Політологія для політика і громадянина: Монографія

ЛЕГІТИМНІСТЬ ВЛАДИ

Розглядаючи проблему влади, неможливо обійти питання її легітимності. Якщо влада спирається лише на силові методи впливу, її можливості є доволі об­меженими. Набагато кращим з погляду ефективності влади є поєднання примусу з добровільною згодою населення підкоря­тися цій владі.

Легітимна влада сприймається громадянами як правомірна та справедлива. Легітимність пов’язана з консенсусом суспіль­ства щодо основних політичних цінностей та наявністю у влади авторитету.

Найбільший внесок у теорію легітимності зробив згадуваний вже соціолог М. Вебер [361-363], який включав у неї визнання влади правителів і зобов’язання підлеглих підкорятися цій владі.

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виокремлював тра­диційний та харизматичний типи легітимності влади.

Традиційна легітимність (влада вождів, королів, царів, сул­танів) ґрунтується на праві успадкування влади, яка спираєть­ся на божественний характер влади монарха. Така влада ба­зується на традиціях підкорення та примушення суспільства монархом.

Цей тип легітимності зберігся й донині в таких країнах, як Бруней, Непал, Саудівська Аравія, Оман, Йорданія, Кувейт.

У більшості сучасних суспільств збереження королівської влади є більше символом, складовою ментальності цих суспільств, аніж реальним механізмом реалізації традиційної легітим­ності.

Потрібні приклади? Ось вони: Великобританія, Данія, Нідер­ланди, Норвегія, Швеція, Японія. Вас здивувало, що автор не на­звав Бельгію, Монако, Люксембург чи, скажімо, Іспанію? Це зроблено цілком свідомо. У цих країнах інститут монархії має певні представницькі й навіть виконавчі функції. Скажімо, в Іспанії король за конституцією є верховним головнокоманду­вачем.

Повертаючись до М. Вебера, зазначимо, що він вважав за по­трібне зберегти монархію, аби підкріпити демократію багатові­ковими традиціями шанування влади. Наскільки він був пра­вий? Народи майже половини країн Європи так і зробили. Ось вона, велич вивіреної політичної думки!

Харизматична легітимність (від грецьк. charisma — боже­ственний дар, благодать) базується на надзвичайно видатних якостях лідера. Якщо нова влада для визнання населення не може спиратися на авторитет традицій чи демократичне во­левиявлення більшості, вона свідомо культивує велич самої особистості вождя. Це дає змогу використати його авторитет для освячення інститутів влади, сприяє їхньому визнанню насе­ленням.

Очевидно, у перехідних, нестабільних суспільствах харизма- тична легітимність є виправданою. Проте з вивільненням сус­пільної свідомості від впливу релігії вірогідність і доцільність використання такого підґрунтя влади зменшуються.

М. Вебер носіями справжньої харизматичної влади вважав Мойсея, Давида, Мухаммеда, Будду. Осучаснити цей список можна, долучивши до нього В. Леніна та Й. Сталіна (СРСР), М. Ганді (Індія), К. Ататюрка (Туреччина), Хомейні (Іран), Г. Алієва (Азер­байджан). Як бачимо, ці лідери є представниками країн з пере­важним східним типом політичної культури, що орієнтується насамперед на особистісні якості лідера, а не на міць політичних структур.

Раціонально-правова легітимність характерна для демокра­тичних держав. Її джерелом є віра громадян у правильність формальних правил, наприклад у необхідність формування вла­ди на основі загальних і вільних виборів, верховенство закону, законослухняність.

У такій державі підкоряються не особистості керівника, а за­конам, у полі дії яких обираються та працюють представники влади.

Раціонально-правова легітимність є переважно структурною або інституціональною й базується на довірі громадян устрою держави, а не шануванні конкретних особистостей. Хоча в “мо­лодих” демократіях легітимність влади може ґрунтуватися не стільки на повазі до обраних інституцій, скільки на авторитеті лідера. Але й у “старих” демократіях часто-густо трапляються випадки, коли рейтинг лідера перевищує рейтинг очолюваної ним політичної структури, тобто його особистість своїм персо­нальним авторитетом збільшує рівень легітимності політичної структури в очах електорату.

Наприклад, колоритний німецький політик Гельмут Коль до­сить довгий час мав менший рейтинг порівняно з рейтингом очо­люваного ним політичного блоку. (І це тому, що він на цей час був канцлером ФРН!) І лише після того як за активної участі цієї непересічної особистості відбулось об’єднання німецьких зе­мель (1989), він отримав “бонус канцлера”, внаслідок чого його власний рейтинг перевищив рейтинг блоку ХДС/ХСС.

Сучасна політична практика доповнила наробки М. Вебера іншими типами легітимності.

Зокрема, ідеальний тип раціонально-правової легітимності трансформувався в раціонально-бюрократично-правову легі­тимність.

Веберівський ідеальний тип поширюється на розвинені плюралістичні демократії. У них влада визнається більшістю населення легітимною через проведення вільних виборів уже протягом тривалого часу. Такий тип легітимності влади поши­рений у країнах Західної та Центральної Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Досить поширені також авторитарно-бюрократичні режими, де реалізовано раціонально-бюрократично-правовий тип легі­тимності.

Рівень легітимності в них значно нижчий, а влада має під­тримку певних груп населення завдяки обіцянкам, адресній бла­годійності та лобіюванню інтересів певних верств, прошарків, етнічних і соціальних груп населення.

Якщо авторитет влади підтримується за допомогою ідеології, що втлумачується в суспільну свідомість, ми можемо говорити про ідеологічну легітимність. Цим типом підтримки користу­валися тоталітарні режими у СРСР і країнах “соціалістичного табору” (комунізм), Італії та Німеччині (фашизм та націонал- соціалізм).

З певними зауваженнями до цієї ж групи легітимності влади можна зарахувати легітимність влади, яка ґрунтується на під­тримці певних релігійних та етнічних кіл (Іран, Афганістан, де­які з балканських країн).

Насамкінець зазначимо, що в чистому вигляді наведена щой­но типологія легітимності влади майже не існує. У кожному конкретному випадку влада намагається поєднувати ці типи з метою підвищення рівня підтримки населенням своєї діяльнос­ті. Звичайно, не всім це вдається зробити.

При цьому законність і легітимність далеко не завжди збіга­ються. Скажімо, російська конституція 1993 р. згідно з прове­деним референдумом стала законною, але нелегітимною, не ді­ставши підтримки більшості населення.

У Німеччині націонал-соціалісти на чолі з А. Гітлером за­конно прийшли до влади, вигравши парламентські вибори (1933).

Проте навряд чи можна вважати, що тотальний терор щодо іна­кодумців, розв’язаний ними пізніше, мав легітимну підтримку. Проте все це — тема окремої розмови.