Політологія для політика і громадянина: Монографія

4.2. Формування та інституціоналізація політології

Попри те, що процес нагромадження та передавання полі­тичних знань від покоління до покоління дослідників триває кілька тисячоліть, процес формування та становлення власне по­літології як самодостатньої наукової дисципліни охоплює пері­од з кінця XIX до середини XX ст.

У Німеччині його пов’язують насамперед з виникненням правової школи, яка була започаткована працями І. Канта та Г. Гегеля з їхніми концепціями правової держави й громадян­ського суспільства [51; 95].

Проте віддаючи належне заслугам представників цього нау­кового напряму дослідження, слід зазначити, що ця школа розг­лядала державу як комплекс формальних конституційних норм і зводила політичне лише до ідеї держави. Внаслідок цього поза межами дослідження лишилося вивчення соціальної природи держави та влади.

Формування політичної науки у Франції розпочалося після заснування Е. Бутлі 1871 р. Вільної школи політичних наук.

Основи ж французької ніколи політології були закладені у пра­цях П. Жане “Історія політичної науки в її зв’язку з мораллю” (1870), Р. Шевр’ера “Елементи політичної науки” (1871), Е. Ако- ла “Філософія політичної науки” (1877), А. Ерсана та А. Мішле “Ідея держави” (1896) і “Політична доктрина демократії” (1901), а також Е. Бутлі “Політична карта Західної Франції при Третій республіці” (1913) [26].

Становлення британської школи політології пов’язують з ча­сом заснування Лондонської школи економіки та політичних наук при Лондонському університеті. Згодом політологічні до­слідження і навчання студентів із цієї спеціальності були за­проваджені в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерсь­кому, Ліверпульському та інших університетах [46].

Такі вчені, як Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Роб- сон, Г. Файнер, вивчали проблеми державного управління, полі­тичних інститутів, конституційного та адміністративного права, політичної філософії та теорії міжнародних відносин, колоні­альної адміністрації та ін.

Засновником систематичних досліджень політики у СІЛА вважають Ф. Лібера, який 1857 р. розпочав читання лекцій з політичної філософії в Колумбійському коледжі. У цих лек­ціях провідне місце посідали питання теорії держави та полі­тичної етики.

А 1880 р. його наступник на посаді Дж. Берджес заснував у Колумбійському університеті школу політичної науки. Було запроваджено систему підготовки наукових кадрів із захистом дисертацій, а 1886 р. почав виходити журнал “Політикл сайєнс куотерлі”. Дж. Берджес вирізнявся також не тільки як органі­затор політологічних досліджень, а й як серйозний учений, кни­га якого “Політична наука і порівняльне конституційне право” (1890) знайшла чимало прихильників.

1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал “Аннали американської академії полі­тичних і соціальних наук”, 1906 р. — журнал “Огляд американ­ської політичної науки”, а з 1939 р. почав виходити “Журнал політичних досліджень”. Ці видання регулярно друкуються й нині, маючи вагомий науковий авторитет і вплив на розвиток політичної науки [49].

Але попри всі зазначені успіхи все-таки слід зазначити, що на початку XX ст. політологія (як, до речі, і соціологія) розгляда­лась як щось другорядне й вторинне порівняно з класичними науками — філософією, правом, політекономією.

Проте з розвитком системи парламентаризму, формуванням політичних партій, запровадженням поділу влади на гілки, удосконаленням виборчих систем і т. ін. політологія як від­дзеркалення світу політичного дедалі більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.

Велике значення в цьому контексті мали концепції М. Ве­бера (бюрократії та плебісцитарно-вождистської демократії),

В.  Парето, Г. Моска і Р. Міхельса (теорії циркуляції еліти та “залізного закону” олігархії), М. Острогорського і Р. Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій), А. Бентлі (теорія груп, що конституює реалії політичного життя поза межами пра­ва й держави), М. Острогорського, Дж. Брайса і В. Вільсона (те­орії демократії й конституційної форми правління, представ­ництва, виборчих і партійних систем і т. ін.) [137].

Характерно, що в політології континентальної Європи в ана­лізований період можна віднайти тенденцію до синтезу емпі­ричних і теоретичних досліджень, а в політології англосаксон­ських країн — позитивістський напрям із претензією на статус точної науки, яка може все обчислити й описати за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.

Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх сателітів європейська школа політології практич­но перестає існувати. Через переслідування та незгоду з керів­ництвом нацистської Німеччини впродовж 1933-1938 pp. цю країну покинула більшість викладачів вузів і науковців, серед яких всесвітньо відомі 3. Фрейд, К. Левін, Г. Маркузе, К. Мангай, Е. Фромм, Т. Адорно, які згодом стали гордістю американської науки.

Аналогічні процеси відбувались і в комуністичній Російській імперії, з якої були вислані або витіснені такі вчені, як М. Бер- дяєв, М. Лоський, Є. Франк, П. Струве, І. Ільїн, П. Сорокін та ба­гато інших. Чимало дослідників було за цей час репресовано сталінським режимом.

Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі по­літичних наук або повністю припинилися або спрямовувалися на забезпечення ідеологічних і політико-пропагандистських по­треб правлячих політичних режимів.

Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американської політологічної школи остання перетворилася на “законодавця мод” у галузі соціальних і гуманітарних наук. Саме у США розгорнулася біхевіористська революція, були за­проваджені системний та структурно-функціональний методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна політоло­гія, політико-культурний підхід.

Завдяки цьому не виглядає алогічним факт значного впливу американських політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Між­народної асоціації політичних наук (МАПН).

Наслідки цієї активності не забарилися. Так, у Франції від­разу після цього були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому універ­ситеті, Національний фонд політичних наук. Разом з останнім Національна асоціація політичних наук починає з 1951 р. вида­вати “Французький журнал політичної науки”. З 1956 р. запро­ваджується вчений ступінь доктора політичних наук, а в універ­ситетах — курс “Конституційне право і політичні інститути”.

Найбільших успіхів французька школа політології досягла в галузі дослідження проблем конституціоналізму, держави та влади, політичних систем в особі таких учених, як М. Дюверже, Б. де Жувенель, Ж. Бюрдо, Ж. Ведель, М. Прело, П. Фавр.

Британська політична школа, маючи нахили до позитивіст­ської методології, зберегла історико-філософську спрямованість. Під впливом МАПН тут було створено Асоціацію політичних досліджень Об’єднаного Королівства, серед фундаторів якої — Г. Ласкі, Д. Броген, Ч. Уїльсон, М. Окшот.

Нині у Великобританії наукова та викладацька діяльність у галузі політології здійснюється в чотирьох десятках універ­ситетів країни. Видаються журнали “Політичні дослідження” (орган згаданої Асоціації політичних досліджень), “Британсь­кий журнал політичної науки”, “Уряд і опозиція”, “Політичний щоквартальник” та ін.

Порівнюючи тенденції розвитку політології у США та на Єв­ропейському континенті, слід зазначити, що американські до­слідники головну увагу зосереджували на соціальних основах держави, а європейські — на проблемах вивчення та аналізу дер­жавного права й державно-політичних інститутів.

Якщо у США політологія розвивалась переважно у формі прикладних емпіричних досліджень, то в континентальній Єв­ропі органічно поєднувались історико-правові, політико-філо- софські та державознавчі традиції.

XX століття характеризується розмаїттям політичних кон­цепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолі­бералізм, неоконсерватизм, соціал-демократію, тоталітаризм: ко­мунізм, фашизм, сіонізм і тісно пов’язаний з останнім гло- балізм.

За винятком першої концепції, з іншими ми вже ознайом­лені. Тепер же нас цікавить неопозитивізм не як ідеологічна течія, а як теоретико-методологічна основа політологічних до­сліджень XX ст.

Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально- економічні катаклізми призвели до кризи позитивізму. З почат­ку 20-х років XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його теоретико-методологічними заса­дами стали науково-суспільний скептицизм, математична логіка, “структуралістське” розуміння мови, розвиток емпіричної соціо­логії, що все разом дало першу форму неопозитивізму — логіч­ний позитивізм. З початку 40-х років розвивається нова форма неопозитивізму — філософія аналізу, такі принципи, як сцієн­тизм, біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Еконо­мічними засадами неолібералізму стали концепції Дж. Кейнса (1883-1946), Дж. Гелбрейта та Ф. Хайєка (1899-1992).

