Політологія для політика і громадянина: Монографія

2.2. Неолібералізм

Ліберальні доктрини набули у XX ст. нового розвитку. Най­характернішими з них є концепції технократичної та плюра­лістичної демократії.

Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхем і

А.  Берлі. Т. Веблен висунув ідею, що в нових соціально-еконо- мічних умовах у зв’язку з науково-технічним прогресом влада має перейти до рук інженерів, оскільки головною суперечністю суспільства стає суперечність між інженерно-технічною інтелі­генцією й бізнесменами. Дж. Бернхем твердив, що в індустрі­альних країнах відбувається революція менеджерів (керуючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити в суспільстві насамперед обов’язки та дисципліну гро­мадянства. А. Берлі, розглядаючи феномен влади в умовах нау­ково-технічної революції, навів нову періодизацію розвитку християнської цивілізації та відповідних типів соціальних ре­волюцій.

Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М. Дюверже, Р. Дарендорфом та ін. В її основу покладено тверд­ження, що в умовах значної соціальної стратифікації постін- дустріального суспільства, вільного волевияву політична влада та прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соціальних груп. Політична влада розподі­ляється між різними системними суб’єктами влади, настає її “ди­фузія”, що є вираженням плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов віль­ного доступу до влади, дотриманні “правил гри”. Саме тому Р. Да- рендорф опрацював теорію політичного конфлікту, а М. Дювер­же — теорію політичних партій, їх класифікацію [274].

Творці теорії елітиВільфредо Парето (1848-1923) і Гаета- но Моска (1858-1941), на відміну від марксистів, більше уваги приділяли конфлікту інтересів статусних і престижних груп правлячого класу (тут вони близькі до М. Вебера) [362].

В. Парето вважав, що здібності до управління має лише еліта, яка перебуває на верхівці суспільної піраміди і керується вож­дями.

Історія, на його думку, — арена постійної боротьби еліти за владу, а “циркуляція елітних прошарків” є неодмінним законом суспільного життя.

Кожен тип елітної групи не задовольняє всі вимоги керівни­цтва суспільством, а тому збереження соціальної рівноваги по­требує постійної зміни еліти за допомогою насильства.

На думку В. Парето, найвищим принципом політичного життя є влада незалежно від етичної оцінки шляхів її здобуття [201].

Г. Моска, перебуваючи на позиціях консервативного лібера­лізму, вважав неможливою стабільність суспільства без оновлен­ня політичної еліти. На його думку, це зумовлено тим, що будь- яка еліта має тенденцію до перетворення її на “ закриту” спільноту, а потому й до виродження [185]. (До речі, концепція X. Лассуела не збігається з ідеологічними та історико-філософ- ськими парадигмами Г. Моски та В. Парето.)

Роберт Міхельс (1876-1936) працював над ідеєю про не­минуче олігархічне переродження всіх демократичних партій і систем. Він вважав, що демократія неможлива без професійного управлінського апарату. У противному разі харизматичних лідерів змінюють бюрократи, революціонерів й ентузіастів — консерватори й пристосуванці, а керівництво загалом, формаль­но додержуючи революційних догм, насправді відходить від цілей класу й мас [328].

Якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіта­лізму ідеї вільного ринку й держави, яка просто не заважає, відігравали прогресивну роль, то згодом ліберальні ідеї еволю­ціонували в бік обмеження дій монополій і обстоювання най­менш захищених верств населення. Завдяки працям англій­ських мислителів Дж. Гоббсона, Т. Гріна, В. Хобхауза, німецьких Ф. Наумана, В. Репке, В. Ойкена, італійського Б. Кроче, амери­канських учених В. Уорда, Дж. Кроулі, Ч. Бірда, Дж. Дьюї було сформульовано концепцію нового, або соціального, лібералізму. Суть її полягала в тому, що під впливом марксизму й соціал- демократії окремі базові принципи класичного лібералізму було переглянуто в бік визнання позитивної ролі держави в соціаль­ному та економічному житті [46].

Соціологічними підставами неолібералізму стали концепції Е. Дюркгейма, Л. Дюгі, М. Вебера, Т. Парсонса.

Так, Еміль Дюркгейм (1858-1917) розвинув концепцію соліда- ризму, запропонувавши поділити його на механічний і органіч­ний. Перший притаманний архаїчним, другий — розвиненим сус­пільствам. Звідси вчений вивів два види права — репресивне та кооперативне. Суть проблеми полягає не в переслідуванні поруш­ників права, а в наверненні їх до нормального співжиття [81].

Леон Дюгі (1859-1928) вважав, що підвалинами сучасного суспільства мають стати профспілки-синдикати як основа об’єд­нання, солідарності всіх громадян у державі, що зведе до мініму­му соціальну боротьбу, перетворить державу, на знаряддя син­дикатів.

Макс Вебер (1864-1920) широко розвинув теорію соціаль­них груп, представницької демократії та політичного пануван­ня, концепцію бюрократії. Він дав класичне визначення полі­тики: у широкому розумінні — це відносини, що пов’язані із самостійним керівництвом різних галузей суспільного життя, у вузькому — це керівництво державою.

