Політологія для політика і громадянина: Монографія

3.2. Об’єкти і суб’єкти політики

В основі різнобічних інтересів соціальних суб’єктів лежать різні потреби: економічні, соціальні, психологічні тощо. Останні породжують прагнення реалізувати зазначені потреби викорис­танням політичної влади. Кожна соціальна група намагається впливати на форми політичної влади, конкретні напрями й ме­тоди її діяльності, аби остання відбивала інтереси саме цієї гру­пи. Форма впливу може бути або безпосередньою, або через по­літичні партії, суспільні організації та рухи.

Зі сказаного випливає: об’єктом політики насамперед є вла­да. До неї прагнуть політичні сили, які відбивають інтереси тих чи інших соціальних груп суспільства.

Але якщо влада є самоціллю для певних політичних суб’єк­тів, це може спричинити серйозний конфлікт, оскільки суспіль­ство не здатне нормально функціонувати, коли не враховуються інтереси інших політичних суб’єктів.

В окремі періоди історії боротьба за владу може виходити на перший план, однак після цього обов’язково настає період, коли сфера політики стає набагато ширшою і охоплює процеси функ­ціонування та розвитку влади, впливу на економічні, соціальні, духовні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Таким чином, констатуємо, що об’єктом політики в різних сферах суспільства є відносини соціальних груп із питань, жит­тєво важливих для зазначених груп і суспільства взагалі, а та­кож відносини між ними та державними інституціями. У пер­шому випадку йдеться про такі поняття, як власність, влада, мо- рально-етичні норми, у другому — форми й методи реалізації економічної, суспільної, соціальної політики тощо.

Суб’єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна група, які здатні творити політику й ініціювати істот­ні зміни в політичних відносинах. (Під творенням політики ро­зуміють постійну й певною мірою самостійну участь у політич­ному житті відповідно до власних і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб’єктів.)

Здатність творити політику характеризують терміном полі­тична суб’єктність, яка залежить від об’єктивних можливостей діяти (обмежених структурою політичних сил і рівнем розвит­ку суб’єкта) і суб’єктивних можливостей (мотивації, знань, умінь, послідовності дій).

Суб’єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками.

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через полі­тичну владу:

• громадянське суспільство загалом;

• соціальні, етнічні та конфесійні групи;

• окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

• стани (робітничий, селянський тощо);

• політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціально-професійною приналежністю:

• громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

• громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють полі­тичну діяльність як обрані до представницьких, виконав­чих або судових органів влади;

• громадяни, які професійно здійснюють політичну діяль­ність (теоретичну чи практичну);

• громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

• етнополітичні об’єднання та рухи (етносів, що домінують, чи національних меншин);

• конфесійно-політичні об’єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

• державні організації та інституції;

• політичні партії;

• громадсько-політичні організації, об’єднання, рухи;

• політичні блоки, фракції, угруповання.

Велика суспільна група стає суб’єктом політики за умов:

1) міцних внутрішніх зв’язків і єдності;

2) усвідомлення нею власного становища і спільних інтере­сів, а відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою, внутрішньої солідарності і т. ін.;

3) організації, тобто координації керівними центрами пове­дінки та дій окремих територіальних, галузевих угруповань, те­чій, вікових, статевих, професійних та інших категорій.

Марксистська доктрина розглядала суспільне значення дія­льності та сфери впливу індивідів і організації як віддзеркален­ня певного рівня самосвідомості й організованості великих сус­пільних груп, їхньої інтеграції, зв’язків конкретних людей і ко­лективів з великою суспільною групою, а також співвідношення сил між різними групами (станами, верствами, національностя­ми тощо).

В інших концепціях домінує, як правило, погляд, що зосеред­жується на особистості. Остання вважається реальним суб’єк­том політики, а колективні форми діяльності та впливу розгля­даються як сукупність або сумарний вектор індивідуальних дій.

У формально-інституціональних концепціях вирішальна роль відводиться політичним організаціям та інститутам — державним органам, партіям, об’єднанням, еліті, керівним гру­пам. Свідомість суспільних груп тут розглядається як результат діяльності організацій та їх керівників, а маси — як об’єкт уп­равління соціальними інститутами.

Отже, на цих підставах можна зробити висновки про неодна­кову суспільну “вагу” різних суб’єктів політики. Зрештою, це зрозуміло. Надто нерівнозначними за функціями, роллю та фор­мами участі в політичній діяльності є держави, народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні громадя­ни. Крім того, потрібно враховувати роль суб’єктів різного рівня організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп, індивідів), різний рівень політичної суб’єктності або впли­вовості сил, які діють на одному й тому самому рівні. Загально­відомо, що е провідні суспільні групи, більш і менш впливові ста­ни, рухи, партії, лідери і т. ін.

Глибше осмислити поняття політики спробуємо через роз­гляд її структури (рис. 2).

Проаналізувавши змістовне та структурне наповнення тер­міна “політика”, маєм нідстави рухатися в напрямі типології та функції політики.