Політологія для політика і громадянина: Монографія

4.4. Методологічні принципи політології

На перший погляд, твердження про політологію як молоду науку виглядає дещо парадоксальним. Як це може бути: полі­тичні аспекти суспільного життя досліджуються понад два тися­чоліття, історія цих досліджень зафіксувала цілу галерею блиску­чих мислителів минулого, а сама наука існує, виявляється, близь­ко 150 років? Втім, нічого дивного немає. Адже від античності до середини XIX ст. політичні знання нагромаджувалися та систе­матизувалися, передаючись від покоління до покоління.

Але слід, напевне, зауважити, що, на думку А. Саміта і Дж. Тан- нехауза, глибина й досконалість політологічного аналізу пояс­нюються не стільки віком політології, скільки її сучасним до­слідницьким потенціалом і постійним удосконаленням її ме­тодологічного й методичного арсеналу [353].

Політологія е однією із суспільних наук. Отже, політичні фе­номени, події та явища вона вивчає в межах панівних у певному суспільстві суспільно-політичних і соціокультурних парадигм [299; 311; 312; 332; 339; 356].

На першому етапі розвитку політології в методологічному сенсі переважав своєрідний універсальний підхід. Він характе­ризувався тим, що всі соціальні знання були єдині й неподільні, оскільки політичне із загальних суспільних явищ просто не ви­окремлювалося. Тому й не дивно, що понад два тисячоліття до­слідники політичної сфери суспільства не називали себе полі­тологами, хоча по суті вивчали й аналізували політичну пробле­матику.

Починаючи із середніх віків завдяки розширенню інформа­ційної бази про соціальний світ прискорюється сегментація на­укових дисциплін, що поділяються на природничі та моральні. (Наприклад, засновник політекономії Адам Сміт був професором моральної філософії.) Відповідно оновлюється й методологічний апарат наук, що досліджують суспільство.

Згодом термін “моральні науки” стараннями позитивіста

А.   Сен-Сімона і соціолога О. Конта, які в своїх дослідженнях на­голошують на відносинах між людьми у суспільстві, людиною й суспільством, трансформується в термін “соціальні науки” [103]. Об’єктом останніх, нарешті, стають суспільство та полі­тична сфера в їх зв’язках і взаємозалежності.

Кінець XVIII і початок XIX ст. принесли не лише серію ре­волюцій і воєн за незалежність, а й створили передумови для практичної реалізації сформульованих раніше ідей конститу­ціоналізму, республіканської та ліберально-демократичної форм правління. Саме звідси простежуються корені британської, аме­риканської та французької політологічних традицій розгляду республіканської й демократичної систем, що оптимально відпо­відають природі людини. Ці концептуальні й методологічні під­ходи стали підґрунтям політичних теорій, концепцій і доктрин сучасності.

Раціоналізм Нового часу, який уперше був сформульований Р. Декартом, у поєднанні з вірою в емпіризмТ. Гоббса зумовив виникнення уявлення про соціальний світ як чіткий механізм, що піддається абсолютно точному обчисленню математичними методами. У такий спосіб Т. Гоббс, розглядаючи державу як грандіозну штучну людину — Левіафана, синтезував раціона­лізм і абсолютизм [55].

Керуючись подібними настановами, Д. Юм [10] пішов іще далі у намаганні спрямувати політику на створення механізму розв’язання та пом’якшення політичних конфліктів.

Пояснення політичних феноменів і процесів з позиції раціо­налізму з часом сприяло утвердженню методології аналізу сус­пільно-політичних явищ щодо можливості дослідити все і вся в політичній сфері суспільства з точністю, яка не поступається, скажімо, тій, що досягається в математиці чи фізиці.

Унаслідок цього в соціальних науках стають популярними методи, напрацьовані у природничих науках. Водночас актив­но використовуються формально-правовий і порівняльно-пра- вовий аналіз, юридична логіка, утверджується парадигма необ­хідності дослідження політики за допомогою конкретних ме­тодів (А. Сен-Сімон [196], О. Конт [106] та ін.).

XIX ст. стало часом не лише історичної, а й державно-право­вої науки, яка відчутно вплинула на формування та розвиток політології.

