Політологія для політика і громадянина: Монографія

8.4. Партійно-політичні системи, коаліції та угоди

Невід’ємною складовою політичних відносин е стосунки між партіями, що найвиразніше виявляються на терені відносин до державної влади. Це означає, що партійні системи є складо­вими політичної системи суспільства загалом.

Насамперед бажано визначитися з терміном “партійна сис­тема”, під яким розуміють:

• право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен, Р. Штайнігер) [137; 356];

• сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковлер) [339; 101];

• сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або супер­ництві за владу в суспільстві (Є. Вятр) [44];

• сукупність політичних партій, які існують у країні, неза­лежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов) [46].

На думку автора, під партійною системою слід розуміти су­купність політичних партій, відносин між ними, між партіями й державою, їх характер, умови діяльності, погляди на базові цін­ності політичної культури суспільства та ступінь узгодженості у цих поглядах, що реалізовані у прийнятих ними ідеологічних доктринах та формах і методах практичної політичної діяль­ності.

Отже, характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократич­них інститутів суспільства.

Один із найпоширеніших підходів до типології партійних систем полягає у виокремленні одно-, дво- і багатопартійних систем.

Однопартійна система характеризується управлінням дер­жавою лише однією партією (як у колишньому СРСР) і власти­ва авторитарним та тоталітарним політичним режимам.

Двопартійною вважають систему, в якій реальну боротьбу за владу ведуть лише дві партії (як приклад — демократична та республіканська партії США). Однак це не виключає існування інших політичних партій, які за політичним впливом просто не можуть скласти конкуренції двом “основним монстрам” по­літичного життя. На думку багатьох політологів, двопартійна система найкраще забезпечує стабільність розвитку суспільства, максимально наближаючи інтереси держави й партій.

Багатопартійна система може бути схарактеризована як така, що передбачає реальний вплив на функціонування держав­них інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових струк­тур) більше двох політичних партій.

До речі, у державі цивілізованій (демократичній), що нор­мально функціонує, загальним критерієм визначення типу партійно-політичної системи є кількість партій, які мають пред­ставництво в парламенті внаслідок проведення демократичних прямих загальних виборів.

У багатопартійній політичній системі, як правило, характер парламентської більшості, побудованої на різноманітних комбі­націях основних партій, які представлені в парламенті, зміню­ється після кожних виборів. Відповідно змінюються й урядові кабінети.

У сучасному світі можна виокремити сім основних видів партійних систем:

• однопартійні (колишній СРСР, Китай, Куба, Північна Корея);

• з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соціалі­стичного табору);

• з панівною партією (Японія, Індія — в окремі періоди своєї історії);

• двопартійні (СІЛА, Канада, Великобританія);

• поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція);

• поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фін­ляндія);

• атомізовані (Малайзія).

Найчастіше у світовій політичній практиці використовуєть­ся партійна система поміркованого плюралізму, яка характери­зується існуванням трьох-п’яти партій, з яких жодна не перева­жає й не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо фор­мування уряду згідно з кількістю виборних депутатських ман­датів у парламенті та місцевому самоврядуванні. Доволі поши­реною є й поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть більше шести партій.

Якщо в країні налічується надто багато невеликих партій (що особливо характерно для посттоталітарних суспільств), як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборної боротьби. Звичайно, такі угоди не можуть бути довготерміновими і не можуть гарантувати політичної стабіль­ності в суспільстві. Однак вони відіграють певну роль у форму­ванні партійно-політичної структури суспільства, запроваджен­ні демократичних процедур в управлінні суспільством, підви­щенні рівня його політичної та правової культури.

Політична практика свідчить, що відслідковується стійка тенденція зменшення кількості партійних блоків і партій у сус­пільствах з політичною та економічною стабільністю. Останні сприяють концентрації політичних сил у порівняно невеликій кількості партій та їх блоків. Хоча це, звичайно, дуже складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної куль­тури, традицій, ментальності тощо.