Політологія для політика і громадянина: Монографія

2.6. Соціальна демократія

Надалі соціалістичні ідеї розробляли Е. Бернштейн, К. Каут- ський, Г. Плеханов та ін.

Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають “батьком сучасної соціал-демократії”, на відміну від К. Маркса вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, ос­кільки останній не має відповідного рівня інтелекту і мораль­ного духу для управління суспільними процесами. Він вважав, що демократизація буржуазного суспільства може сприяти роз­витку еволюційного соціалізму.

Карл Каутський (1854-1938) визнаний політологами як ідеолог соціал-демократії та видатний популяризатор марксиз­му. Висловив кілька нових ідей: про перенесення центру революційного руху із Західної Європи на Схід, закінчення мир­ного розвитку європейської історії та початок епохи революції, про специфіку марксизму в різних країнах. К. Каутський наго­лошував на необхідності легального, мирного завоювання по­літичної влади в розвинених країнах, а більшовицьку практику оголосив псевдомарксизмом. Він сформулював і альтернативу більшовизму у вигляді соціал-демократичної концепції.

Георгій Плеханов (1856-1918), російський філософ і полі­тичний діяч, стояв на позиціях марксизму до 1903 p., а після розколу Російської соціал-демократичної партії на більшовиків і меншовиків став на позиції останніх. Цей авторитетний со­ціал-демократ негативно поставився до Жовтневої революції й до кінця життя виступав проти більшовизму.

Союзником пролетаріату в боротьбі за розвиток капіталізму він бачив буржуазію, яка сама ставала рушієм буржуазно- демократичної революції. У праці “До питання про роль особи в історії” Г. Плеханов стверджував, що така роль залежить від того, наскільки правильно особа зрозуміла умови розвитку сус­пільства та наскільки раніше за інших зуміла розпізнати зміст нових суспільних відносин.

Г. Плеханов вважав також, що доки пролетаріат у певній країні не становитиме більшості, він не повинен претендувати на роль гегемона в революції. Саме тому він вважав, що Росія 1917 р. була не готовою до пролетарської революції. Загалом, як мисли­тель і освічена на високому європейському рівні людина він ці­нував загальнолюдські цінності та переконував у необхідності їх якомога ширшого запровадження у свідомість російського сус­пільства.

Основні настанови демократичного соціалізму, зорієнтовано­го на поступове реформування суспільства, були сформульовані JI. фон Штайном, Е. Бернштейном і Р. Гільфердінгом [46; 89; 137].

Відкидаючи насильницькі методи політичної боротьби, вони переконували, що соціал-демократію потрібно перевести на пар­ламентські рейки народного законодавства. Більше того, Е. Берн- штейн узагалі вважав, що соціалізм є законним спадкоємцем лібералізму.

На думку Е. Бернштейна, який сформував власну політичну концепцію, перебіг ситуації буде такий:

• з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметь­ся децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства;

• розширюватиметься акціонерний капітал;

• зі зростанням чисельності робітничого класу та підвищен­ням його освітнього рівня диктатура пролетаріату пере­твориться на релікт низької культури;

• розвиток парламентаризму сприятиме трансформації по­літичної влади у соціалістичну шляхом послідовних ре­форм;

• упровадження представницької демократії та гуманізму сприятиме еволюційному перетворенню суспільства.

Варто зазначити, що всі, окрім першого пункту його доктри­ни, актуальні донині.

Отже, в особі Е. Бернштейна і його послідовників з Німеч­чини та Австрії О. Бауера, Ф. Адлера, К. Реннера, які активно виступали проти більшовизму та ленінізму (їх іще називають австромарксистами), соціал-демократія має фундаторів теорії де­мократичного соціалізму.

Але були й такі соціал-демократичні рухи, які залишилися поза межами впливу марксизму. До них слід зарахувати англій­ський лейборизм і скандинавську соціал-демократію.

Характерно, що у програмних документах Лейбористської партії Великобританії соціалізм узагалі як соціально-політич­на система не виокремлювався. Що ж до шведських соціал- демократів, то вони ще в 20-ті роки XX ст. сформулювали кон­цепції так званого функціонального соціалізму та промислової демократії, які не передбачали ліквідацію або одержання при­ватної власності.

