Політологія для політика і громадянина: Монографія

7.2. Форми державного правління та устрою

Під формою державного правління розуміють організацію верховної державної влади, її структуру, правовий (конститу­ційний) статус, співвідношення між вищими органами держав­ної влади, організацію та механізми їх діяльності.

Основними сучасними формами правління є парламентська та президентська республіки і конституційна монархія.

В історичному плані, наприклад марксистська доктрина, ви­ходячи із суспільно-економічного базису, виокремлює форми державного правління: рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну.

Розрізняють також азійську, тоталітарну, диктаторську та ін­ші форми правління.

Парламентська республіка виникла й оформилася у Фран­ції в 70-ті роки XIX ст., а надалі прижилася в інших країнах, де було скинуто монархію. Концептуально вона будується на принципі рівноваги законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Головою парламентської республіки, як правило, є обраний парламентом президент, функції якого є суто представницькими.

Реальну владу в такій державі має уряд, який формується двопа­латним парламентом. Перед парламентом уряд несе політичну відповідальність (звітує і т. ін.).

Найхарактернішими прикладами парламентської республіки є моделі державного правління Німеччини, Італії, Швейцарії, Фінляндії, Індії.

Президентська республіка також будується на принципі роз­поділу влади, однак на чолі її стоїть всенародно (прямо або опо­середковано через колегію виборців) обраний президент.

Президент, наприклад у США, має повноваження глави дер­жави й водночас глави уряду, який призначається ним особисто і непідзвітний парламенту. А парламент, наділений усією пов­нотою законодавчої влади та певними контрольними функція­ми, не залежить від президента, який не має права на розпуск парламенту.

Водночас президент може накласти вето, тобто заблокувати прийняття парламентом небажаного (з його погляду) закону. Після цього, як передбачає законодавство багатьох президентсь­ких республік, парламент має або скоригувати цей варіант зако­ну, або підтвердити його конституційною більшістю (²/з усього складу парламенту).

Значні конституційні повноваження як глави держави й гла­ви уряду зумовлені тим, що він обирається загальним голосу­ванням усім населенням, а відтак має широку соціальну базу підтримки.

Президент непідзвітний парламенту, однак за наявності пору­шень ним конституції згідно зі спеціальною процедурою (ім­пічментом) він може бути усунений з посади й притягнений до кримінальної відповідальності.

Президентська республіка вперше була встановлена у США, де діє й донині. Така сама форма устрою використовується тепер у Франції, Польщі, Росії, Казахстані, Узбекистані, Туркменистані, більшості країн Латинської Америки, в Україні.

Парламентська й президентська республіки є спорідненими формами правління. Нині увиразнюється тенденція їх взаємозближення.

Конституційна монархія в сучасному вигляді існує як парла­ментська монархія, де пост глави держави (короля, імператора, великого герцога) передається за принципом успадкування. За­конодавча влада при цьому належить, як правило, двопалатному парламенту, а виконавча — уряду, який формується останнім.

Монарх є символічною постаттю, яка об’єднує націю переваж­но на рівні національної, державної свідомості та усталених по­літичних традицій країни.

Подібні форми правління характерні для Бельгії, Великобри­танії, Данії, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Японії.

Зауважимо, що у східних країнах (Бахрейн, Йорданія, Катар, Кувейт, Марокко та ін.) реальна влада належить саме монар­хам — королям, емірам, шейхам, султанам і т. ін. Роль парла­ментів у них є незначною, переважно символічною. А, скажімо, у Саудівській Аравії взагалі панує абсолютна монархія.

Загалом у сучасному світі монархічний лад утримується в 34 країнах [180].

Форма державного устрою складається з адміністративно- територіального устрою та механізмів відносин між державою та її складовими, центральними та місцевими органами влади. Існують унітарна, федеративна (таких більшість) і конфедера­тивна (зустрічається рідко) форми державного устрою.

Унітарна форма характеризується наявністю для всієї кра­їни єдиних вищих органів влади й управління та поділу на адмі­ністративно-територіальні одиниці (області, комуни, округи). Така побудова характерна, наприклад, для Польщі, Угорщини, Франції, Чехії.

Федеративна форма є наслідком добровільного об’єднання державних одиниць, які мають високий рівень політико-право- вої самостійності, власний адміністративно-територіальний по­діл і т. ін.

Говорити про федерацію можна тоді, коли кілька державних утворень мають спільні територію, армію, податкову й митну системи, союзні конституцію (поряд з конституціями суб’єктів федерації), уряд, законодавство й суд, громадянство (поряд з гро­мадянством суб’єктів).

Отже, федерація, яка створюється переважно в багатонаціо­нальних країнах, має спільні для всіх суб’єктів федерації вищі органи влади та управління за одночасного збереження вищих органів влади й управління суб’єктів федерації. Ця форма дер­жавного устрою використовується в Австралії (6 суб’єктів феде­рації), Австрії (10), Аргентині (23), Бельгії (3), Бразилії (26), Ве­несуелі (20), Індії (25), Канаді (13), Малайзії (7), Мексиці (31), Нігерії (21), Німеччині (18), Об’єднаних Арабських Еміратах (11), Пакистані (4), СІЛА (49), Швейцарії (22).

Конфедеративний союз держав створюється як тимчасове утворення для вирішення конкретних завдань. Свого часу таку форму об’єднання використали Єгипет і Сирія, які нетривалий час співіснували у вигляді Об’єднаної Арабської Республіки (1958-1961), а також Сенегал і Гамбія — у вигляді Сенегамбії (1982-1989). Є ще приклад Швейцарської конфедерації, яка за 500 років своєї історії практично перетворилася на федератив­ну державу.

Однією з найважливіших характеристик сучасності є система правління, або політичний режим, під якою розуміють сукуп­ність методів діяльності державних органів, політичних свобод і прав громадян, що визначають відносини суспільства, держави та особистості.

Виокремлюють демократичну й тоталітарну (авторитарну) системи правління.

Демократична система правління базується на регулярних, вільних і справедливих виборах, повазі особистості й верховен­стві закону, гарантіях свободи й рівності можливостей для кож­ного громадянина. За такої системи влада підзвітна виборцям і зобов’язана виконувати норми законів.

Для тоталітарної системи правління характерне спирання політико-владних структур на пряме насильство (або загрозу його застосування). Такий політичний режим повністю ідеоло­гічно й соціально-політично панує над особистістю, пригнічує її. Для нього характерна абсолютна влада правлячої еліти. Остан­ня, як правило, висуває зі своїх рядів авторитарну особистість, здатну виконувати соціальні настанови своєї спільноти.