Політологія для політика і громадянина: Монографія

10.3. Демократична політична культура

Сучасна демократія втрачає ореол зразковості. Як розвинені держави, так і перехідні суспільства демонструють загальну тен­денцію перетворення демократії на технологію, де демократичні процедури працюють проти самої демократії. І не так важливо, проти чого спрямовані такі дії — проти тероризму чи власного народу.

Питання про те, що саме робить демократію демократією, є одвічно актуальним. Г. Алмонд і Є. Верба спробували визначи­ти якість демократії, використовуючи “набір змінних”, який дає можливість виділити політичну культуру, найпридатнішу для демократичної політичної системи [247, с. 26]. Оскільки демо­кратична культура виявлялася змішаною й охоплювала і куль­туру участі в політичних процесах, і громадську культуру (як історично сформовані орієнтації), доцільно припустити, що роз­в’язати поставлену задачу методологічно можна лише з ураху­ванням таких моментів:

1) наявного і потенційного рівня політичної дійсності;

2) цілеспрямованості процесу трансформації, тобто ідеальної моделі зміни.

Взаємодія потенційного рівня політичної системи, що транс­формується, та ідеального цільового вектора є двома головними різноспрямованими процесами, що підпорядковуються певним законам системної організації. Отже, базисна культура в цих процесах виступає визначальною основою і здійснює критичну функцію добору й адаптації, використовуючи критерій відповід­ності попереднього досвіду новим цінностям.

Зазначимо, що взаємодія може проявлятися за якісно різни­ми сценаріями, проте незалежно від наслідків культурна інтер- акція є необхідним джерелом розвитку. Зіткнення культур від­бувається у кілька етапів: криза ідентичності, девальвація традиційних цінностей, культурний вакуум, подальший Рене­санс або заміна культури. Якщо політична система зазнає впли­ву формуючих чинників, культурне середовище реагує згортан­ням критичної функції, що виявляється у “витягуванні” на по­верхню культурних орієнтацій нижчого порядку.

Практичні зміни, які відображають рівень розвитку суспіль­ства й просторово-часову еволюцію взаємин людини, суспільства і влади, неминуче призведуть до зміни ідеалів. Взаємодія демо­кратичних ідеалів і практики їхнього втілення визначає багато- мірність поняття “демократія”, його складність як у структурно­му, так і в функціональному відношеннях.

Якщо простежити за розвитком демократії, то можна помі­тити, що еволюція підкоряється головному прагненню — пошу­ку гармонії у відносинах між індивідом і суспільством. Антич­ність зводила в ранг найважливішої цінності рівність обов’язків (те, що рішення народу повинні мати силу для всіх, визначало свободу через рівність статусів), залишаючи світ індивідуальнос­ті поза політикою.

Прийнято вважати, що Новий час змінив акцент у взаєминах людини й влади і розвиток демократії відбувався завдяки роз­ширенню простору свободи (“відректися від свободи — значить, відректися від своєї людської гідності, навіть від своїх обов’яз­ків” [192, с. 81]), де рівність виступає природним бар’єром де­мократії, а держава — засобом підтримки гармонії. Проте ще Н. Макіавеллі, розглядаючи вигоди й витрати балансування дер­жави між сферами фактичних інтересів і компетенції, визнавав необхідність миритися з елементами демократії, щоб уникнути невдоволення [121].

Акцент на одній зі складових цього балансування (індивіду чи суспільстві) сприяє формуванню двох “підривних” тенденцій демократичного правління: централізації й атомізації. Перша характеризується відсутністю індивідуального вибору й контро­лю над владою, а також е наслідком принципу загальної рівнос­ті й зворотним боком свободи. Інша відображає ситуацію, в якій індивідуальна життєва позиція стає головною ознакою демокра­тії. Панування особистих інтересів несе в собі загрозу апатії, ви­ступаючи одночасно і гарантією свободи громадян, і підставою для обмеження цієї свободи (“тиранії більшості” [210]).

Подальший розвиток уявлень про демократію визначається пріоритетом індивідуалізації політичного процесу. Наприклад, ревізіоністська теорія демократії (Дж. Шумпетер) виходить із того, що загальна свобода не формується, а створюється, тобто народ не керує, а добровільно віддає свою “частину влади”, пе­редоручаючи голоси певному кандидатові. Інакше кажучи, де­мократія — це не правління народу, оскільки люди вибирають якийсь проміжний інститут. Її успішно підмінюють окремі ін­дивіди, які отримали владу у конкурентній боротьбі за голоси виборців, і консолідовані групи у формі політичних партій і со­ціальних утворень.

Плюралістична теорія демократії (Р. Дал) розглядає основ­ним суб’єктом дії політичну партію. Саме партія є об’єднуваль- ною ланкою громадського суспільства, формою переведення не- політичного в політичне, структурно-функціональним перевті­ленням соціальних потреб в інтегративну політичну якість і основою для легітимації владних повноважень.