Початок XX ст. ознаменувався спершу тріумфом, а згодом і занепадом позитивізму [103; 106], і зокрема біхевіоризму [353].

Якщо раніше політологія здебільшого зосереджувалася в до­слідженнях на формально-юридичних аспектах державних і суспільно-політичних інституцій, то об’єктом біхевіористської політології стають різноманітні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.

Домінування позитивістської та сцієнтистської методології означало орієнтацію на кількісні, формально-математичні методи відображення політичного життя суспільства.

Вважалося, що політологія має відокремитися від політичної філософії й теорії і звільнитися від ціннісного підходу. З мето­дологічного погляду це допомогло політології досить швидко висунутися на “перехрестя” міждисциплінарних досліджень, що охопили майже всі суспільні науки.

Водночас надзвичайної популярності набула теорія раціо­нального вибору, що ґрунтувалася на методологічному індиві­дуалізмі. Останній стверджував, що всі суб’єкти політики (ви­борці, політики, бюрократи) мають на меті максимізувати власні матеріальні інтереси, а отже, е підстави виводити соціальні фено­мени з поведінки окремих людей.

Під цю методологію підлаштовувалися моделі з використан­ням математичних методів, таких, наприклад, як метод групово­го врахування аргументів, який дає змогу досліджувати зв’язки між певними параметрами, що впливають на об’єкт досліджен­ня, а також встановлювати ієрархічну вагу їх впливу.

Розвиток методології опитувань та інших прийомів біхевіо­ризму й неопозитивізму дав потужний поштовх до розвитку політології. Але за всієї доволі розвиненої наукової бази по­зитивізму він не досяг певного теоретичного рівня узагальнення, оскільки був спрямований на здобуття емпіричної інформації, відкидаючи висновки світоглядного, ціннісного й ідеологічного характеру.

Отже, відігравши свого часу свою роль у боротьбі з академіч­ною політологією [49], якій були притаманні абстрактні політи- ко-філософські та формально-правові концепції та ігнорування політичної конкретики, позитивізм сприяв заміні реальних по­літичних процесів на нежиттєздатні, абстрактні (тепер уже ем­піричні) моделі [353].

У намаганні усунути вади позитивізму, які спричинені над­мірним захопленням емпіричними дослідженнями за рахунок обмеження ролі політичної теорії, виникли постбіхевіоризм і постпозитивізм.

Основні положення постбіхевіоризму сформулював Д. Істон [275].

1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніше володіння технікою дослідження.

2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки при­зводить до втрати зв’язків з реальністю.

3. Вивчення та розробка цінностей є невід’ємною частиною вивчення політики.

4. Політологи мають бути відповідальними перед суспіль­ством і захищати людські цінності.

5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.

З огляду на кризу позитивізму та біхевіоризму робилися спро­би відродити в нових модифікаціях традиційні підходи до цих напрямів.

Нової теоретичної орієнтації завдяки Ж. Лакану набув психо­аналіз. Ю. Хабермас та інші члени Франкфуртської школи на­магаються поєднати теорії К. Маркса і 3. Фрейда [16; 89]. На­прикінці 70-х років XX ст. відбувається реідеологізація політо­логії як реакція на надмірну технізацію суспільного життя.

Однак це зовсім не означає, що методологія позитивізму себе абсолютно вичерпала. Йдеться лише про корекцію курсу, і не більше.

Водночас набуває популярності досить продуктивний політико-культурний підхід, запропонований Г. Алмондом, С. Вербою [6; 246; 247; 248] та іншими представниками цієї методологіч­ної течії. Її можна схарактеризувати як поєднання методів соц­іології, соціокультурології, етнопсихології та новітніх методів дослідження соціальних і політичних настанов людей з метою досягти єдиного міждисциплінарного підходу.

Закінчуючи аналіз провідних методологічних ліній, що до­мінували й донині існують у сучасній політології, назвемо кла- сово-корпоративну (марксистську) концепцію та концепцію методологічного індивідуалізму. Перша з них спрямована на дослідження масових явищ, друга — на атомізований підхід (раціональний вибір) [257; 308; 312; 316; 321; 322; 323; 324; 336; 356].

Напевне, істина перебуває на перехресті цих методологій, у по­єднанні позитивних аспектів цих напрямів дослідження полі­тичної сфери суспільства.