Політологія для політика і громадянина: Монографія

10.4. Політична соціалізація

Люди не народжуються із заздалегідь засвоєними політич­ною культурою та досвідом. Вони успадковують від батьків ко­лір волосся, шкіри, інші фізичні та психофізіологічні характерис­тики. Що ж сприяє перетворенню індивіда на члена сучасного йому суспільства?

Тут стає у пригоді поняття політичної соціалізації.

Під політичною соціалізацією розуміють процес засвоєння індивідом (групою) правових, соціальних і психічних норм по­літичної поведінки, системи цінностей політичної культури, які притаманні цьому суспільству.

Засвоївши ці норми й цінності, вивчивши мову та набувши необхідних соціальних навичок, суб’єкти політики можуть ефективно виконувати політичні ролі та функції й у такий спо­сіб забезпечувати збереження вищезгаданого суспільства і його політичної системи.

Зрозуміло, що соціалізація як процес засвоєння й передачі політичного досвіду неможлива поза рамками етнонаціональ- ного досвіду освоєння дійсності.

У процесі соціалізації соціальний досвід перетворюється на власні настанови, цінності, орієнтації, засвоєння соціальних норм, ролей, навичок.

Соціалізація передбачає формування соціальних зв’язків, засвоєння надбань культури, розвиток самосвідомості, уявлень про себе, соціальне пізнання (ознайомлення з цінностями, роля­ми і т. ін.), засвоєння соціальних ролей та навичок практичної діяльності. Процес соціалізації включає самосоціалізацію — своєрідний внутрішній контроль і самокорекцію.

Політична соціалізація є сукупністю процесів становлення політичної поведінки особистості та виявлення її політичної активності.

Під час здійснення політичної соціалізації людина ідентифі­кує (ототожнює) себе з певною політичною спільнотою (державою, країною, нацією, станом, соціальною групою), засвоює її символи, здобуває специфічні знання про політичні інститути й механіз­ми дії суспільства, їх призначення, функціонування і т. ін.

У процесі політичної соціалізації особистість набуває полі­тичного досвіду під час практичного виконання різних соціаль­них ролей (виборця, члена політичної партії, суспільно-політич­ної або іншої організації та ін.).

Суспільно-політичні структури суспільства впливають на процес політичної соціалізації, оскільки вони визначають за­гальні норми поведінки, регулюють їх принципи та ін.

Опосередковану, але надзвичайно важливу роль відіграють засоби масової інформації та пропаганди, література, мистецтво, які використовують різні компоненти формування свідомості (когнітивну, емоційно-комунікативну, діяльнісну), сприяють про­цесу залучення особистості до активного політичного життя.

Концепцію політичної соціалізації західна політична наука взяла на озброєння наприкінці 50-х років XX ст. Її поява була спричинена кризою традиційних інститутів західного суспіль­ства, які вже були нездатні забезпечити добровільне засвоєння новими поколіннями демократичних цінностей.

Внаслідок політичного відчуження індивіда від політичної системи в західних суспільствах прокотилася хвиля протестів. Рух хіпі та студентські бунти в 60-х роках, расові зіткнення в 70-х змінилися масовими антивоєнними, екологічними та фемі­ністичними рухами у 80-х роках XX ст., що були зумовлені “про­буксовуванням” механізму передачі політичних ідеалів і цін­ностей старших поколінь молодшим. Після того як західні сус­пільства вступили у постіндустріальну стадію і більшість груп населення задовольнила матеріальні потреби, на перший план вийшли гуманітарні цінності.

Термін “соціалізація”запровадив американський соціолог Ф. Гіддінгс наприкінці XIX ст. для характеристики процесу “розвитку соціальної природи людини” [90; 201].

У подальшому соціалізація розглядалася як процес опану­вання новими поколіннями знаннями, віруваннями, нормами й настановами конкретного суспільства, що відповідають їхнім соціальним ролям і забезпечують збереження й розвиток сус­пільства.

Залежно від того, на що робили наголос дослідники цієї проб­лематики (на сім’ю, школу, культуру, мас-медіа), з’явилися від­повідні версії тлумачення терміна “соціалізація”.

• Соціалізація як процес розвитку особистого контролю (базується на теорії класичного психоаналізу 3. Фрейда).

Індивід перебував в конфлікті із суспільством, яке придушує його біологічні (соціальні) інстинкти. Відтак особистості треба контролювати себе, аби уникнути страху та нервовості.

• Соціалізація як результат міжособистісного спілкування (побудована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. Кулі і Дж. Міда).

