РЕСУРСИ ВЛАДИ
Термін “ресурси влади” використовують як у широкому, так і у вузькому розу мінні. У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб’єкт (індивід, група) може використати для впливу на інших (Р.Дал [268], М. Роджерс [347]).
У вузькому розумінні — це засоби, використання яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт влади.
Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання.
Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні [279]).
Нормативні ресурси — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.
Примусові ресурси — заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи “переконання” через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).
Утилітарні ресурси пов’язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).
Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.
Економічні ресурси — матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.
Соціальні ресурси — соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.
Культурно-інформаційні ресурси — інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об’єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.
Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно- інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоффлер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади [141].
Силові (спонукальні) ресурси — інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.
Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом влади, оскільки його використання загрожує вищим цінностям людини — життю, свободі, майну.
Демографічні ресурси розглядаються в тому розумінні, що людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Загалом вона, безперечно, є не тільки ресурсом влади, а й її суб’єктом та об’єктом.
Відповідно до зазначених ресурсів влади виокремлюють владу економічну, соціальну, культурно-інформаційну та спонукальну.
Проте нас найбільше цікавить політична влада, яка характеризується такими ознаками:
• легальністю використання сили в межах держави;
• верховенством щодо інших видів влади;
• публічністю (звертанням за допомогою права від імені всього суспільства до всіх громадян);
• моноцентричністю (наявністю єдиного центру ухвалення рішень);
• використанням (окрім спонукальних) також економічних, соціальних і культурно-інформаційних ресурсів.
У цьому контексті слід згадати кумулятивний ефект влади, що полягає в її зростаючому нагромадженні: багатство збільшує шанси на входження до політичної еліти, доступ до освіти й мас- медіа; висока політична посада сприяє збільшенню багатства, доступу до знань і мас-медіа; інформаційний вплив сприяє політичній кар’єрі та підвищенню доходів.
Злиття політичної, економічної, соціальної та культурно- інформаційної влади за переважанням влади політичної характерне для тоталітаризму. Демократичний устрій передбачає легальний та неформальний поділ влади: державної — на законодавчу, виконавчу та судову; економічної — між центрами впливу; духовної — між мас-медіа, конфесіями.
Ось тут доречно розглянути типологію влади (рис.6).
