Політологія для політика і громадянина: Монографія

6.3. Політичні режими

(Нормою організації й функціонування політичної системи є політичний режим, який визначає конкретні процедури та спо­соби організації установ влади та врядування, стиль ухвалення громадських рішень, відносини між державою та громадянами. По суті це поняття означає, як уряд користується владою, конт­ролює й управляє процесами в суспільстві.

Політичні режими розрізняються за такими критеріями:

• способом формування органів влади;

• співвідношенням між гілками законодавчої, виконавчої й судової влади;

• співвідношенням між центральною й регіональною гілка­ми влади та місцевим самоврядуванням;

• становищем і роллю елементів і структур громадянського суспільства (громадян, їхніх груп, громадських організацій та партій);

• встановленою правовою системою, її особливостями й характером;

• співвідношенням між правовими, соціальними та психіч­ними регуляторами суспільного життя;

• рівнем соціально-економічного розвитку;

• політико-психологічною культурою;

• рівнем політичної стабільності суспільства;

• характером реалізації силових функцій держави та ін.

Інакше кажучи, політичні режими розрізняються на основі

аналізу співвідношення та взаємодії держави та громадянсько­го суспільства.

За типологією розрізняють демократичні, авторитарні та то­талітарні режими. Різновиди — фашистський, комуністичний, теократичний, ліберально-демократичний та ін.

Порівнюючи політичні режими, застосовують такий крите­рій, як місце керівника країни, що символізує суверенітет і ве­лич держави. Цей керівник може носити офіційний титул ко­роля або королеви в конституційних монархіях (Швеція, Нор­вегія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди) або президен­та в республіках президентській (США, Франція, Росія, Польща, Україна) чи парламентській (Німеччина, Італія, Туреччина, Індія та ін.).

У парламентській республіці президент країни обирається парламентом і залежить від нього, хоча його представницькі повноваження та функції, які не е політично вагомими в кон­тексті реалізації влади, здебільшого не стають предметом гост­рих суперечок між згаданими суб’єктами політики. Основну владу в парламентській республіці має голова уряду, який може називатися прем’єр-міністром (Великобританія, Туреч­чина, Індія), канцлером (Німеччина, Австрія), головою ради мі­ністрів (Італія) тощо. Уряд у такому разі формується політич­ною партією чи партійними коаліціями, які мають більшість у парламенті.

У президентській республіці глава держави обирається всім населенням. Після перемоги на виборах глава держави за влас­ним розсудом формує уряд і апарат президентської адмініст­рації. Проте ключові посади уряду, як правило, затверджуються парламентом. До таких посад, зазвичай, належать посади прем’єр- міністра, міністрів оборони, внутрішніх і закордонних справ, еко­номіки й фінансів тощо.

Розрізняють два види президентської республіки виходячи з критеріїв внутрішньої структури виконавчої влади. Тут ідеться про відсутність або існування посади прем’єр-міністра у прези­дентській республіці. Наприклад, у США президент є водночас головою уряду, а у Франції, Росії, Україні, Болгарії головою уря­ду є прем’єр-міністр. Другий тип президентства має певні пере­ваги й недоліки з погляду забезпечення стабільності політичної системи та функціонування різних гілок влади у державі: пере­ваги полягають у тому, що в умовах певної нестабільності пре­зидент може змінювати прем’єр-міністра і уряд, у такий спосіб “випускаючи пару” невдоволення людей розвитком ситуації в країні; недоліки — у тому, що президент і прем’єр-міністр (особ­ливо коли останній має певні політичні амбіції) та апарати адмі­ністрації й уряду об’єктивно змушені конкурувати між собою у боротьбі за владу під впливом груп тиску, а також враховувати можливі наслідки відповідальності за свої дії перед виборцями та парламентом.

Якщо президент сам очолює уряд, така конкуренція всере­дині виконавчої вертикалі відсутня. Проте в умовах реалізації такого політичного режиму, коли в суспільстві зростає невдо­волення й ситуація виходить з-під контролю уряду, президент змушений подавати у відставку, що неминуче призводить до дострокових загальних виборів. А це, зрозуміло, пов’язано з ви­трачанням значних коштів на проведення виборчої кампанії, неактивністю уряду, який знає, що навряд чи залишиться на ро­бочому місці. Як наслідок, керованість суспільними процесами у цей період значно зменшується.

