Політологія для політика і громадянина: Монографія

Автор: | Рік видання: 2003 | Видавець: Київ: МАУП | Кількість сторінок: 424

КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ. ПОЛІТИЧНА І ПРАВЛЯЧА ЕЛІТА

Політична еліта є частиною великої суспільної групи (спільно ти), яка усвідомлює свої інтереси, власну специфічність, певною мірою організована (має досить ста­більні й міцні внутрішні зв’язки), диктує внаслідок цього спо­соби та умови реалізації інтересів своєї групи (спільноти), об­межує коло людей, які реалізують функції управління суспіль­ством, розвитком науки, освіти, культури, економіки тощо.

Теорія еліт, що набула розвитку на початку XX ст., розглядає політичну владу як основну частину суспільних відносин. Най­вагомішими з них вважаються відносини панування й підко­рення.

Еліту може виділити зі свого середовища лише велика сус­пільна група, яка має досить високий рівень політичної суб’єкт- ності. Однак непоодинокими є випадки, коли політична еліта виходить з-під реального контролю власної спільноти. За спри­ятливих для себе умов, відповідного співвідношення сил усере­дині спільноти еліта може перетворитися на самостійного роз­порядника політичної репрезентації не лише керівної групи, а й усього стану, прошарку і т. ін.

Такий перебіг подій може бути реальним завдяки тому, що еліта об’єднує найвпливовіші кола й угруповання спільнот, ста­нів і т. ін, а також окремих особистостей, які зосередили у своїх руках матеріальні запаси, організаційно-технічні засоби, джере­ла й засоби масової інформації, мають залежні від них кадри (політиків, ідеологів, апаратників).

Стосовно своєї групи (спільноти) виокремлюють такі основні функції політичної еліти.

1. Формування політико-філософських (ідеологічних) засад розвитку суспільства загалом та напрямів руху групи, яку ре­презентує ця еліта.

2. Розробка політичної стратегії й тактики, механізмів реа­лізації політичної волі своєї групи.

3. Політична репрезентація спільноти у відносинах із суб’єк­тами політики й владою.

4. Регулювання діяльності щодо політичного представниц­тва своєї групи (спільноти), посилення або обмеження його ін­тенсивності.

5. Добір і підготовка кадрового резерву спільноти.

Отже, еліта розробляє ідеологію та основні засади полі­тичної стратегії (цілі, завдання, загальні розрахунки вигоди й суспільних витрат), а також інструменти її реалізації (при­мушення, агітація тощо), опосередковано керує сукупною по­літичною практикою.

До складу політичної еліти правлячого стану входять, як правило, вищі управлінські кадри та ідеологи (інтелектуали, бо­гема, духовенство). їх добирають переважно із представників свого стану і вони мають найвагоміші матеріальні й суспільні позиції.

Водночас нерідко реалізуються ще дві можливості поповнен­ня політичної еліти:

• перехід частини ідеологів і політиків на службу до “більш прогресивного” (перспективного у плані кар’єри) стану;

• постійний добір талановитих особистостей з підкорених станів через надання їм привілеїв і можливостей для про­фесійного та матеріального зростання.

Окрім зазначених соціальних груп, до складу еліти входять члени сімей впливових осіб з економічних, адміністративних, політичних кіл. До речі, механізми родинних і особистих зв’яз­ків, протекції істотно впливають на спосіб функціонування елі­ти, і це слід ураховувати в аналізі суспільної практики та при плануванні політичних акцій.

Проблеми політичної еліти, як і проблеми політичної діяль­ності, дослідники тлумачать неоднозначно.

Варто пригадати лише стародавніх мислителів, які спереча­лися між собою в межах концепцій божественного й природно­го походження влади. Поєднавши це із сучасною політичною думкою та практикою, ми переконаємося, що ця проблема з ка­тегорії вічних.

Як же вона вирішується за новітніх часів?

Наприкінці XX ст. у політології сформувалися три основні концепції функціонування політичної еліти: елітарна модель; теорія плюралізму еліти; моделі майбутнього державного уп­равління.

1. Елітарна модель передбачає провідну участь у політичній діяльності еліти суспільства, вважаючи участь народу в управ­лінні державою непотрібною.

У межах цієї концепції розглядають такі напрями:

• макіавеллізм, або теорію захоплення влади правлячою вер­хівкою (Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето);

• теорія занепаду американської демократії (Р. Міллс);

• теорія самовідновлення панівного стану (П. Бірнбаум).

Розглянемо коротко ідеї цих дослідників.

Роберт Міхельс(1876-1936), досліджуючи внутрішнє життя соціал-демократичної партії Німеччини, дійшов висновку, що будь-якою організацією керує привілейована меншість; вона намагається зберегти та посилити свою владу; цей процес є не- зворотним і характерним для всіх, у тому числі демократичних, партій [329].