Особливої популярності в середині XX ст. набула концепція технократії, найхарактернішим представником якої є Дж. Гелб- рейт [52].

На думку прихильників цієї теорії, потрібно встановити по­літичну владу технократів, які керуватимуть суспільством не на догоду інтересам окремих класів, а на базі наукових знань і в інтересах усього суспільства.

Аналізуючи інститут влади, Дж. Гелбрейт розрізняв три типи влади: заслужену, компенсуючу і регулюючу. На його думку, вони відповідно використовують такі форми впливу, як сила, на­города й переконання, а джерелами влади є відповідно особис­тість, власність і організація [292].

Політична філософія має за предмет аналізу онтологію влади, субстанціональні засади владних відношень, типи й форми вла­ди, а також політичну гносеологію, що розглядає владу як реалі­зацію вольової діяльності політичного суб’єкта (індивіда, групи, класу, партії, суспільно-політичного руху, держави, політичної еліти, лідера та ін.).

Ця так звана академічна політична філософія у XX ст. здобу­ла чимало опонентів.

Скажімо, неомарксист Н. Пулантзас (1936-1980), який кри­тично ставився як до капіталізму, так і до “реального соціалізму”, працював над модернізацією марксизму з урахуванням соціаль­них змін, що відбулися в XX ст., а також відповідно до положень політичної соціології М. Вебера і Р. Міхельса [340; 341].

Ж. Фрейнд [286], А. Коен-Танюжі [265] і вже згаданий вище Н. Пулантзас активно розробляли такі проблеми, як організа­ція—самоорганізація, діяльність—самодіяльність, етатизація— деетатизація, одержавлення—роздержавлення, співпраця—проти­стояння центрів влади, формалізоване—неформалізоване життя суспільства та ін.

Філософські проблеми політики аналізував і Ж. Еллюль [276; 277], який запропонував поняття “соціологічна пропаганда”. Під останньою він розумів вплив на свідомість людей не лише засобами слова, а всім способом життя. На його думку, усі со­ціальні революції лише зміцнюють державу і дедалі більше за­кріпачують особистість.

А.       Грамші (1891-1937), досліджуючи теоретичні питання по­літичної сфери, багато уваги приділяв природі політики, пере­ходу від економіки корпоративної фази до фази політичної ге­гемонії. У центрі його уваги були методи політичного керівни­цтва, вчення про партію, її ставлення до держави та особистості [63].

Політологія розпочала з вивчення й аналізу інститутів влади (парламенту, виконавчої влади, Верховного Суду) та боротьби з “академічною” політичною філософією [49].

Але з 20-х років XX ст. політологи перейшли від досліджень управлінських і загальнотеоретичних питань до вивчення від­носин суспільства з державним механізмом, дослідження гро­мадської думки та специфіки міжперсональної комунікації у процесі політичної діяльності.

За основу було взято біхевіористський підхід, на ґрунті яко­го найбільшого розвитку дістали:

• “силова модель”, що розглядає владу як волю до влади (Г. Лассуел, Дж. Кетлін);

• “ринкова модель”, що розглядає сукупність політичних відносин як ринок влади (Ч. Мерріем);

• “ігрова модель”, що розглядає політичний ринок як зма­гання суб’єктів влади (Ф. Знанецький);

• “Чиказька школа”, яка вивчає ринок влади та владу дер­жави (X. Госснел, Л. Уайт) [35].

Учені, які дотримуються біхевіористських поглядів, напри­клад А. Соміт і Дж. Таннехауз [353], досліджують поведінкові аспекти виборчих кампаній, проблеми вивчення громадської думки в політиці, політологічні аспекти законодавчої діяльності, практику державного управління, міжнародні відносини і т. ін.

Сучасна політична наука досліджує владу:

• згідно з неомарксистським тлумаченням (поєднання кла­сичного марксизму та фрейдизму);

• через призму бінарних рольових відносин (реляціоніст- ська концепція);

• як систему взаємодіючих чинників (системна концепція).

Реляціоністська концепція базується на творчому розвитку

ідей М. Вебера про можливість вольової дії індивіда та соціаль­них груп один на одного і має три основних напрями досліджен­ня — теорії опору, обміну ресурсами і поділу зон впливу.

