Політологія для політика і громадянина: Монографія

2.8. Анархізм

Критиками політичних доктрин лібералізму (окрім соціа­лістів і комуністів) були й представники політичних концепцій анархізму, з-поміж яких найпомітнішими є постаті М. Штірнера, П. Прудона, М. Бакуніна і Ж. Сореля [8].

Макс Штірнер(справжнє ім’я Шмідт Каспар) (1806-1856) виступав з крайніх ідеалістичних та егоїстичних позицій. Він називав себе “смертельним ворогом держави”, в якої є лише альтернатива: “вона або я”. Власність для нього лише те, що в його владі. Отже, основне кредо М. Штірнера: “Для мене немає нічого вищого за Мене”.

П’ер Жозеф Прудон (1809-1865), депутат Національних збо­рів Франції, заперечував будь-яку державність як основне сус­пільне зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливі­шою умовою свободи особи вважав дрібну власність. Його ідеал — суспільна асоціація дрібних власників, які б мали рівну за роз­мірами власність. П. Прудон заперечував комуністичне і капі­талістичне суспільство, обстоюючи “третю форму суспільства” як синтез спільності й власності. Цей ідеальний стан він і нази­вав анархією.

На думку П. Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм і загальнонаціональну владу, замінивши їх федерацією самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-які групи населення: раси, національності, міста тощо.

Організація суспільства на принципах комунального устрою повинна мати “аполітичний” характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих. А замість політики має з’явитися нау­кова організація суспільства, де законодавча влада повинна на­лежати розуму, а виконавча — народу як охоронцеві закону. Саме тому П. Прудон писав про “науковий соціалізм”, який має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення ро­бітничого класу як рушійної сили прогресу.

Російський теоретик анархізму Михайло Бакунін (1814- 1876) закликав до повного знищення держави, церкви та при­ватної власності, встановлення “колективної й невидимої дик­татури”, створення комітетів громадського порятунку. Основні положення його концепції викладено в творі “Державність і анархія” (1873). Намагався втілити свої ідеї в життя, беручи участь у кількох збройних повстаннях, а на схилі віку переко­нався в утопічності своїх ідей.

Французький анархіст Жорж Сорель(1847-1922), захопив­шись марксизмом, поступово перейшов до його критики. Сфор­мулював політичну доктрину синдикалізму (від фр. syndicat — профспілка) і став визнаним лідером та ідеологом однойменно­го руху, співпрацюючи із Всезагальною конфедерацією праці, заснованою 1895 р.

Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані, а наступники К. Маркса та Ф. Енгельса спотворили їхнє вчення. Головним методом ре­волюційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної мобілізації мас — загальний страйк, чинником об’єднання їх — революційні міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. Однак результати Жовтневої революції в Росії зробили його песиміс­том. А в історію Ж. Сорель увійшов як засновник доктрини анархо-синдикалізму, з якою, безперечно, треба ознайомитись, аби мати уявлення про повний спектр та еволюцію політичної думки світу.

Наостанку зазначимо, що анархізм є сукупністю доволі різ­нобарвних політичних течій, настроїв та орієнтацій, які суттєво впливають на політичні процеси, особливо в переломні моменти історії. Анархічні течії та пов’язана з ними практика ґрунту­ються на культі індивідуалістичного бунтарства [125].

Проте анархізм загалом нездатний до масштабних політичних дій, не кажучи вже про тривале здійснення влади у суспільстві.

Основними принциповими і суттєвими недоліками анархізму є такі:

• розмитість уявлень майбутнього суспільства, до якого за­кликають анархісти;

• невміння організовувати свої дії та управляти ними відпо­відно до умов, що динамічно змінюються;

• наявність гострих суперечностей усередині анархічних течій, що знекровлює їх і робить нереальним досягнення їхніх політичних цілей.

Проте соціальна й політична нерівність, бюрократизм, об­меження соціальної поведінки постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу майна та туги за індивідуальною сво­бодою.