Політологія для політика і громадянина: Монографія

2.3. Консерватизм

Якщо з ліберальною доктриною щодо народження та визна­чення ідеологічного батьківства все більш-менш зрозуміло, то з консерватизмом ситуація не така вже й однозначна.

Беручи до уваги формально-фактологічні критерії, можна стверджувати, що історія консерватизму починається з часів Ве­ликої Французької революції кінця XVIII ст., яка кинула ви­клик традиційним формам суспільно-політичного устрою у ви­гляді панування аристократії.

Прихильники цієї версії походження консерватизму вва­жають, що ця політична доктрина розпочала свою переможну ходу у політичному світі після опублікування праці британсько­го мислителя Е. Берка “Роздуми про Французьку революцію” (1790) і праць французьких мислителів Ж. де Местра і JI. де Бо- нальда. Термін “консерватизм” почали активно використовува­ти після заснування 1815 р. Ф. Шатобріаном журналу “Консер­ватор”.

Але так само як не можна розпочинати відлік історії полі­тології лише з появи цього терміна як такого, не зовсім пра­вильно чинити аналогічно і з доктриною консерватизму, оскіль­ки насправді ключові проблеми консервативної теорії європей­ські мислителі й політики досліджували понад чотири століття (хоча й не називали себе консерваторами).

Про які ж проблеми насамперед йдеться? Передусім про ви­правдання абсолютизму та пристосування його до нових сус­пільно-політичних умов. Згодом з’явились інші провідні проб­леми, що опинилися в центрі уваги консерватизму, але спочатку ця політична течія саме й виправдовувала абсолютизм.

Серед мислителів і політичних діячів, які розробляли цю про­блематику, насамперед варто згадати Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Мазаріні, С. фон Пуфендорфа, Р. Філмера.

Розвиток політичної теорії буржуазії взагалі, і консерватиз­му зокрема, тісно пов’язаний з ім’ям вже згадуваного нами ав­тора фундаментальної праці “Шість книг про державу”, профе­сора права університету Тулузи (Франція) Жана Бодена (1530- 1596), який розглядав державу як сукупність родин. Але на від­міну від родини держава не має суверенітету, який передбачає вільну від підпорядкування законам владу над громадянами та підданими. Джерелом суверенітету він вважав як “божествен­ні”, так і “людські” закони.

Ж. Боден відкидав лише божественне походження влади та обстоював ідею монархії, обмеженої законами, визнавав право народу на вбивство тирана.

Крім того, Ж. Боден у праці “Метод легкого вивчення істо­рії” (1566) започаткував становлення географічного напряму в соціології, розглядаючи географічне середовище як чинник сус­пільного життя. Він вважав, що клімат, рельєф, родючість земель тощо зумовлюють особливості суспільної побудови, психічні та інтелектуальні риси населення [166].

Найгіршою формою державного устрою, на його думку, є демо­кратія. Водночас він допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співіснує зі становим представ­ництвом у вигляді Генеральних Штатів.

Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був і Арман Жан дю Плессі Рішельє (1585-1642), який зробив блискучу ка­р’єру, розпочавши її у 21 рік єпископом і закінчивши карди­налом, герцогом і керівником Королівської ради — першим міністром і фактично правителем Франції, визначаючи її по­літику упродовж 18 років без перерви.

По суті, його можна назвати державником, який дбав про зміцнення державних інститутів. Зокрема, він вважав податки головним двигуном держави, оскільки остання тримається на бюджеті, який не повинен бути надмірним тягарем для вироб­ників і бідних станів. Міць держави має спиратися на регуляр­ну армію, в якій чини слід надавати лише залежно від доблесті та відданості державі. Кардинал Рішельє значно підірвав вій­ськові можливості представників регіональної знаті, зруйну­вавши укріплення в їхніх замках, які відтоді стали не форте­цями, а чудовими архітектурними пам’ятками середньовічної Франції.

Його наступник — кардинал католицької церкви Джуліо Раймондо Мазаріні (1602-1661), рекомендований свого часу Рі­шельє королю Людовіку XIII, продовжив реалізацію планів свого попередника щодо перетворення Франції на могутню абсолют­ну монархію. Для вирішення цих завдань він змінив податкову політику, спираючись на провінційне чиновництво і в такий спосіб нейтралізуючи феодальну знать та провінційні парла­менти.

Концепція абсолютизму Дж. Мазаріні полягала в політиці підтримки церкви, за що остання мала захищати королівський абсолютизм. Обмеження політичних свобод, на його думку, мало компенсуватися послабленням податкового тиску на громадян. А дворяни мають служити королю, але не допускати його до вла­ди. Судова ж влада не повинна виходити за “межі своїх обо­в’язків”.

Р. Філмер (праця “Патріархат, або Природна влада королів”, 1680) виводив джерела монаршої влади з патріархальної, яка стала абсолютною від Бога. Відтак прагнення підданих до сво­боди є гріхом. А на думку С. фон Пуфендорфа, державу створено як з ініціативи Бога, так і за згодою людей. Його ідеал — аб­солютна монархія, яка допускає запровадження станових зборів представників — Ради для вирішення важливих питань. Під­дані в такому разі мають коритися монархові, а кріпацтво вва­жається добровільною угодою.

Повалення монархії у Франції мало всесвітнє значення для перемоги капіталізму й зростання популярності демократично­го лібералізму. Це спонукало частину мислителів-консерваторів звернутися до проблеми адаптації монархії до капіталізму, за­хисту монархізму як політичного устрою.

