідея працювала на розбудову Російської імперії. Тому й не дивно, що за наказом російського царя київський патріархат православної церкви знищується і переводиться до Москви [145].

Відгук цього насильницького переїзду резиденції патріарха з України до Росії відчувається ще й досі: нині в Україні діють три православні церкви — Московського патріархату (“кано­нічна”), Київського (“неканонічна”) та автокефальна. Отже, кон­фесійна канонічність з погляду політичної доцільності є по суті доволі відносним поняттям.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під вла­дою двох імперій: 80 % її населення — у Росії, решта — в Авст­ро-Угорщині. Українці в кожній з імперій опинилися в полі­тичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам’яток політичної думки початку XIX ст. слід згада­ти насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення са­модержавства і встановлення конституційного правління. У Пе­тербурзі діяло Північне товариство, а в Україні — Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. в Києві у 1845-1846 pp. виникла таємна організація — Кирило- Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу полі­тичну програму для українців. Його засновниками були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Опанас Марке­вич, Василь Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча й не був його членом. Члени організації під­готували програму, статут, яким стала праця М. Костомарова “Книга буття українського народу”. Товариством визначалася кінцева мета — створення слов’янської демократичної феде­рації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справед­ливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконав­ча — президентові. Реалізувати свою програму товариство пла­нувало виключно мирним шляхом — здійсненням реформ. Пе­редбачалося скасувати кріпацтво, ліквідувати юридичні відмін­ності між станами, зробити освіту доступною для всіх громадян, проголосити свободу совісті.

У 40-х роках політична думка України була гідно представ­лена Тарасом Шевченком (1814-1861). Духовні віяння Захід­ної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької рево­люції вплинули на формування політичних ідей Т. Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття історичну пам’ять укра­їнців [150].

У другій половині XIX ст. виступили такі видатні теоретики, як М. Драгоманов, І. Франко, Ю. Бачинський, М. Міхновський, М. Грушевський, К. Левицький. Вони сформулювали широку по­літичну та соціально-економічну програму боротьби за визво­лення українського народу. Найрадикальнішими були погляди М. Міхновського [135], який, відмовляючись від культурно-тери­торіальної автономії (І. Франко), слов’янської федерації (М. Дра­гоманов) і федерації з Росією (М. Грушевський до 1918 p.), про­голосив однозначно — “Україна для українців!”

У середині XIX ст. політичний устрій як у Росії, так і в Авст­ро-Угорщині зазнав удару, що породив сумніви щодо його ефек­тивності та могутності.

Звідси й поширення революційних настроїв і стимуляція но­вих політичних ідей.

Михайло Драгоманов (1841-1895) висунув ряд цікавих ідей, зокрема щодо еволюції суспільства від роду, племені через сім’ю до держави. Від держави розвиток сягає найвищої політичної організації — всесвітньої федерації [76].

М. Драгоманов розробив політичну програму для України, в якій пропонувалося самодержавство замінити парламентською владою (ухваленням конституції).

Перебуваючи на федералістських позиціях, М. Драгоманов не виступав за відокремлення України від Російської імперії, але вважав за потрібне реорганізувати її у вільну конфедерацію ав­тономних регіонів.

Особливе місце в розвитку української політичної думки на­лежить Івану Франку (1856-1916).

Нове соціально справедливе суспільство І. Франко пов’язував з мирною перемогою народної революції. Водночас він не від­мовлявся від збройної боротьби.

І. Франко вважав, що в майбутньому суспільстві головне зна­чення матимуть економічно-культурні, а не політичні питання. Культурні народи вступлять до вічної федерації, а всі можливі суперечки вирішуватимуться міжнародним виборним судом.

Проаналізувавши стисло політичні концепції діячів демо­кратичного напряму з Наддніпрянщини і Західної України, заз­начимо, що вони сприяли новому розумінню народними масами проблем, пов’язаних із розвитком капіталістичних відносин і необхідністю розв’язання нагальних питань соціально-еконо- мічного та етнічно-культурного розвитку.