Ще одним принциповим питанням виявилася перевірка ча­сом тези комуністичного маніфесту “у пролетаря немае бать­ківщини”. Життя показало, що вона-таки е. Свідченням того е входження соціал-демократів до урядів своїх країн, які опини­лися по різних боках фронту під час Першої світової війни.

Принциповою віхою в історії сучасної соціал-демократії ста­ла Друга світова війна, після якої європейська соціал-демокра- тія рішуче розірвала стосунки з марксизмом, маючи сумний до­свід більшовизму та фашизму. Відтоді соціал-демократія визна­ла цінність правової держави, демократичного плюралізму, які були сформульовані у Франкфуртській декларації Соцінтерну (1951), що проголошувала основні цінності демократичного соці­алізму. Нині до Соцінтерну входять 52 соціалістичні та соціал- демократичні партії європейського співтовариства.

Серед структур Соцінтерну також можна назвати Соціаліс­тичну групу Європейського парламенту, Соцінтерн жінок, Між­народну спілку молодих соціалістів, Африканський соціалістич­ний і демократичний Інтернаціонал.

Прийшовши до влади в ряді країн, соціал-демократи домог­лися серйозних успіхів і реформ (націоналізації деяких галузей економіки, розширення соціальних програм, скорочення ро­бочого часу тощо). Проте під впливом консервативної хвилі 70-80-х років традиційні настанови демократичного соціалізму еволюціонували в бік децентралізації, роздержавлення, скоро­чення державного регулювання, стимулювання ринку.

У результаті цих еволюцій і змін нині не так вже й просто знайти принципові відмінності між соціал-демократичними партіями та партіями, що сповідують інші ідейно-політичні доктрини. Як виявилося, демократія є спільним надбанням. І це основне, що варто зазначити, характеризуючи XX ст., яке поро­дило чимало цікавих і перспективних політичних доктрин.

Відомі дослідники та політичні діячі мали всі підстави назва­ти XX ст. “соціал-демократичним”. Узагалі ж під цим терміном, як правило, розуміють теорію та практику всіх партій, які вхо­дять до Соціалістичного Інтернаціоналу. Водночас використову­ють цей термін, розуміючи ще й соціально-політичний рух, а та­кож ідейно-політичну течію [243].

Усередині цього руху виокремлюють соціалізм латинський, або середземноморський (Франція, Італія, Іспанія, Греція, Порту­галія), скандинавський (Швеція, Норвегія, Данія, Голландія, Фінляндія) та інтегральний (Австрія, Німеччина). А загалом можна стверджувати, що в кожній країні Європи існує своя мо­дель соціал-демократії, яка має національну специфіку.

Так, латинський соціалізм визначається насамперед кон­цепцією самоуправлінського соціалізму, скандинавський — концепцією функціонального соціалізму (із тривалим шляхом обмеження прав і повноважень власника), інтегральною спро­бою встановити тісний зв’язок між традиційними матеріаль­ними інтересами та новими потребами трудящих (соціальна держава).

Ідейні витоки соціал-демократії слід шукати в соціалістів- утопістів, хоча не можна недооцінювати й імпульс, отриманий від марксистської теорії.

Основним стимулом утвердження та інституалізації соціал- демократії було піднесення робітничого руху в індустріально розвинених країнах світу, насамперед Європи, і посилення його ролі.

Як наслідок — створення соціал-демократичних партій: у Німеччині (соціал-демократична, 1871), Данії (соціал-демокра- тична, 1871), Австрії (соціалістична, 1889), Великобританії (лей­бористська, 1900).

Спочатку майже всі соціал-демократичні партії були поза­парламентські, поділяли марксистські настанови щодо лікві­дації капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, за­гальної рівності тощо.

Але насправді сталося так, що майже всі соціал-демократич­ні партії зрештою визнали існуючі суспільно-політичні інсти­тути й загальноприйняті “правила гри” і перетворилися на пар­ламентські партії, які часто-густо ставали правлячими. Реальна політична практика показала, що шлях еволюції виявився на­багато перспективнішим, аніж революційний перехід від ста­рої суспільної системи до нової. Отже, у політичній та еко­номічній сферах зазначені партії переконалися в можливості й реальності реалізації багатьох вимог робітничого класу мирним шляхом, поєднанням революційних гасел із прагматичною по­літичною практикою.