Політологія для політика і громадянина: Монографія

9.3. Політична психологія як частина політичної свідомості

Політична психологія у структурному вимірі, як ми зазна­чали, входить до сфери політичної свідомості (див. підрозд. 9.1).

Нині можна впевнено стверджувати, що необхідність гли­бокого вивчення політико-психологічних аспектів соціальних процесів і діяльності суб’єктів політики викликана самим життям.

Недооцінювання психологічного компонента в політично­му житті призводило не тільки до низького рівня вивчення політичної свідомості суспільства, а й до її надмірної ідеологі­зації.

Політичне життя детермінується не лише науково-теоретич­ними аспектами. Більшість населення оперує поняттями полі­тичної науки на рівні буденної свідомості, якій притаманні емо­ції, фрагментарність інформації, швидкоплинність настроїв мас і т. ін. Відтак не випадковою є потреба у політичній психоло­гії — міждисциплінарній дисципліні, що об’єднує психологію, менеджмент і політологію.

Ідейно-теоретичні витоки цієї науки можна простежити в надрах політичної філософії (у працях Арістотеля, Т. Гоббса, Дж. Локка, О. Конта, Г. Спенсера) та історії (у працях А. Тойнбі, Дж. Оруелла та ін.)

Важко переоцінити й роль політичної соціології, проблеми якої розробляли такі вчені, як А. Гоулдман, С. Ліпсет, Т. Парсонс,

А.   Альтер, Л. Бурдьє, М. Головатий (предмет, цілі, призначення

політичної соціології), М. Вебер, Р. Мертон, П. Блау (бюрокра­тія), П. Лазарфельд, Б. Берельсон, Р. Россі (виборчі кампанії),

В.  Парето, Г. Моска, Р. Міллс, А. Ростоу, Г. Лассуелл, Д. Лернер (еліти) та ін. [ЗО; 43; 57; 90; 120; 201].

Отже, політологові конче необхідно знати основні соціоло­гічні методи дослідження психологічних феноменів у політи­ці: ідентифікації, конформізму, лідерства, соціалізації особис­тості та ін.

Окрім політико-філософського та політико-соціологічного підґрунтя, безумовно, е власне базове підґрунтя політико-пси- хологічної науки. Яке саме? Насамперед історія психології, тео­рія особистості, вікова психологія, психологія управління, пропа­ганди, соціалізації особистості та ін. [140].

Завдання політичної психології полягає у вивченні психоло­гічних чинників функціонування політичної сфери суспільства. Якщо предмет політології може розглядатися (звичайно, спро­щено) у контексті відносин категорій “влада” і “вплив”, по­літичної соціології — “влада” і “політична поведінка різних спільнот”, то сутність політичної психології віддзеркалюється співвідношенням категорій “влада” і “психологія” [58; 89].

Переможна хода психоаналізу 3. Фрейда [285] створила пере­думови для розвитку цієї нової науки, в якій у процесі станов­лення сформувалися напрями дослідження психологічних ас­пектів внутрішньополітичного життя держави та психології зов­нішньої політики: Г. Лассуелл [316], Т. Адорно [245], Е. Фромм [289; 290], Ч. Херманн [297], С. Рощин [188; 189], В. Іванов [88] та ін.

У цьому самому сенсі привертають увагу праці Г. Маркузе, який намагався поєднати марксизм з екзистенціалізмом і фрей­дизмом. Він досліджував процеси соціальних та ідеологічних маніпуляцій та їх наслідки. Аналізуючи процес появи так зва­ної одновимірної людини, він стверджував, що остання цілкови­то втратила соціально-критичне ставлення до суспільства. На думку Г. Маркузе, цей тип домінує в сучасному суспільстві (як капіталістичному, так і соціалістичному), і тому маси не можуть бути носіями революційної ініціативи. Внаслідок цього остання переходить до “аутсайдерів”: безробітних, студентів, національ­них меншин [322; 323].

Чимало прихильників має психобіографічний напрям дослі­дження політичного лідерства: 3. Фрейд, В. Булліт [285-287], Г. Лассуелл [315; 316], М. Брустер Сміт [257; 258], Е. Фромм [224], У. Лангер [314], Л. Кертман [98], Д. Ольшанський [146], Л. Радзиховський [183].

Як критичний опонент до психобіографічного напряму в 70-ті роки виник напрям психоісторії, який розглядає групові проце­си через психоаналітичну теорію. Найвідомішими в цьому плані є праці таких дослідників, як Б. Мазліх, Е. Даймонд [324; 325], Л. де Маус, Г. Ебель, Б. Поршнєв [174].

Від початку XX ст. у психології розвивається течія культур­ної психології, що виникла на перетині психології, культурної антропології та соціології. Її методичною базою є передусім пси­хоаналіз [263].

Деякі представники цієї течії аналізували певні аспекти по­літичного життя суспільства виходячи з існування так званої базової особистості, розгляданої ними як комплекс психологіч­них характеристик структури особистості всіх або принаймні більшості членів суспільства.

У межах цієї течії працювали А. Кардінер (базова структура особистості), К. Дюбуа (модальна особистість), М. Мід, Дж. Горер, Б. Каплан, Д. Левінсон [188], X. Дьюкер і М. Фрійда [272], Б. Цимбалістий [230], які розглядали питання національного ха- рактеру.

Проблеми соціального характеру як форми зв’язку між пси­хікою індивіда та соціальною структурою суспільства досліджу­вали Е. Фромм [289; 290], Д. Різман [346] та ін.