Початок XX ст. у Росії позначений зростанням політичної боротьби. Через ослаблення Російської імперії навіть україн­ство, яке завжди було предметом особливої уваги з боку царату, відчуло деяке полегшення.

Українська політична думка й далі розвивалась як частина загальносвітових суспільно-політичних ідей [175; 176].

Одним із видатних українських мислителів першої третини XX ст. був Михайло Грушевський (1866-1934). М. Грушевсь- кий — автор близько двох тисяч друкованих праць — виступив з тезою про необхідність демократичного вирішення національ­ного питання. Він вважав, що Україні має бути забезпечена на- ціонально-територіальна автономія у складі демократичної Ро­сії, бо “народність для свого розвитку не потребує обов’язково політичної самостійності” [67].

З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття

IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний суверенітет [66].

Володимир Винниченко (1880-1951) став першим головою уряду (Генерального секретаріату УНР) народженої в 1917- 1918 pp. Української держави й до кінця життя з милості своїх ідеологічних опонентів носив тавро ворога України.

Його шлях — від прихильника культурно-національної авто­номії у складі Російської федеративної республіки до ідеолога відродження української державності.

Цікаві думки В. Винниченка щодо взаємозв’язку нації та державності: “Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані “не­державні нації” прагнуть своєї держави...” На запитання про те, що таке державність, він відповідав, що це устрій всього мате­ріального і психічного буття цілого народу, його національності, економіки, політики, культури [36].

Праве крило в українській політичній думці представляв Дмитро Донцов (1883-1973), який вважав інтегральний націо­налізм філософією виживання нації, поставленої на край мо­гили.

Основна проблема для Д. Донцова — як перетворити націю “свинопасів” у націю володарів своєї ж країни. Він вважав, що цього можна досягти безкомпромісною боротьбою. А це мож­ливо лише тоді, коли її провід очолить справжня національна еліта.

Проте Д. Донцов не мав чіткого уявлення про соціально-еко- номічний тип суспільства, яке мало б з’явитися після здобуття незалежності. Його концепція не йде далі розуміння, що сус­пільство має бути аграрним і спиратися на співпрацю між дер­жавою, кооперативами та приватним капіталом. Політична сис­тема цієї держави мала ґрунтуватися на владі однієї націона­лістичної партії, на чолі якої повинні стояти випробувані “борці” й “кращі люди”. На вершині піраміди влади — вождь з необмеженою владою.

Концепцію українського державотворення розробив В’яче- слав Липинський (1882-1931). Він обстоював ідею спадкового гетьманства в Україні як гаранта державності української на­ції. Водночас В. Липинський люто ненавидів “всіляких соціа­лістів”, які виступали проти цієї ідеї та її реалізатора П. Скоро­падського, який у квітні 1918 р. проголосив себе гетьманом усієї України і владу якого вони разом з російськими більшо­виками повалили.

Розмірковуючи над шляхами та засобами досягнення собор­ності України, В. Липинський писав не лише про боротьбу по­літичних сил, що заважає цьому, а й про суттєві відмінності в культурі різних країв чи регіонів України через складність її географічного положення. Головною хворобою української на­ції він вважав недержавність, визнаючи, що можна “повчитись у великоросів поважання до своєї влади” [118].

Обґрунтовуючи нову порівняно з попередніми концепцію по­будови української держави, В. Липинський сформулював її ос­новні засади: об’єднання з українцями всіх національних мен­шин на терені України; залучення до процесу створення укра­їнської держави, окрім інтелігенції, великих промисловців за професійною ознакою, що замінило б політичні партії.

Одним із ідеологів українського націоналізму був Микола Міхновський (1873-1924), котрий розробив програму побудови самостійної української держави, в якій заперечував і капіталі­стичний, і соціалістичний шлях розвитку України [135].

