Політологія для політика і громадянина: Монографія

2.4. Неоконсерватизм

Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, со­ціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних цінностей спричини­лися до відродження, особливо після Першої світової війни, кон­серватизму, який почали називати неоконсерватизмом. З’явля­ються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д’Аннунціо), Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Значного поширення набули праці Е. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції, висунувши свою “доктрину пробудження”. Головним її положенням був імператив Консервативної революції, побудова Анти-Європи. Е. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імпе­рії з абсолютною владою верховного суверена, відродження ста­нової ієрархії, твердих порядків.

Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що пев- ною мірою відмовився від імперських амбіцій, узяв на озброєн­ня окремі ліберальні ідеї та цінності. Характерними його риса­ми лишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних і розподільно-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо суспільного прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних інститутів влади та архаїчних політичних цінностей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібера­лізму в колишніх країнах соціалізму.

Консерватизм як світоглядна система, тип свідомості й по- літико-ідеологічних настанов не завжди асоціюється з конкрет­ними політичними партіями. Як вважали батьки—засновники консерватизму, політичні принципи, теоретичні схеми тощо слід пристосовувати до усталених національних традицій, звичок, існуючих суспільно-політичних інститутів.

Якщо лібералізм і соціалізм виникли як течії відповідно буржуазного та робітничого класів, консерватизм є багатошаро­вим явищем, що віддзеркалювало захисну реакцію різних соці­альних верств населення, які не бажали надто різких змін свого соціального статусу, відчували страх перед невідомим і неви- значеним майбутнім. Крім того, консерватизм полягає ще й у врахуванні глибинних психологічних чинників, цінностей і норм, що існують у масовій свідомості.

Проте істинний консерватизм, що захищає існуючий статус- кво, обов’язково враховує реалії та пристосовується до них. Так, у період становлення вільного підприємництва він інтегрував ідеї вільної конкуренції, ринку, а після великої економічної кризи на початку XX ст. — ідеї державного регулювання еконо­міки, соціальних реформ, що свідчать про глибокі трансформації консерватизму в 70-80-ті роки XX ст.

Особливість цього періоду полягала в кризі лівих (комуні­стичних і соціал-демократичних) і кейнсіанських моделей сус­пільного розвитку. І цей вакуум заповнили праві й консерва­тивні політичні доктрини.

Як наслідок — перемога на виборах консерваторів у США (Рональд Рейган, 1980 і 1984 pp.), Великобританії (Маргарет Тет- чер, тричі підряд з 1979 до 1989 p.), Німеччині (Гельмут Коль, чо­тири рази підряд з 1982 до 1998 p.).

У більшості національних варіантів сучасного консерватизму можна виокремити неоконсерваторів, нових правих, традиціо­налістів чи патерналістів, прихильників елітарної демократії, елітарного авангардизму, контрвлади тощо.

Характерно, що розмежовувати представників цих течій над­звичайно важко. Наприклад, Р. Рейгана, М. Тетчер і Г. Коля одні політологи називають неоконсерваторами, інші — новими пра­вими і т. ін.

Загалом же частина неоконсерваторів е за своїм походжен­ням лібералами або навіть соціал-демократами. Ідейно-полі- тичні орієнтації нових правих сформувалися на перетині право­го консерватизму, традиціоналістського консерватизму та нео- консерватизму. Розбіжності ж полягають не стільки у площині основних принципів, скільки в концентрації уваги на певних їх аспектах [41].

Історично консерватизм завжди був вторинним стосовно лі­бералізму, реформізму, лівого радикалізму, виступаючи за посту­пові зміни, збереження всього позитивного і позбавлення нега­тивного. Отже, з ідеологічного погляду консерватизм завжди характеризувався еклектизмом і прагматизмом.

Але у XX ст., на останні десятиліття якого припав консерва­тивний Ренесанс, консерватизм виступив ініціатором змін, що стали лейтмотивом більшості передвиборних програм консер­вативних партій світу. Із супротивників науково-технічного прогресу протягом 70-80-х років консерватори перетворилися на його активних прихильників.

Отже, слід констатувати, що в оцінці науково-технічного про­гресу та сцієнтизму консерватизм і лібералізм (лівий лібера­лізм), а також ліві помінялися місцями. Але в соціокультурному та релігійному аспектах сучасний консерватизм лишився в ме­жах традиційної парадигми консерватизму.

У питаннях державного будівництва консерватори вважають, що без міцної держави суспільство може опинитись у полоні анархії, а якщо треба зробити вибір між індивідом і суспіль­ством, більшість консерваторів на перше місце висувають сус­пільство (як, до речі, і комуністи).

Традиціоналістський консерватизм представлений патерна- лістським крилом в англійському торизмі та французькому голлізмі, німецькими правими консерваторами й частиною со- ціал-консерваторів Німеччини.

Для прихильників цієї течії характерні більші порівняно з новими правими акценти на традиціях і релігії. Але якщо в Європі вони роблять ставку на християнство, то нові праві у США — на модерністські “електронні” церкви. Європейські но­ві праві взагалі відмовляються від іудейських і християнських традицій і виступають за відродження язичництва. А неокон- серватори є прихильниками ліберальних церков.

Отже, сучасний консерватизм — надзвичайно суперечливе явище. З одного боку, він виступає за відновлення вільної конкуренції та відповідних соціально-економічних відносин, з другого — підтримує традиційні цінності з акцентом на сім’ю, громаду, церкву, які руйнуються внаслідок функціонування вільноринкової економіки. Водночас консерватизм є прибічни­ком сильної влади й держави, прав і свобод людини [106]. Але в будь-якому разі сучасний консерватизм, з його поміркова­ністю, зваженістю та здоровим глуздом, є доволі привабливим, особливо для країн, що переходять від тоталітаризму до демо­кратії.