Політологія для політика і громадянина: Монографія

2.1. Лібералізм

Ґрунтуючись на ідеях давньогрецьких мислителів Лукреція і Демокріта, лібералізм як самостійна ідеологічна течія в основ­ному сформувався на ґрунті політичної філософії кінця XVII — початку XVIII ст.

У політичних працях Томаса Гоббса (1588-1679) держава називається головним творінням людей, а не бога (чим продов­жує місію Н. Макіавеллі).

В його працях “Філософські елементи вчення про громадяни­на” (1642) і “Левіафан” (1651) він викладає свою теорію держа­ви, аналізує плюси і мінуси демократії, аристократії і монархії. Симпатії — на стороні монархії, оскільки відсутність влади як такої — ще гірша, ніж її надмірність. Що ж стосується обов’яз­ків суверена, то він мусить керуватися тезою: “благо народу — вищий закон”.

У політичних ученнях Т. Гоббса і ПІ. Монтеск’є порушують­ся питання походження і характеру держави, її права на приму­сову реалізацію влади.

Далі політична думка прямує до лібералізму, розвиток яко­го, як вважають, сприяв становленню сучасних європейських держав.

Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини арис­тократичного та демократичного лібералізму.

До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка, Дж. Віко, ПІ. Монтеск’є, Д. Дідро, П. Гольбаха, І. Кан­та, Б. Констана, А. Токвілля.

Майже всі вони спиралися на концепції природного права та суспільного договору, не виходили за межі конституційного мо­нархізму, парламентаризму, пошанування права й законності, права на приватну власність, її недоторканності, наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції.

Автор соціально-політичної концепції лібералізму і понят­тя “громадянське суспільство”Джон Локк (1632-1704) розгля­дав відповідні проблеми у праці “Два трактати про державне правління” (1690).

На його думку, лише народ е повним носієм влади, якій він передає лише ті права, що пов’язані з діяльністю правосуддя, здійсненням виконавчих функцій управління державою та від­носин з іншими державами. Звідси й розподіл державної влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і федеральну (зов­нішні зв’язки) [120].

Політичну владу Дж. Локк тлумачив як право людей ство­рювати закони для регулювання та збереження власності, а ос­новною метою об’єднання громадян у суспільство вважав охо­рону власності цих громадян.

Звідси й думка про те, що держава, політична влада вини­кають лише на певному етапі розвитку громадянського сус­пільства, коли в людей постає потреба у створенні держави. До речі, твердження Дж. Локка, що для жодної людини, яка живе у громадянському суспільстві, не може бути винятків щодо вико­нання законів цього суспільства, актуальне й сьогодні.

Джамбаттіста Віко(1668-1744), професор Неаполітанського університету, розглядав історію як об’єктивний процес розвитку і результат діяльності самих людей. Користуючись історико- порівняльним методом, він вважав, що суспільство розвивається по спіралі (дитинство, юність, зрілість, а потім розпад і повернен­ня до початку), а кожна нація проходить три цикли, створюючи, зрештою, республіку-демократію чи представницьку монархію, де монарх є носієм народного суверенітету, а всі громадяни рівні перед законом.

Фундаментальну соціологічну теорію суспільства виклав Шарль Луї де Монтеск’е (1689-1755) у праці “Про дух законів” (1748). Він розробив принципи розподілу влади й типологію ви­дів правління (республіканське, монархічне, деспотичне), які на­далі були покладені в основу політичного устрою буржуазно- демократичних держав, запропонував концепцію “географічного напряму”, згідно з якою географічне середовище, насамперед клімат, є основною причиною різноманіття форм державного устрою. (До речі, нині ця концепція має чимало прихильників і послідовників серед сучасних науковців, котрі розроблюють проблематику політичної географії.)

Ш. Монтеск’е, вважаючи, що державність є приналежністю, але не тотожністю громадянського суспільства, розрізняв грома­дянські та державні (політичні) закони. Перші, на його думку, регулюють недержавні, неполітичні відносини (скажімо, відно­сини власності між добровільними об’єднаннями громадян). Другі регламентують здебільшого політичні права та свободи громадян.

Говорячи про діалектичну єдність і суперечності законів гро­мадянського суспільства та держави, Ш. Монтеск’є вважав, що зникнення однієї зі сторін цієї єдності обов’язково призводить до суспільних катаклізмів [136].