Проблемами української державності та формування україн­ської раси опікувався Юрій Липа (1900-1944). Основним за­вданням міцної держави, на його думку, має бути турбота кож­ного громадянина про примноження її багатства. У протилеж­ному разі це анархія, занепад держави як недоцільної. Устрій у державі має бути федеративний, бо державність — “це федерація територіальних груп, що зв’язані з центром своїм виборним уповноваженим, що його тільки затверджує центр” [117, с. 177— 178].

Відмінні від радянської точки зору погляди на проблеми ук­раїнської державності, нації, мови, культури мали Микола Хви­льовий(Фітильов) і Олександр Шумський.

М. Хвильовий закликав до створення єдиного національного фронту в боротьбі з “московським великодержавним шовініз­мом”. “Геть від Москви!” — ці слова М. Хвильового стали гас­лом у такій боротьбі.

Післяреволюційна доба в Україні є періодом не лише бороть­би за утвердження самостійності України, а й пошуків шляхів духовного відродження нації. Це знайшло відображення в полі­тичних поглядах О. Шумського — народного комісара освіти України. Він виступав проти принципу централізму в управ­лінні Радянським Союзом, підготував 1926 р. лист до Сталіна, де наголошувалося на поглибленні процесів українського націо­нального відродження та на доцільності контролю за ними саме українських комуністів, а не представників єврейсько-більшо- вицьких кіл (JI. Кагановича та ін.).

Хвилю українізації, що сприяла розвитку політичної думки, на початку 30-х років було припинено сталінським керівни­цтвом. Унаслідок “чистки” у партійному та державному апараті тодішню політичну еліту України поставили на коліна. Це не­гативно позначилося на стані суспільствознавства.

Наприкінці 50-х років інтелектуальна еліта України скорис­талася хрущовською політикою десталінізації й порушила пи­тання про реабілітацію своїх репресованих колег. Цих буди- телів нової політичної думки стали називати “шістдесятни­ками”.

Перші прояви дисидентства спостерігалися в Києві й Захід­ній Україні — було організовано кілька невеличких груп. Одна з них — “група юристів”. Її члени закликали до реалізації за­конного права України на вихід із СРСР. Згодом такі групи було розкрито, а їх членів засуджено до тривалих термінів ув’яз­нення.

За часів перебування України у складі СРСР говорити про існування якоїсь окремої української політологічної школи не доводиться, оскільки політологія як така вважалася в Радян­ському Союзі “псевдонаукою”, а єдино правильним ученням був марксизм-ленінізм у формі наукового комунізму та марксист­ської філософії.

Лише після проголошення незалежності України 1991 p., підтвердженої на всеукраїнському референдумі, розпочався су­часний етап у становленні української політології.

Попри те, що в більшості вузів України на першому етапі на політологів оперативно перетворилися колишні фахівці з марк­сизму-ленінізму, все-таки незаангажована політична думка діс­тала потужний імпульс для свого розвитку. У перші ж роки не­залежності була заснована Українська асоціація політологів (1993). Першими серед нових незалежних держав, які утвори­лися на теренах колишнього СРСР, українські вчені створили Асоціацію політичних психологів України (1995).

Надзвичайно велике значення у процесах становлення та розвитку політології мало заснування журналів “Політологічні читання” (1992) і “Політична думка” (1993). Політична темати­ка з’явилася на сторінках таких журналів, як “Віче”, “Політика і час”, “Персонал” та ін.

Велике значення для розвитку політології як самостійної науки мало створення наукових рад із захисту докторських ди­сертацій в Інституті держави і права ім. В. Корецького, Інсти­туті політології та національних відносин НАН України, Львів­ському університеті ім. І. Франка, Міжрегіональній Академії управління персоналом.

Вийшли друком і відповідні підручники, словники та моно­графії, про які можна дізнатися зі списку літератури, наведеного наприкінці пропонованої монографії.