ЕМПІРИЧНІ (БІХЕВІОРИСТИЧНІ) МЕТОДИ

Емпіричні, або біхевіористичні, методи політичних досліджень почали активно використовуватися на межі ХІХ-ХХ ст., коли постала практична

потреба в об’єктивних знаннях політичної дійсності, пов’язаної насамперед з участю громадян у політиці.

Особливе значення в емпіричних дослідженнях надається вивченню проблем політичної поведінки, громадської думки, політичної культури, ментальності, впливу різних чинників на політичний процес, системному аналізу суспільно-політичних структур, комплексному вивченню проблем соціального управління, аналізу політичних інститутів, плануванню й прогнозуванню політичних процесів і т. ін.

Біхевіористичні методи (дістали назву від англ. behavior — поведінка) характеризуються як спосіб дослідження суспільно- політичних явищ щодо аналізу поведінки окремих людей та груп.

У США, до речі, суспільні науки, які широко використовують цей метод, узагалі дістали назву біхевіоральних.

Найширше вони застосовуються в політології та політичній психології. В основу методів покладено категорію політичної поведінки, що розглядається під кутом зору “стимул — реакція”.

Під політичною поведінкою тут розуміють дії особистості, яка відіграє певну політичну роль незалежно від того, свідомо чи підсвідомо це робиться.

Аналізу політичної поведінки передує отримання емпіричної інформації одним або водночас кількома методами:

• безпосереднім наглядом;

• контент-аналізом документів та інформаційних потоків;

• експериментом;

• анкетним опитуванням;

• інтерв’ю.

Використання біхевіористичних методів їх прихильники обґрунтовують тим, що всі форми спільнот є результатом дій і взаємодій індивідів та зв’язків між ними.

Інакше кажучи, політику як суспільне явище вони намагаються тлумачити на основі розуміння домінанти психічних мотивів участі в політиці окремих людей. Отже, вважається, що участь індивідів у політичних явищах і процесах (яка має для них певну цінність) є наслідком їхнього психічного стану: емоцій, волі, прагнень тощо.

Біхевіористичні дослідження зосереджені на кількох основних напрямах. Найважливішим з них є електоральна поведінка громадян.

Напрями дослідження електоральної поведінки можна поділити на чотири групи.

1. “Мікро-мікро” — дослідження, в яких вивчають зв’язки між біографічними даними людини, її ролями та мотиваціями у поєднанні з політичними настроями та рішеннями.

2. “Макро-макро” — дослідження впливу структурних зв’язків на рівень політичних рішень, стабільність і спрямованість “мікро-мікро”-зв’язків.

3. “Мікро-макро” — дослідження впливу громадян на політику, стратегію й тактику політичних структур (партій, суспільних організацій, рухів, процедури прийняття рішень).

4. “Макро-мікро” — дослідження, пов’язані з функціями системи структурних обмежувачів з підтримування, легітимізації та стабілізації всієї політичної системи.

Зауважимо, що біхевіоризм набув широкої популярності серед політологів, сприяв значному розвитку дослідницької техніки, такої як контент-аналіз, спостереження, інтерв’ю, статистика, аналіз конкретних випадків. Проте методологічна революція відбувалася тут значно активніше, ніж теоретична. Це, до речі, і зумовило появу постбіхевіоризму, який намагався вирішити суспільний конфлікт ідеалів, урахувати ціннісні аспекти та оцінні теорії, що їх ігнорували біхевіористи.

Кількісні методи тісно пов’язані з біхевіористичними, оскільки політична практика, яка потребує вимірювання політичних процесів і явищ, виходить з розуміння принципової можливості дослідження останніх.

Прихильники біхевіористичного методу активно використовують кількісні методи обробки інформації. Насамперед ідеться про електронно-обчислювальну техніку у сфері дослідження політичних орієнтацій, позицій і поведінки громадян стосовно політичних інститутів суспільства, виборів і т. ін.

Серед кількісних методів найчастіше застосовують контент- аналіз, статистичний метод, опитування громадської думки, експеримент.