Прихильники теорії опору (психологічний підхід) — Д. Карт- райт, Дж. Френч, Р. Рейвен, беручи за основу динаміку поля К. Левіна (1890-1947), досліджують силу опору підлеглих ін­дивідів у психологічних змінах їхньої поведінки, думок, стосун­ків, цілей, потреб тощо [284].

Прихильники теорії обміну ресурсами (соціологічний під­хід) — П. Блау [254; 255], Д. Хіксон, X. Хайнінгс, Р. Шнек, Н. Пеннінгс [299] розглядають владу як результат можливості одержання та утримання під контролем певних благ і приві­леїв. Скажімо, П. Блау, який запровадив поняття соціального обміну, аналізуючи міжособистісні відносини, надавав великого значення економічним аспектам: нагороді, користі, вигоді. Від­штовхуючись від цих форм соціального обміну, він аналізував рольові відносини, владу, законність, колективні вартості, взаєми­ни складних соціальних організацій.

Теорія поділу зон впливу (політологічний підхід), яку розви­нув Д. Ронг, спрямована на вивчення еволюції соціальних відно­син, взаємовпливу та контролю, що інституалізуються в суспіль­стві [38].

Окрім зазначених напрямів існують також інші теорії в ме­жах реляціоністської концепції влади.

Серед них слід назвати теорію редукції ієрархічних дистан­цій (М. Малдер) [331], яка основним психологічним механіз­мом влади вважає не блага, що їх дає остання, а “жадобу влади”.

Ж. Пуату [337] іде ще далі, вважаючи, що дослідження вла­ди як такої не вміщується в межах соціальної психології і від­повідно міжособистісних стосунків, а виходить на рівень соці- ально-політичних досліджень.

Системна концепція влади також налічує три основних тео­ретичних напрями.

Перший напрям розглядає поняття влади, що є якістю макро- соціальної системи (Т. Парсонс, Д. Істон). Т. Парсонс (1902- 1979) вивчав, наприклад, питання самоврегулювання соціальних систем, суспільні механізми, що підтримують стабільність остан­ніх [157; 333; 334].

Другий напрям дослідження влади в межах системної кон­цепції (М. Крозье, Е. Фріденберг) розглядає владу як соціальне ціле, що являє собою взаємодію індивідів у боротьбі за приватну владу на рівні сім’ї, виробничої групи, організації [266; 267].

Представники третього напряму досліджують владу через взаємодію індивідів в одній специфічній соціальній системі — Т. Кларк [264], М. Роджерс [347]; останній, до речі, запровадив поняття ресурсів влади, тобто соціального статусу, харизми, воло­діння політичними інститутами, засобами масової комунікації тощо.

Політична поведінка суб’єктів політичної діяльності детер­мінується як зовнішніми стосовно індивіда чинниками (сукуп­ність яких визначається характером політичної культури сус­пільства й індивіда), так і суто внутрішніми (психологічними, або ментальними) чинниками.

Як зазначалося, із 40-х років розвивається нова форма неопо­зитивізму — філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи психологізм, зосередив увагу на відношеннях “слів” і “речей” (засоби культури та її об’єкти). Розрізняв три змінні системи семіотичних відношень — відродження, класичний ра­ціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискур­сивні (мовні) практики, що співіснують у межах однієї системи. Пізніше М. Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що в чистому вигляді вона існує (як примус) лише у в’язницях. Вивчаючи сучасне йому французьке суспільство, він стверджував, що це дисциплінарне суспільство. Аналізував не те, хто й як здійс­нює владу, а як вона реалізується (мова як один із основних за­собів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрям у соціології (В. Вундт, Г. Лебон, Г. Тард, Ч. Кулі) та пси­хоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Він зробив класичний психологічний аналіз особи президента

В.  Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Послідов­ники 3. Фрейда — Е. Фромм (1900-1980), К. Юнг (1875-1961), спираючись на психоаналіз, дослідили причини виникнення авто­ритаризму, суспільно-психологічних підстав демократії.

* * *

Підсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи роз­витку політичної науки:

1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфо- логічних форм тлумачення політичної сфери до часткової ра­ціоналізації політичних уяв;

2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико- ідеологічну базу політології;

3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював полі­тичну науку як таку.