Політологія для політика і громадянина: Монографія

ПРИРОДА ВЛАДИ

Розрізняють такі основні підходи до тлумачення природи політичної влади:

1. Телеологічний підхід (з погляду досягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов’язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел) [38; 127].

Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (вла­да над природою).

2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в кон­тексті соціальних умов її виникнення й функціонування з ура­хуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політич­ної культури і т. ін.

М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного ін­дивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого.

Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення [43; 361; 362].

Засновник структурно-функціонального аналізуТ. Парсонс (США) у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціаль­ною дією. Під останньою він розумів поведінку суб’єктів полі­тики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чин­ників.

Згідно з функціональним принципом влада зобов’язує суб’єк­тів виконувати суспільні обов’язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей [157; 333; 334].

У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим. Природа такого панування з погляду марксистської концепції зумовлена економічною нерівністю. Але соціальна нерівність доповнюється ще й статевими, етніч­ними, віковими, культурними, регіональними та професійними відмінностями. Отже, логічним є висновок: влада є скрізь, де є нерівність. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття “соціальна влада”, а згодом зазначили, що основне місце в сис­темі соціальної влади посідає державна, політична влада [20; 33].

М. Дюверже(Франція) розглядав владу в комплексі: на ос­нові насильства (фізичного, економічного, морально-психологіч­ного) і авторитету (добровільного підкорення). Це йому нале­жить визначення влади як “дволикого Януса”. Вона є інструмен­том панування одних груп над іншими, а водночас — засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства [273; 274].

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються.

Ця концепція влади пов’язана з іменами Ч. Мерріема [328], Г.Лассуелла (США) [315; 316] та Дж. Кетліна (Великобританія) [338]. Вони виводили відносини влади з природи людини, від­мовляючись від моральних оцінок політики. Основним моти­вом політичної активності особистості вони вважали її бажан­ня підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має за­безпечуватися системою політичних інститутів.

Однак правових (легальних) форм регулювання поведінки виявилося замало. Увага до несвідомих компонентів у політич­ній свідомості (а отже, і до політичної поведінки) зумовила роз­виток психоаналітичних і неофрейдистських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою.

Так, К. Хорні (США) виводив мотивацію політичної поведін­ки зі страху, що породжується ворожим для людини соціаль­ним середовищем [188; 263]. Л.Дюгі (Франція) пов’язував вла­ду одних людей над іншими з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням. Велич влади, на його думку, пов’язана з її обожненням (політичний міф тра­диційних суспільств) або “суспільною волею”, яка мусить під­корятися “індивідуальній волі” “найсильніших” (у передсучас- них і сучасних суспільствах) [26].

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії [285], Г. Юнг (Німеччина) — психічної енергії взагалі [46]. С. Московісі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вва­жають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби [38], а Ж. Лакан — в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що вис­ловлюються через мову [26].

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відно­син (біхевіористичний та психологічний підходи).

У межах системного підходу виокремлюються такі концепції:

• макрорівень — влада як властивість або атрибут макросо- ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей [157; 275; 333; 334];

• мезорівень — влада на рівні конкретних систем — сім’ї, виробничих груп, організацій (М. Крозье [266; 267], К.Дойч [46], Н. Луман[338]). Розглядається в контексті відносин з організаційними структурами суспільства;

• мікрорівень — влада як взаємодія індивідів у межах спе­цифічної соціальної системи (Т. Кларк [264], М. Роджерс [347]). Отже, роллю індивіда в суспільстві, у мікросистемі визначається його влада, суб’єктом якої він є.

Проте існує й комунікативна версія системного підходу (К.Дойч, Н.Луман). Вона тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу регулювати групові кон­флікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) роз­глядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб’єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних від­носин між суб’єктом і об’єктом влади.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

• опору (Д. Картпрайтп [38], Дж. Френч, Б. Рейвен [284]), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відно­син;

• обміну ресурсами (П.Блау [254; 255], Д.Хіксон [299], Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто вла­да розглядається як функція залежності індивіда від роз­поділу ресурсів;

• розподілу зон впливу ІД. Ронг [38]), яка стверджує, що осо­би в системі владних відносин постійно обмінюються ро­лями володаря влади та її об’єкта.

Дослідивши різні концепції політичної влади, перейдемо до поняття структури влади (рис. 5).

Загалом слід зазначити, що марксистська концепція влади тлумачить останню з погляду масових явищ і боротьби станів, залишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяль­ністю [20; 35; 89].

Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості останньої на діяльність політичних інститутів і структур, забу­ваючи про системний ефект, що виникає під час взаємодії ін­дивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики [25; 30; 332; 336; 359].

На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано викори­стовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної

специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності.

Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми ді­яльності та структури великою мірою визначаються суспільно- економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (президентом, парламентом, урядом) переважно опосередковано, хоча за певних умов можуть виходити на перший план.

Засоби політичної діяльності (зокрема, примус, оволодіння комунікаціями) пов’язані із суттєвими матеріальними витрата­ми. Зрозуміло, що за таких умов суспільні групи, які можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транспорт, зброю, засоби масової інформації, монополізують або принаймні максимізують свій політичний вплив у суспільстві.

Водночас влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:

• об’єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;

• вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, еконо­мічної та політичної систем і т. ін.;

• масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсу­вання ухвалення певних рішень і т. ін.

Отже,завдання безпосередніх суб’єктів владитакі:

• забезпечити панування правлячої еліти через оптимізацію форм управління та підвищення його ефективності;

• гарантувати суспільну рівновагу та інтеграцію як наслі­док погодження інтересів привілейованих суспільних груп з усім загалом громадян;

• прогнозувати та розробити напрями, форми й методи дій.

Коли ці вимоги виконуються, гарантується еволюційний роз­виток суспільства зі стабільним функціонуванням політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.