Політична психологія як автономна галузь знань з’явилася не так давно. Її інституціоналізацію пов’язують зі створенням 1968 р. відділення політичної психології в Американській асо­ціації політичних наук.

Після створення 1978 р. на основі цього відділення Міжна­родного товариства політичної психології (International Society of Political Psychology) ця наука вийшла на світову арену.

У нашій країні з 1995 р. існує Асоціація політичних психо­логів України.

Серед провідних політичних психологів світу (окрім назва­них вище) варто назвати таких учених, як Г. Айзенк, Дж. Бар- бер, С. Браун, А. Девіс, М. Дейч, Д. Дурнінг, Е. Еріксон, Д. Кемп- белл, Дж. Кнутсон, М. Мід, Ч. Осгуд, М. Слюсаревський, А. Уледов та ін. [188; 189; 198; 216; 263; 339].

Ця наука ствердилася не так давно, тому цілком зрозуміло, що за такий короткий проміжок часу вона не могла сформува­тись остаточно. Проте ця дисципліна вже активно викладається у вузах, написано цілий ряд монографій і підручників. Отже, як наука політична психологія е. Що ж це за наука?

Політична психологія — наука, що вивчає психологічні ком­поненти політичної сфери суспільства в контексті реалізації психічних чинників (ціннісних орієнтацій, думок, настроїв, від­чуття, волі, рис характеру, потреб, мотивів, традицій та ін.) у від­носинах влади та політичних діях суб’єктів політики.

Проте, як зазначалося, політична психологія розглядається вченими не лише як наука. З погляду функціонування сфери політичної свідомості на неї варто звернути увагу як на не­від’ємну складову останньої (рис. 10).

Політична психологія складається із свідомих (раціональ­них) і позасвідомих (ірраціональних) елементів. Завдяки цьому вона поєднує логіку соціальної взаємодії з логікою інстинктів, рефлексивність (свідоме відображення дійсності) та рефлектор- ність (безсвідома форма мислення).

Оскільки психологія включає в себе як соціальні, так і фізіо­логічні механізми відновлення почуттів і емоцій, можна сказа­ти, що політична психологія охоплює:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов’язані з відображен­ням інтересів людини і формуванням мотивів її політич­ної діяльності (соціальний аспект);

• індивідуально-психічні властивості (пам’ять, воля, мисли- тельні здібності);

• біохімічні та біофізіологічні механізми, зумовлені генетич­ними властивостями індивіда (збудження, спадковість, нер­вові закінчення), які виявляються в темпераменті, демо­графічних, вікових, статевих та інших характеристиках.

Роль ірраціональних елементів зростає, якщо людина не має (або не хоче мати) достатньо об’єктивної інформації, менше ро­зуміє суть і причини політичних подій. А за певних умов фізіо­логічні почуття (голод, страх) узагалі можуть витіснити раціо­нальні форми оцінювання та регуляції поведінки. Звідси — ра­дикальні політичні дії: революції, бунти, заколоти.

Відомо багато прикладів, коли соціальні або національні почуття під страхом зовнішньої агресії, етнічної чи конфесійної “чистки” здатні об’єднати людей, переборовши вплив ірраціо­нальних механізмів.

Історія має чимало фактів, коли правителі спеціально збуджу­вали ірраціональні емоції й почуття з метою мобілізації під­тримки власних ідеологічних доктрин.

З огляду на викладене можна по-іншому оцінити нічні факель­ні ходи, монументальну архітектуру державних установ, пишні політичні ритуали, що орієнтовані на почуття юрби. Проблеми цієї самої “старовинної” (після сім’ї) соціальної групи досліджу­вали Г. Лебон, Г. Тард, В. Бехтерев [181; 189; 198; 263].

Особливе значення для політичної психології має розгляд ін­дивідуальних і групових (великих і малих) форм політичної свідомості, аналіз яких дає серйозне підґрунтя для адекватного оцінювання ситуації та вмотивованого ухвалення політичних рішень.

Варто також виокремити функції політичної психології: пі­знавальну (філософи скажуть — гносеологічну), адаптаційну та мотиваційну.

Пізнавальна функція політичної психології полягає в мож­ливості не лише доповнення політичними почуттями інфор­мації, отриманої раціонально-логічним шляхом, а й заміни її під час вибору людиною своєї політичної позиції. Особливо яск­раво це виявляється в разі зміни суспільно-політичних пара­дигм, кардинальних замін провідних цінностей.

Адаптаційна функція політичної психології передбачає за­безпечення пристосування суб’єкта політики (насамперед люди­ни) до навколишнього середовища.

Розрізняють три типи адаптації (пристосування) людини до навколишнього середовища:

• конформність (сприйняття встановлених порядків);

• інноваційність (збереження активності й самостійності людини);

• ритуалізм(символічна, некритична позиція людини).

Мотиваційна функція політичної психології полягає в пере­несенні політичних цілей і намірів зі сфери свідомості до сфери політичних дій, політичної поведінки.

Розглянемо форми політичної поведінки.

• За характером участі:

- відкриті (вибори, демонстрації, пікети);

- закриті (ухиляння від виконання громадських і полі тичних обов’язків).

• За відповідністю “правилам гри”:

- нормативні (орієнтація на панівні принципи);

- девіантні (ухиляння від виконання панівних принци пів).

• За рівнем творчості:

- традиційні (що постійно відтворюються);

- інноваційні (творчі).