Елітарна теорія демократи (М. Вебер, Ф. Шміттер), вихо­дячи з ірраціональності як істотної риси народу, вважає політич­ний процес боротьбою між різними групами інтересів. Демокра­тія залежить від носіїв влади — людей, які відіграють особливу роль в управлінні й наділені розпорядницькою функцією на під­ставі закону. Норми, що визначають легітимні способи приходу до влади й відповідальність керівників за свої рішення (тобто в який спосіб обираються представники громадян і як вони відпо­відають за свої дії), відрізняють демократичну систему від неде­мократичної.

Згідно з партисіпаторною теорією (С. Ліпсет, А. Ліпхард) особистість раціональна і їй необхідно забезпечити максимальну підтримку для участі в політичному процесі. Рівноправність усіх перед законом розуміється як засіб боротьби за свободу на фоні змагання великої кількості організацій, який розширює діапа­зон вибору для кожного індивіда. Вибір здійснюється на основі “рівності свободи”, тобто коли люди можуть формувати, перегля­дати й реалізовувати свої власні ідеї [230].

Таким чином, у розвитку уявлень про демократію домі­нують такі тенденції:

1) перенесення ціннісних орієнтирів із суспільства на осо­бистість;

2) перехід від монологу влади (від керівників до підлеглих) до діалогу статусів, особистостей, культур.

Першу спробу об’єднання ідеального вектора з потенційним рівнем можна знайти в концепції громадської культури Г. Ал- монда і С. Верби [248]. У цій концепції громадянське суспіль­ство є тим генетичним ядром, внутрішній зміст якого у формі ідей, уявлень і думок визначає й транслює зовнішній пласт пол­ітичної системи: інститути й об’єднання, асоціації й рухи, ринок і ЗМК. Водночас це і потенціал активності у вигляді генеруван­ня ідей та вимог громадян, і канал відтворення й передачі цінно­стей від покоління до покоління.

Громадське суспільство розглядається політологами як рі­вень управління, проміжний між індивідуумом і державою. Ос­новна перевага громадянського суспільства — його здатність служити органічною противагою державі, але вихід енергії тако­го суспільства може однаковою мірою підривати як демокра­тією, так і авторитарну державу.

Г. Алмонд і С. Верба спробували нейтралізувати негативні тенденції протилежностями демократії: пасивністю й індифе­рентним ставленням до влади. Завдяки цьому демократична культура стає поєднанням протилежних імпульсів: з одного бо­ку — до розвитку, з другого — до незмінності.

Важливо не те, чому окремий громадянин бере участь у полі­тичному процесі, спираючись на “нереалістичну віру в незалеж­ність участі” [247, с. 182], а те, що участь спрямовує соціальну енергію у креативне русло, дає вихід незалежній політичній діяльності й забезпечує можливість вибору. Дуже важливим для існування життєздатної демократії є сприйнятливість дер­жави і залучення широких верств громадськості до політичного процесу, забезпечення зворотних комунікативних зв’язків.

Демократія завжди національна, тому що громадянське сус­пільство завжди конкретне в тому розумінні, що значення інсти­туту родини, методи розв’язання спорів, форми організації спіль­них дій проявляються у структурних елементах соціально-істо- ричної пам’яті й етнокультурної самоідентифікації. Така теоре­тична конструкція дає можливість зробити два висновки. По-пер- ше, демократична культура як механізм подвійного втілення (ідеального в практичному й громадського в політичному) не може бути монолітною. По-друге, за демократизації орієнтиром є не окремі цінності, а досвід успішного демократичного будівни­цтва.

Сутність демократичної культури полягає в діалозі між осо­бистістю, суспільством і владою, що виявляється у здатності на­лагоджувати канали для передачі вимог громадян, а також для визначення ступеня довіри до політичного керівництва й міри легітимності влади.

Важливо також врахувати глобальні тенденції розвитку. Так, урбанізація руйнує солідарність — основу громадянського сусп­ільства, а розвал корпоративних зв’язків призводить до перетво­рення суспільства на масу. Об’єктивно це сприяє тому, що демо­кратія як інститут набуває усе формальнішого характеру. На­приклад, сучасні реалії змушують робити політичний вибір на основі поглядів тих, хто обслуговує політичну еліту: політологів, експертів, оглядачів мас-медіа тощо.

Розвиток технологічних засобів комунікацій і тісно пов’яза­на з цим глобалізація актуалізують питання як глобального гро­мадянського суспільства й загальної демократичної культури, так і прагнення зберегти етнокультурну розмаїтість.

Водночас потрібно пам’ятати: демократія “західного зразка”, яку нав’язує нам глобалізація, грішить використанням подвій­них стандартів та ігноруванням напрацювань політичної куль­тури східного типу. Проаналізувавши процедури обрання Чин- гісхана (курултай) або ж Гітлера (парламентські вибори) й на­ступні геополітичні результати їхнього правління, можна дійти висновку, що демократична політична культура має досліджува­тися не тільки як технологічний прийом чи процедура, але й як політичний системоутворюючий комплекс здійснення влади в контексті етнонаціональних, соціально-політичних і культурно- історичних умов її реалізації.