Дені Дідро (1713-1784) і Поль Гольбах(1723-1789), упоряд­ники “Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел”, виступали за обмежену монархію, рівність усіх людей перед законом, підтри­мували ідею Ш. Монтеск’є про народне представництво, захища­ли природні права людини на свободу, власність і безпеку.

Ідеї суспільного договору знайшли втілення в концепції “правової держави”, одним з основних творців якої був заснов­ник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724— 1804).

Діалектично розглядаючи сутність громадянського стану,

І.  Кант [95] дійшов висновку, що останнє має бути побудоване на таких принципах:

• свободі члена суспільства як людини;

• рівності його з іншими як підданого;

• самостійності члена суспільства як громадянина.

І. Кант опрацював етичні принципи політики. Він вважав, що загальнообов’язкове право має обмежувати свавілля людей, а благо держави полягає в досконалому праві, якнайбільшій відпо­відності устрою та режиму влади принципам права. Свобода, на його думку, полягає у свободі критики, участі у встановленні пра­вопорядку через ухвалення конституції, яка легітимізує монар­хію. Водночас він вважав, що народ не має права на повстання, а має право лише на пасивний опір.

Бенжамен Констан (Анрі Констан де Ребек) (1767-1830), французький ідеолог лібералізму, виклав свою ліберально-кон­ституційну концепцію в книзі “Курс конституційної політики” (1818-1820), в якій розглядав питання співвідношення особи та держави. На його думку, людині властива свобода, з якої випли­вають фундаментальні права громадянина.

Завдання влади він розглядав як запобігання внутрішнім конфліктам і захист держави від зовнішніх ворогів, а стриму­вальними умовами проти зловживань влади — силу громадян­ської думки, що зосереджена в парламенті, та збалансований поділ влади. Б. Констан одним із перших увів в обіг поняття політичної відповідальності уряду, який має узгоджувати за­гальні напрями своєї діяльності з програмними вимогами пар­ламентської більшості.

Історичну генезу, сутність і перспективи розвитку демокра­тії досліджував у своїх працях французький соціолог Алексіс де Токвілль (1805-1859), розглядаючи останню як принцип соціальної організації суспільства. У своїх міркуваннях він виходив з порівняння й певного протиставлення “аристокра­тичного” та “демократичного” суспільств. Аристократичне сус­пільство, за А. Токвіллем, уособлював “старий режим” феодаль­ної влади, а демократичне — політичний режим, встановлений у СІЛА [210].

У праці “Про демократію в Америці” колишній посол Фран­ції у СІЛА докладно описав комунальні засади американського суспільного життя, форми та механізми роботи адміністративної та судової влади, виборчу систему, вплив демократичної системи на ставлення до праці й сімейні стосунки.

На думку А. Токвілля, головною ознакою “демократичного етносу” є індивідуалістична життєва позиція, схильність покла­датися на власний розум, вивільнення від прив’язаності до гру­пи, відсутність надмірної пошани до авторитетів. Водночас він пише про “тиранію більшості”, коли людина, позбавлена тради­ційних групових зв’язків і віри в авторитети, залишається оди­нокою у протистоянні з владою й безсилою проти маніпуляцій “центру”.

Він вважав, що наслідком демократичних революцій є ще більша централізація влади, що небезпечно для людини.

Отже, А. Токвілль одним із перших відчув централізатор­ський інстинкт демократії, загрозу переростання “демократії на­товпу” в тоталітаризм.

Політичні доктрини демократичного лібералізму ґрунту­ються насамперед на ідеях К. Гельвеція і Ж. Ж. Руссо.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771), якого вважають ідеоло­гом революційної французької буржуазії XVIII ст., виклав свої політичні погляди у творах “Про людину, її розумові здібності та її виховання” та “Про розум” (останній був засуджений Сор- бонною і спалений).

На його думку, “люди не народжуються, а стають тими, хто вони є”, тобто формуються лише завдяки їхньому оточенню, а геній переважно має бути зобов’язаний випадкові. Для прикла­ду він розповідав про Шекспіра, якого було затримано як бра­коньєра й покарано. Саме тому він і не зміг стати торгівцем вов­ною (про що мріяв).

У         політичному розумінні К. Гельвецій вимагав рівності всіх перед законами, свободи слова, думки, совісті, а ідеалом держав­ного устрою вважав федеративну республіку народів, які мають право опиратися тиранам.

Видатне місце серед французьких енциклопедистів посідає Жан Жак Руссо (1712-1778), який став відомим передусім зав­дяки книзі “Про суспільний договір, чи Принципи політичного права” (1762).