Гаетано Моска (1858-1941) узагальнив теорію Р. Міхельса, поширивши її на все суспільство. Він, зокрема, стверджував, що будь-яке суспільство керується елітою; еліта поділяється на аристократичну (закриту) і демократичну (відкриту); закритість- відкритість еліти необов’язково збігається з диктаторською чи демократичною системою правління [70; 353].

Вільфредо Парето (1848-1923) збагатив цю концепцію твер­дженнями, що еліта однорідна, її зверхність є природною, хоча й не стійкою; гарантією її живучості є оновлення або циркуляція еліти [70; 353].

Райт Міллс (1916-1962) дослідив владну еліту американ­ського суспільства, відзначивши її єдність, однорідність і аристо­кратизм, що позбавляє народ здійснення своєї суверенної влади власноруч [343].

П’єр Бірнбаум на французькому матеріалі переконався, що управління державою є привілеєм “спадкоємців” з вищого ста­ну, які не допускають до своїх рядів “соціальних інородців” з іншого стану. Його висновок — демократичні принципи управ­ління державою безнадійно спотворені [26].

2. Теорія плюралізму еліти критично ставиться до однорід­ності панівного стану, вважаючи, що говорити про еліту слід у множині (Р. Дал [268], Р. Арон [16]).

Роберт Дал (1915) — засновник руху до “поліархії” — до­слідив генезу місцевої еліти одного з міст США (1961) від періо­ду влади “патриціїв” до доби “підприємців” і влади поліархіч- ного типу “екс-плебеїв” з його “розсіяною нерівністю”.

Отже, на думку Р. Дала, суспільством керує конгломерат ди­ференційованих і спеціалізованих груп, які укладають угоди між собою і очолюють їх більш-менш підприємливі люди.

Раймон Арон (1905-1983) запропонував концепцію “правля­чих категорій” (1965), в якій виокремив меншість, що впливає на управління суспільством: політиків, найвищих адміністратив­них і військових кадрів, лідерів громадських організацій (проф­спілок), керівників підприємств, “духовну владу” — діячів церк­ви, фахівців, мислителів.

Він вважав, що демократія — результат суперництва та впли­ву різних керівних категорій людей.

3. Моделі майбутнього державного управління базуються на тезі, що складність відносин між державним апаратом і сус­пільством загалом сприяє урізноманітненню форм державного управління.

Представники цієї концепції вважають, що модель держав­ного управління можна сформувати на основі аналізу суміжних процесів у межах соціології громадських організацій і соціо­логії політичної діяльності.

М. Крозье та Е. Фрігенберг сформулювали основи теорії по­літичної діяльності [267]. Остання стверджує, що не існує сус­пільств, де б індивіди були справді незалежними, оскільки на них тисне система (з невизначеними зонами та розпорошеними ресурсами).

Проблеми корпоратизації державної політики опинилися в центрі уваги П. Мюллера і Б. Жобера(1988), які зазначили, що групи тиску не тільки висувають свої вимоги, а й впливають на механізми ухвалення політичних та інших рішень і розробки стратегій розвитку суспільства [26].

Ознайомившись із деякими сучасними теоріями, не можна не дійти висновку щодо необхідності розрізняти політичну й прав­лячу еліту. Перша існує в усіх суб’єктних станах, а друга репре­зентує інтереси правлячої спільноти, яку називають ще елітою влади.

Еліта влади складається з представників законодавчої, ви­конавчої, судової влади всіх рівнів, промислових, банківських, аг­рарних кіл, військово-промислового комплексу, керівних кадрів правоохоронних органів, засобів масової інформації та пропа­ганди, наукових і навчально-просвітницьких організацій, кон­фесій і т. ін.

Особливу вагу має правляча еліта за умов перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, коли партійно-політичні струк­тури суспільства ще перебувають у зародковому стані, а контро­лю з боку колишньої політичної еліти (наприклад, комуністич­ної, фашистської) немає.

Правляча еліта в цьому разі не має чіткої структури та зв’яз­ків усередині своєї спільноти на неформальному рівні, проте до­сить часто демонструє схожі політичні й ідеологічні позиції з багатьох питань. По суті правляча еліта посттоталітарних сус­пільств — це соціальний стан номенклатурного дворянства, сформованого не лише за клановими, родинними, ідеологічними критеріями, а й відповідно до лояльності та особистих якостей індивідів.

Досвід суспільного розвитку та державотворення на терені постімперських утворень (наприклад, нові незалежні держави, які виникли внаслідок розпаду СРСР) показує, що проблема ста­новлення національної еліти істотно впливає на процеси соці­ального управління в зазначених державах. Особливо там, де місцевій еліті бракує досвіду державного управління й де не від­булося певної політичної структуризації суспільства.

У таких суспільствах еліта структурується переважно на ре- гіонально-клановому та галузевому принципах, що не дає їй змо­ги на початкових етапах державності піднятися на вищий рівень узагальнення й розуміння своєї провідної історичної ро­лі та політичної перспективи.

Але це, звичайно, “хвороби” зростання, імунітет до яких ви­робляється зі зміною поколінь у найвищих ешелонах влади.