Політологія для політика і громадянина: Монографія

6.2. Функції політичної системи

Для політології політична система є важливою не стільки сама собою, скільки через суспільні функції, які вона виконує. Йдеться про те, що має робити політична система і як (за допо­могою яких структур, з якою ефективністю) це робиться?

Погоджуючись з Д. Істоном, пов’язують політичну систему із суспільством уже згадувані Г. Алмонд і Д. Пауелл, які виокрем­люють у функціонуванні політичної системи три аналітичних рівні: розглядування системи у взаємодії останньої із зовніш­нім середовищем, її внутрішньому функціонуванні, збереженні та адаптації.

Ці автори поділяють функції політичної системи на вхідні та вихідні.

Функціонування політичної системи відбувається на двох рівнях:

• як елемента суспільства;

• усередині політичної системи.

У першому випадку розглядають дії політичної системи ви­ходячи з чотирьох основних її цінностей: регулювальної, видо­бувної, розподільної, реагуючої та символізуючої здатностей.

Регулювальна здатність полягає в управлінні, координації поведінки індивідів і груп. Ця здатність може бути реалізована введенням юридичних та інших норм, адміністративного впли­ву і т. ін. У тоталітарних суспільствах регламентація є більшою, у ліберальних — меншою, однак загалом без неї неможливо обійтися.

Видобувна здатність полягає у спроможності здобувати не­обхідні для функціонування економічні, фінансові, політичні (у вигляді підтримки) ресурси, які можуть братися з внутріш­нього або зовнішнього середовища.

Розподільна здатність пов’язана з розподіленням через по­літичну систему благ, послуг між окремими особами (дотації, фінансування, пільги, нагороди тощо) або соціальними групами. Ці блага й послуги перерозподіляються після їх отримання із зовнішнього середовища. Наприклад, податкова система, що е ви­добувним механізмом, може, по-перше, розподіляти податкові пільги, а по-друге, і сама споживати частину тих самих фінансо­вих ресурсів, що витрачаються на оплату персоналу, оренду при­міщень, придбання й експлуатацію техніки і т. ін.

Реагуюча здатність покликана “відповідати” на імпульси (вимоги, побажання, очікування), які надходять на вхід політич­ної системи. Одні системи можуть бути гнучкими й динамічни­ми в цьому контексті, інші — досить жорсткими та консерватив­ними. Зрозуміло, що перевагу мають ті політичні системи, що можуть швидко адаптуватись і адекватно реагувати на суспіль­ні потреби.

Розрізняють також символізуючу здатність політичної си­стеми, що пов’язана з потребами легітимності та суспільної підтримки, зі здатністю системи формулювати популярні сим­воли й гасла, переконання, погляди, соціальні міфи, маніпулю­ванням суспільною свідомістю з метою підтримки та підсилен­ня легітимності влади задля ефективного здійснення своїх функцій.

Оцінка політичної системи за цими параметрами (регулююча, видобувна, розподільна, реагуюча та символізуюча здатності), яка дає змогу оцінити владу уряду над суспільством, ступінь впливу на суспільну свідомість і поведінку людей в інтересах досягнен­ня цілей уряду, є дуже важливим компонентом функціонально­го аналізу політичної системи суспільства.

Другий рівень функціонування політичної системи віддзер­калює те, що відбувається в ній самій. Ідеться про функції пере­творення вхідних імпульсів на вихідні, до яких належать нор- мотворчість, застосування правил, контроль за виконанням норм, політична комунікація, збереження та адаптація системи. Конкретизуємо кожну з цих функцій.

Функція нормотворчості полягає в підготовці правових доку­ментів, що визначають поведінку людей та груп у суспільстві. У демократичних суспільствах термін “нормотворчість” практич­но збігається з терміном “законотворчість”, що перебуває в ком­петенції парламенту й значно меншою мірою — виконавчих органів та інституцій — президента, уряду та ін. А в більшості авторитарних, тим паче тоталітарних, систем нормотворчістю займаються виконавчі органи. Як правило, процес прийняття рішень складається з кількох етапів: вироблення політики, вибір загальних цілей і стратегії їх реалізації, розробка й реалізація рішень — конкретних правил, спрямованих на реалізацію стра­тегічних цілей.

Функція застосування правил передбачає приведення роз­роблених правил або законів у дію. Ця функція є надзвичайно важливою, оскільки часто прекрасні з погляду права закони й постанови просто не виконуються.

Слід зауважити, що в багатьох політичних системах реаліза­ція цієї функції стимулює діяльність не лише виконавчої влади, а й законодавчих структур. Отже, чітких кордонів між вироб­ленням правил та їх виконанням немає.

Функція контролю за виконанням норм охоплює тлумачен­ня законів і постанов, а також дії щодо запобігання їх не­виконанню. Хоча контроль переважно перебуває в компетенції судових органів, ця функція має посісти відповідне місце в ді­яльності законодавчої та виконавчої гілок влади.

Зазначимо, що ця функція може тісно пов’язуватись із функ­цією законодавчою. Наприклад, Верховний суд США завдяки своєму праву інтерпретувати Конституцію цієї країни відіграє важливу роль і в законотворчості, оскільки має право скасову­вати, коригувати й ратифікувати закони та постанови, ухвалені законодавчими та виконавчими органами на конституційній основі.

Функція політичної комунікації забезпечує розповсюдження й передавання політичної інформації між різними елементами політичної системи, між правителями й тими, ким керують.

У принципі функція політичної комунікації діє у двох на­прямах і забезпечує двосторонній зв’язок, взаємообмін інформа­цією, хоча й класифікується здебільшого як функція виходу по­літичної системи.

Особливе значення мають функції збереження та адаптації системи, тобто політичне рекрутування та політична соціаліза­ція. Перша полягає в реалізації процесів підготовки та селекції персоналу, який візьме на себе функції управління політичною системою, друга сприяє засвоєнню індивідами соціальних, право­вих і психологічних норм, прийнятих у суспільстві (детальніше про це йдеться в розділах, присвячених еліті та політичній со­ціалізації).