Едмунд Берк (1729-1797), член англійського парламенту й один із керівників британської партії консерваторів, вважав ре­волюції злочином, виступав за еволюційні реформи монархії та пристосування її до нових умов. Зокрема, він був прихиль­ником меншого втручання держави в економічну сферу, її опі­кування соціальними проблемами, питаннями виховання в ро­дині, формування здорового індивідуалізму (поступка лібераліз­му! — В. Б.). Провідне місце в його концепції відводилося пи­танням захисту власності, свобод, незалежності, децентралізації держави.

Ідеолог ультрароялістів (традиціоналістів) Луї Габріель Амб- руаз віконт де Бональд (1754-1840) у своєму головному творі “Теорія політичної і релігійної влади” (1796) різко виступив проти революції. На його думку, людські, суспільні закони ви­пливають із природи людини як божого створіння, причому аб­солютна монархія є найдосконалішою формою державного утво­рення та організації, яка не потребує законів і т. ін. Ідеал для Луї Бональда — середньовічна монархія. Він заперечував усе: конституції, літературу, техніку, банки, вважаючи їх вигадками сатани, виступав проти суспільного договору, поділу влади, зако­нодавства як таких.

На схожих позиціях стояв і Джозеф де Местр, який вбачав причини демократичних революцій не лише в атеїзмі, а й у не­досконалій природі людини взагалі. Саме тому, на його думку, й потрібна жорстка релігія та абсолютна монархія.

Одночасно з ними Талейран з метою захисту інтересів Бур­бонів увів поняття легітимізму: “жодною територією на можна розпоряджатися, поки законний правитель від неї добровільно не відмовиться”.

Як окремі соціальні інститути розглядав громадянське сус­пільство і державу Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Він вважав, що громадянське суспільство разом з родиною ста­новить базис і спосіб існування держави, залежить від держави й певною мірою поглинається останньою.

На його думку, у державі втілено загальну волю громадян, а в громадянському суспільстві — специфічні, приватні інтереси окремих індивідів. До державної сфери Г. Гегель зарахував уря­дову владу, адміністрацію, а до сфери громадянського суспіль­ства — поліцейську й судову гілки влади.

Крім того, громадянське суспільство він розглядав як опосе­редковану через працю систему потреб, що базується на пану­ванні приватної власності та загальній формальній (тобто зако­нодавчо оформленій) рівності громадян [51].

Замолоду Г. Гегель додержувався доволі демократичних по­глядів, проте згодом його ідеалом стала конституційна монар­хія з двопалатним парламентом і поділом влади на законодав­чу та виконавчу. Окрім того, захищаючи пангерманську месіан­ську ідею, він по суті виправдовував війни як засіб оновлення, оздоровлення нації.

На ще більш крайніх позиціях перебував Артур Шопенгауер (1788-1860). Відкидаючи ідею прогресу, він вважав народ натов­пом і виступав на захист необмеженої абсолютної монархії. На його думку, держава необхідна для противаги егоїзмові та врод­женій несправедливості людського роду, який потребує існуван­ня привілейованого класу вождів (аристократії). Цей філософ виокремлював три види аристократії: за народженням і чином, грошову і розумову. Остання, на його думку, є найвищою.

Третю тезу пізніше підтримав Фрідріх Вільгельм Ніцше (1844-1900), який вважав, що від народної демократії можуть врятувати “люди нової віри”, себто аристократія. Погляди Ф. Ніцше — це бунт проти приходу мас у політику, панування посередностей, “зрівнялівки”, духовного зубожіння.

Отже, на думку консерваторів, на суспільство слід дивитись як на органічну й цілісну систему, що не повинна змінюватися революційним шляхом [50]. Ідеям індивідуалізму, прогресу та раціоналізму, які породжені лібералізмом, мають протистояти усталені традиції, звичаї, стабільні суспільно-політичні інсти­тути, що становлять моральні та матеріальні цінності суспіль­ства.

Засновники консерватизму вважали, що політичні принципи потрібно пристосовувати до існуючих реалій і традицій, оскіль­ки ці інститути й відносини між суб’єктами політики мають не­заперечну перевагу перед будь-якою теоретичною схемою, хоча б раціонально виваженою й побудованою.

На відміну від лібералізму та соціалізму, які були провід­ними політичними доктринами відповідно буржуазії та робіт­ничого класу, консерватизм характеризується дещо іншою соці- ально-психологічною та соціальною базою.

Тут йдеться не тільки і не стільки про класи та інші соці­альні чи етнічні групи, які мають панівне, привілейоване стано­вище в суспільстві. Часто-густо консерватизм є своєрідною за­хисною реакцією середніх, а то й знедолених верств населення (підприємців, фермерів, ремісників, селян), які відчувають страх перед невідомим майбутнім і можливістю втратити навіть те, що вони досі мають.

На ці складні процеси впливають традиційні соціальні та психічні норми регулювання поведінки, а також традиції, звичаї, цінності, що вкорінилися в суспільній свідомості широких на­родних мас.

Таким чином, можна стверджувати, що консерватизм було б правильно розглядати як:

1) психологічну настанову або інерційний стиль мислення;

2) особливу ідеологічну позицію, що ґрунтується на певній “охоронній” філософії;

3) певну модель існування і політичної поведінки.

Отже, можна зробити висновки, що консерватизм зосереджу­ється на збереженні традиційних правил, норм поведінки, ієрар­хії влади, соціальних і політичних структур та інститутів [105]. Однак це абсолютно не означає, що дана політична докт­рина відкидає можливість і необхідність урахування змін і при­стосування до них існуючих структур та інститутів.

З часом ця політична доктрина перетворилася по суті з кон­сервативної на еволюційну, пережила в другій половині XX ст. своєрідний консервативний Ренесанс, про що йтиметься далі.