Основною ідеею “суспільного договору” є ідея народу як су­верена — носія верховної влади. Але на відміну від концепції суспільного договору Т. Гоббса теорія Ж. Ж. Руссо є радикаль- нішою.

Зокрема, він проголошував, що свобода людей є їхнім природ­ним правом, а тому індивід не має права розпоряджатися собі подібними. Лише за згодою індивідів утворюється колективне ціле, яке постає як узагальнена “суспільна особа”. Учасники уго­ди, за термінологією автора, є “народом”, окремі особи — “грома­дянами”, які підвладні державним законам.

Оскільки народ є єдиним сувереном, не варто поділяти владу на виконавчу та законодавчу. Натомість Ж. Ж. Руссо пропо­нував для врахування та виконання владою волі народу прово­дити всенародні плебісцити — опитування.

Концепція відомого енциклопедиста передбачала, що в разі порушення правлячою елітою суспільного договору з народом останній має право скинути її та побудувати владу на засадах громадянського республіканського устрою [192]. (До речі, прин­цип народного суверенітету Ж. Ж. Руссо знайшов відображен­ня в Конституції Франції 1793 р.)

Ідея “природних прав”, що дістала подальший розвиток у концепції “суспільного договору”, підштовхнула до розуміння державності як соціального інституту. Відповідно до неї першо­елементом суспільства е автономно існуючий індивід, а сукуп­ність індивідів становить “суспільство в природному стані”.

Задля уникнення можливих конфліктів люди, мовляв, і вирі­шили перейти від “природного” до “громадянського” стану, ук­лали договір і в такий спосіб створили державу, яка ввібрала в себе як індивіда, так і суспільство.

Республіканських ідей додержував Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814) — ректор Берлінського університету. Він вважав, що ядром законодавства має бути воля народу, а національне відродження пов’язував із соціальним оновленням за великої ролі просвіти й виховання народу.

Теорію утилітаризму опрацював Ієремія Бентам (1748- 1832), англієць, який консультував уряди багатьох країн і за свої заслуги отримав французьке громадянство рішенням Націо­нальних зборів Франції 1792 р. У цій теорії стверджується, що основним кредо є користь і щастя особи залежно від кількості грошей у її розпорядженні.

Окрім того, цей цікавий мислитель сформулював модель ра­дикальної політичної (представницької) демократії, був проти надання виборчих прав неповнолітнім і військовим, а також неписьменним, які легко можуть здобути ці права, навчившись читати. За його концепцією, законодавча влада має обирати го­лову держави, здійснювати політичний контроль за ним аж до позбавлення повноважень.

Важливим кроком уперед була конституалізація Огюстом Контом (1798-1857) нової науки — соціології. О. Конт не ли­ше ввів у науковий обіг означений термін, а й розробив досить повну систему соціологічного знання, окреслив предмет, структу­ру, інструментарій і можливості нової науки.

Соціологія О. Конта поділяється на соціальну статистику, яка розглядає стійкі (“природні”) умови існування будь-якої сус­пільної побудови, а також соціальну динаміку, що вивчає при­родні закони суспільного розвитку [107].

О.         Конт вважав, що панувати в суспільстві має соціократія, якій належить спиратися на твердження: “Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета”. Прогрес і порядок мають досягатися через реформи, на основі солідарності, консенсусу, єдності політичної асоціації як цілого (держави) та її частин.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873), котрий розпочав як послі­довник І. Бентама, виступав за представницьку демократію на основі консенсусу, загального виборчого права (зберігаючи висо­кий освітній ценз). Його лібералізм мав морально-культурний характер.

Герберт Спенсер (1820-1903) створив систему еволюційної філософії, що спирається на три елементи: еволюційну теорію, органіцизм, учення про соціальні інститути. Розвиваючи думку

О.  Конта про суспільство як систему, започаткував теорію рівно­ваги суспільно-політичних систем і системний аналіз суспіль­ства. Заперечував революції, критикував парламентаризм, що означало кризу лібералізму.

Підсумовуючи, наведемо основні риси демократичного лібе­ралізму, які можна вважати притаманними лібералізму вза­галі:

1) соціальний оптимізм, впевненість в необхідності поступо­вих і раціональних змін у суспільному житті;

2) індивідуалізм у поєднанні з високою політичною відпові­дальністю громадян;

3) широкі права й свободи особи;

4) принцип приватної власності як основа свободи;

5) критичне ставлення до держави, обмеження її функцій та влади державного апарату;

6) толерантність, плюралізм, релігійна віротерпимість.