Політологія для політика і громадянина: Монографія

6.1. Поняття та типологія політичних систем

Сучасні політологічні дослідження свідчать, що сфера полі­тичного життя не обмежується відносинами “держава — сус­пільство”. Отже, і терміни “держава”, “уряд”, “нація” набувають вужчого й інституціонального змісту, оскільки належать до кон­кретних інститутів, характерних для сучасних західних суспільств.

У середині XX ст. характер дослідження проблем державного управління радикально змінився після введення до наукового вжитку поняття “політична система”, яке набуло значного по­ширення завдяки тому, що охоплює всю політичну сферу сус­пільства. Інакше кажучи, поняття “політична система” є шир­шим, аніж поняття “державне управління”, оскільки стосується всіх осіб і всіх інститутів, які беруть участь у політичному про­цесі, а також неформальних і неурядових чинників, що вплива­ють на механізми виявлення й поставлення проблем, на генеру­вання та реалізацію рішень у сфері державних відносин.

Проте спочатку — про суспільну систему.

Більшість суспільствознавців сходяться на тому, що суспільну систему становлять основні стани, прошарки та інші суспільні групи, створені ними інститути та механізми, що гарантують реалізацію групових інтересів і потреб, їх зв’язки та залежності, які об’єднують зазначені компоненти в суспільство, зорганізо­ване в державу.

Під політичною системою розуміють сукупність політичних організацій, норм, відносин, діяльності й свідомості, які забез­печують панування правлячого стану, співіснування з ним ін­ших суспільних груп, дозволяють окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби й суспільну волю через вико­ристання загальних суспільно-політичних інструментів волеви­явлення.

Згідно з Г. Алмондом і Д. Пауеллом [246], спільним для всіх визначень терміна “політична система” є асоціація її з фізич­ним примусом у суспільстві, яке конституйоване законодавчо. Розвиваючи ці ідеї, Д. Істон писав про авторитарний розподіл цінностей, Р. Дал — про владу, управління й авторитет. Ці ви­значення передбачають законне право на санкції стосовно тих, хто не виконує “правил гри”, встановлених у суспільстві. І хоча політична система не побудована виключно на силових засадах, однак її ставлення до насильства є важливою характеристикою системи. Вони визначають “політичний” компонент поняття. А “система” передбачає взаємозв’язок її складових, а також певні кордони між нею й зовнішнім середовищем. Кордони по­літичних систем можуть змінюватися. Наприклад, вони розши­рюються під час війни, коли великі маси населення мобілізу­ються, а вплив держави на галузі, що в мирний час практично не регулюються, значно посилюється [151].

Структура політичної системи будь-якого суспільства включає в себе державу та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об’єднання громадян у поєднанні з нор- мативно-правовою основою й політичною ідеологією.

Кожний з названих компонентів реалізує свої цілі, завдання й функції, використовуючи власні специфічні методи, форми і засоби.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) сус­пільної системи. Остання створює основу для існування полі­тичної системи, визначає спосіб її формування та функціонуван­ня. Саме вона визначає основні характеристики політичної сис­теми, сфери її функціонування, можливості розв’язання на рівні політики основних проблем суспільного життя [28].

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) сус­пільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у полі­тичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, “пра­вил гри”.

Проте й елементи політичної системи впливають на еконо­міку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонуван­ня суспільної системи.

Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є еко­номіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно вра­ховувати в діяльності суб’єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та еконо­мічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові сус­пільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню но­вих суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії полі­тичної системи — суперечності між напрямами діяльності окре­мих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рі­шення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, ство­рення інститутів, що впливають на постійне перетворення еле­ментів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскіль­ки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має по­стійні відносини та взаємообмін з іншими субсистемами сус­пільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип об­міну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напряму політології зробили Т. Парсонс [157; 333; 334], який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон [275], який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав ви­моги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відно­сини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обид­ва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регла­менти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У.         Мітчелл [127] вважав, що вхід політичної системи не має обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається сис­тема. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати “петлю зворотного зв’язку”, оскільки без цього механізму коригування поведінки політич­ної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по- своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона [162], який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показо­во, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Арістотель [15] на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли мож­новладці керують в інтересах усіх, а коли — у власних інтере­сах. У першому випадку він виокремив монархію, аристократію та “політику”, у другому — тиранію, олігархію та демократію.

М. Вебер [361-363] класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі тра­дицій, харизми й легітимізму.

Г. Алмонд [6; 246; 248] розглядав англо-американську, кон­тинентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну систе­ми, Дж. Коулмен — конкурентну, напівконкурентну та автори­тарну системи, а Д. Ептер — диктаторську, олігархічну, опосеред­ковано представницьку й пряму представницьку [227].

К. Гаджієв [46] запропонував враховувати однолінійну типо­логію систем на кшталт:

• рабовласницькі — феодальні — капіталістичні;

• патріархальні, традиціоналістські — раціоналістські;

• колективістські — індивідуалістські;

• диктаторські — ліберальні;

• тоталітарні — демократичні політичні.

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія — унітаризм; тоталіта­ризм — федералізм; демократія — федералізм.

У першому випадку він говорить про типи політичних сис­тем, у другому — про типи політичних режимів, у третьому — про форми державно-адміністративного устрою.