М. Вебер як засновник теорії соціальної дії вивчав питання взаємодії економіки з політикою, правом і релігією [44]. У своїх працях він обстоював ідею раціональності європейської культури, яка в політичній сфері виявляється через становлення інститутів формального права, парламентаризму тощо. На його думку, став­лення до влади, різний соціальний статус і престиж, ідеологічні та релігійні ознаки окремих спільнот не менш важливі, ніж розбіж­ності, зумовлені різним ставленням до власності.

Основним конфліктом політичного життя сучасної держави він вважав боротьбу між політичними партіями та бюрократич­ним апаратом, а в політичній соціології приділяв увагу конф­лікту інтересів різних угруповань правлячого класу — статус - них і престижних.

Толкотт Парсонс (1902-1979) розвинув теорію суспільної організації, поклавши в основу виокремлення необхідних функ­цій для існування кожної системи, і започаткував структурно- функціональний підхід до вивчення політичної влади [157; 332; 333].

Оцінюючи загалом історичну роль лібералізму, слід наголо­сити, що його доктрини відіграли провідну роль у формуванні основних принципів та інститутів сучасної політичної систе­ми: парламентаризму, поділу влади, правової держави тощо, які були прийняті всіма провідними політичними силами й партіями.

Зауважимо, що починаючи з 60-х років XX ст. політики та політологи дедалі частіше починають говорити про кризу лібе­ралізму як такого, пов’язуючи це з певним зниженням авто­ритету ліберальних партій. На наш погляд, це не зовсім відпові­дає дійсності. На думку К. Форлендера, лібералізм як організо­вана політична сила нібито й застарів, виконавши своє завдання на політичному рівні, проте як світоглядна концепція зберігає значний вплив. Підтвердження тому — зростання інтересу до лібералізму в колишніх соціалістичних країнах. Щоправда, спроби реалізації ліберальних моделей в посттоталітарних краї­нах не увінчалися успіхом [164; 191; 208].

Напружена інтелектуальна робота щодо оновлення лібераліз­му сприяла появі багатьох новітніх його модифікацій. За вер­сією американського дослідника Д. Белла, серед них виокрем­люються течії:

• ліберального консерватизму (М. Фрідмен);

• консервативного лібералізму (С. Семуелсон);

• ліберального лібералізму (Дж. Макговерн).

Ліберальний консерватизм передбачає необхідність існуван­ня вільного ринку і забезпечення прав людей розпоряджатися своїм життям як заманеться, консервативний лібералізм — у необхідності існування змішаної економіки, а ліберальний лі­бералізм декларує необхідність існування великомасштабних урядових видатків на реалізацію соціальних програм, виступаю­чи водночас проти елітарної культури.

Німецький політолог Р. Дарендорф переконаний в існуванні таких напрямків лібералізму:

• економічний лібералізм;

• лібералізм правової держави;

• соціал-лібералізм;

• радикал-лібералізм.

Прихильники економічного лібералізму перебувають у широ­кому спектрі: від тих, хто вважає, що “ринок завжди має рацію”, до тих, хто додержує думки, що ринок сам собою не може здолати інфляцію та безробіття. Прихильники лібералізму правової дер­жави виступають за збереження результатів реформ, реалізова­них останніми десятиліттями; соціал-ліберали вбачають свої зав­дання в реалізації соціальних прав громадян; радикал-ліберали виходять з того, що ринкові відносини є наслідком плідного анта­гонізму між потребами та можливостями їх задовольнити.

Підсумовуючи, зазначимо, щонові ліберальні концепції мож­на поділити на дві доволі строкаті течії: неолібералізму(в США її ще називають Чиказькою школою) ісоціального лібера­лізму.

Перша течія тяжіє до вільного ринку, мінімального впливу держави та негативного трактування свободи (по суті це еконо­мічний консерватизм у поєднанні з основними положеннями класичного лібералізму). Друга займає середні позиції між со- ціал-демократіею та консерватизмом й орієнтується на рефор­мізм з правим чи лівим ухилом (залежно від національних особливостей у тій чи іншій країні).

Серед французьких політологів варто виокремити Ж.-М. Варо, який запропонував концепцію “інституціонального лібералізму”, що має на меті обмежити роль держави, здійснити денаціоналі­зацію та дерегламентацію. А його співвітчизник JI. Рутьє, який переконаний у необхідності розмежування економічного та полі­тичного лібералізму, вважає, що ліберальною є держава, де авто­мобілісти їдуть куди заманеться, але поважають при цьому пра­вила дорожнього руху [ЗО].

Отже, у чистому вигляді в сучасних умовах ліберальних докт­рин як таких не існує, оскільки вони мають тенденцію до враху­вання ідей з інших політичних доктрин сучасності, і це є харак­терною ознакою XX ст.

Наостанок можна виокремити провідні вимоги неолібераліс- тів: до політичної системи — наявність справедливості, до уря­ду — орієнтація на моральні принципи і цінності.