Політологія для політика і громадянина: Монографія

КОМУНІЗМ

У середині XIX ст. на авансцену виходить радикально-комуністична течія суспільно- політичної думки, творцями якої були Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895).

У концептуальному сенсі ця течія містила такі тези:

• рушійною силою в антагоністичних формаціях е класова боротьба;

• за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, кот­рий виконує месіанську роль;

• пролетаріат має здійснювати свою диктатуру;

• пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення революції та побудову комуни;

• для перемоги пролетаріату потрібна своя політична пар­тія;

• пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців.

Р. Арон, А. Лефевр, з якими погоджується Ж. Бодуен [26], од­ним із засновників сучасної соціології поряд з Е. Дюркгеймом, В. Парето та М. Вебером вважають К. Маркса, який збудував свою теорію під інтелектуальним впливом німецької філософії (Г. Гегель), англійської політекономії (Д. Рікардо) та утопічного соціалізму (ПІ. Фур’є, Л. Блан, П. Прудон).

За Марксом та Енгельсом, рушійною силою заміни “способу виробництва” є внутрішні суперечності, що підривають його із­середини та готують перехід до наступного способу виробни­цтва. По суті, марксизм є певною філософією історії, позначеною детермінізмом та утопізмом. Скажімо, Р. Арон вбачав у марк­сизмі “світську релігію”, що базується на обіцянці спасіння [16]. Комунізм — безкласове, справедливе суспільство, здатне функ­ціонувати без держави, суспільство, покликане забезпечити щас­тя всім людям.

Піка популярності марксизм досяг у XX ст., але наприкінці його практично зійшов нанівець — більшість передбачень цієї доктрини щодо капіталізму так і не справдилися, до того ж за­знала повного краху система так званих соціалістичних країн. Виявилася не зовсім виправданою в оцінці суспільних явищ і ставка марксизму на класову боротьбу як рушійну силу розвит­ку суспільства.

Слід наголосити, що за основними тезами марксизму про ре­волюцію, непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролета­ріату на початку XX ст. відбувся розкол у робітничому русі та соціал-демократії. Інституціоналізувався цей розкол після біль­шовицької революції в Росії та утворення III Комуністичного Інтернаціоналу.

Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до ство­рення тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистсько­го), а реформістське — до створення моделі демократичного со­ціалізму, в основу якої було покладено програму інтеграції ро­бітничого класу в існуючу суспільну систему.

Основними рисами більшовицької політичної доктрини (В. Ленін, Л. Троцький, И. Сталін) можна назвати домінування класової боротьби в суспільстві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідею пролетарської, соціалістичної демократії; концепцію з націо­нального питання; тактику щодо інших політичних партій та головні принципи зарубіжної політики соціалістичної держави. Одночасно окреслюється сталінізм як специфічна форма тота­літаризму [35; 183; 205] і маоїзм [203].

Мао Цзедун, зробивши ставку на “революційність” селянства, сталінську ідею боротьби з ворогами (внутрішніми і зовніш­німи) та теорію “партизанської боротьби” і досі має чимало по­слідовників, що сповідують переважно терористичні методи у вирішенні політичних проблем.