Але коли суспільство розвивається стабільно, державні ін­ституції та політична система взагалі функціонують більш- менш нормально, однорідна структурованість виконавчої гілки влади, безперечно, сприяє еволюційному, спокійному розвитку ситуації.

Проте зазначені недоліки суто президентського політичного режиму не означають, що він не має змоги враховувати розвиток ситуації й не має власних засобів для того, щоб “випускати па­ру”. Коли існують відповідні політичні традиції й стереотипи громадської думки, президент, не відправляючи прем’єр-мініст­ра у відставку, може враховувати (або робити вигляд, що врахо­вує) вплив громадської думки на дії урядової команди. У цьо­му разі той самий президент США може відправити у відставку міністрів або відповідальних працівників апарату адміністрації, які піддаються найбільшій критиці громадськістю через пресу, парламентаріїв чи впливових і численних соціальних груп ви­борців.

Раніше ми вже переконалися, що політичне життя є набагато складнішим за прості, а часом і спрощені форми й моделі полі­тичних режимів. Скажімо, існування чи відсутність того чи ін­шого суспільного інституту або окремої посади не є загальним критерієм в оцінюванні суб’єктів політики. Саме тому багато політологів говорять про президентсько-парламентські чи пар­ламентсько-президентські політичні режими, в яких керівні ви­конавчі функції є прерогативою і президента, і уряду, який від­повідальний перед парламентом. Згідно з Конституцією України, яку було ухвалено 1996 p., у нашій країні реалізовано президент­сько-парламентський політичний режим.

Водночас варто зазначити, що навіть якщо поділ влади й здійснено в межах конституційного поля, це абсолютно не озна­чає, що в подальшому не буде боротьби між гілками влади за розширення своїх владних повноважень. Це нормальний полі­тичний процес, і головне тут, щоб він відбувався у правовому полі, демократично і не супроводжувався загостренням ситуації в суспільстві, загальносистемні цілі якого спрямовані на стабіль­ний та еволюційний розвиток.

Насамкінець повернемося до понять демократичного, автори­тарного й тоталітарного режимів.

Раніше йшлося про те, що політичний режим визначається на основі взаємодії держави та громадянського суспільства.

Загалом демократія є певним політичним ідеалом, який ви­ходить з визнання таких концептуальних засад:

• особистої свободи та права громадян на участь у форму­ванні органів державної влади;

• необхідності контролю за діяльністю влади;

• впливу на ухвалення спільних для всіх рішень на основі загального рівного виборчого права через вибори, референ­думи.

Демократичний режим характеризується гармонійним по­єднанням правової соціальної держави та розвиненого грома­дянського суспільства, де реалізовано демократичні принципи.

Авторитарний режим тримається на значному зосередженні влади в руках однієї особи чи обмеженої групи людей, “звужен­ні” громадянського суспільства (тобто політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, повноважень де­мократичних інституцій) і жорсткого примушування до додер­жання, можливо, непопулярних, але формально легальних вимог (законів). За авторитаризму досить характерним є патерналізм (від лат. pater — батько), який виходить з того, що держава, вла­да має по-батьківськи піклуватися про народ. Як наслідок, вона примушує людей до певних дій “для їхнього ж блага”.

Деякі вчені вважають авторитаризм необхідним засобом фор­мування громадянського суспільства під час переходу від тота­літаризму до демократії.

Тоталітарний режим характеризується майже повним по­глинанням державою громадянського суспільства, всеохопним контролем і репресивним примушуванням громадян до вико­нання владної волі. Такий режим намагається контролювати всі сфери суспільного життя адміністративно. Він фактично ліквідує або вихолощує конституційні права та свободи грома­дян і реалізує домінування однієї політичної партії та ідеоло­гії.

У межах тоталітаризму виокремлюють більшовицький, наци­стський і фашистський режими.

Отже, зазначимо, що політична система, яка, по суті, склада­ється із сукупності взаємопов’язаних політичних інституцій і політичних відносин, є надзвичайно складною й потребує ста­більності та еволюційного розвитку, оскільки різкі зміни руйну­ють її, розбалансовують діяльність, призводять до значних люд­ських, матеріальних і духовних втрат суспільства.