Особистість формується на основі взаємодії з навколишнім світом, що впливає на неї. Зрілість індивіда визначається сту­пенем добровільного підкорення його настановам і цілям сис­теми [263].

• Соціалізація як включення індивіда через рольове на­вчання (створена на базі теорії структурного функціоналізму Т. Парсонса та праць Р. Доусона і К. Превіта).

Індивід взаємодіє з іншими на основі засвоєних ним соціаль­них ролей (учителя, дитини, пасажира, водія, чоловіка та ін.). Соціалізація в цьому контексті є процесом постійної адаптації до визнаних цінностей і стандартів поведінки [269].

• Соціалізація як поведінка під впливом “батога і пряни­ка” (розглядається в контексті біхевіоризму).

Основна формула: “стимул — реакція”, мовляв, поведінка диктується можливістю отримати будь-яку винагороду.

Залежно від тлумачення відносин влада — індивід:

1) людина — егоїстична й властолюбна істота, яка потребує підкорення правлячому режиму (Платон, Арістотель, Т. Гоббс);

2) людина — істота раціональна, яка рухається завдяки інте­ресам (А. Сміт, Г. Спенсер).

Є дві сучасні версії процесу політичної соціалізації:

1) модель “підкорення”;

2) модель “інтересу”.

Модель “підкорення”розробляли:

• біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл) [315; 316; 328];

• прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С. Верба, К. Дойч) [202; 246; 248; 275].

їхня версія політичної соціалізації полягає в розгляді остан­ньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи [353].

Ця модель доволі проста. Її мета — підготувати політичних “зомбі” для правлячого режиму.

Практика довела можливість і певну ефективність таких мо­делей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.

Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав’язують подвій­ні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003), з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотриму­ватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреч­чина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни НАТО. Можна навести й приклад Росії, яку “чомусь” не дуже засуджували західні “демо­крати” під час “першої кавказької” війни проти мирного чечен­ського населення.

Правлячі режими країн НАТО зуміли переконати свої наро­ди в тому, що військові дії проти сербів є виправданими з погля­ду права, хоча насправді правових підстав для військової агресії проти Югославії не було. Те ж саме відбувалося під час окупації СІЛА і Великобританією Іраку у 2003 році.

Модель “інтересу” розроблялася в межах таких теорій:

• теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П. Блау);

• теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт);

• теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Доусон, К. Превіт).

На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об’єктом впливу політичної системи, у цій моделі він виявля­ється активним. А його активність у взаємодії з владою зумов­лена інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою групи (етносу, класу, партії), до яких він може належати.

З наведених теорій варто виокремити з моделі “підкорення” теорію “політичної підтримки” (Д. Істон, Дж. Денніс), яка пре­тендувала на універсальність і суттєво вплинула на розвиток усієї концепції політичної соціалізації [275; 353].

Ця теорія вивчалася з погляду не лише підтримки індиві­дами політичної системи (вузьке розуміння), а й здатності остан­ньої підтримувати стабільність і динамічну рівновагу з еконо­мічною, соціальною та культурною системами.

Основна теза розгляданої теорії полягає в тому, що політична система може домогтися підтримки громадян лише через реалі­зацію психологічної настанови щодо добровільного сприйняття норм і цінностей панівної в цьому суспільстві культури.

Ця теорія більш-менш відповідає американському суспіль­ству з його культурною однорідністю та спільними базовими цінностями (індивідуалізм, прагнення особистого успіху, багат­ства, спирання на науку, прагматизм, політична участь, законо­слухняність, свобода та права особи).

Проте спроби застосувати модель Д. Істона і Дж. Денніса до аналізу механізмів політичної соціалізації в межах інших куль­тур не дали позитивних результатів. Скажімо, в Західній Європі помітніший вплив мають традиції, ментальність етносів, наяв­ність різних субкультур. Тому процес соціалізації є більш кон­фліктним, ускладненим, опосередкованим великою кількістю соціальних чинників.

Важливим для розуміння концепції політичної соціалізації є дослідження її типів.

Отже, назвемо типи політичної соціалізації.

1. Гармонійний.Передбачає певну культурну однорідність, наявність усталених демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечує (відносно) рівноправний діалог інди­віда й влади (британсько-американська культура).

2. Плюралістичний.Має опосередкований характер взаємо­дії індивіда й влади (через різноманітні субкультури). Однак конфесійно-етнічна багатовекторність інтегрується тут єдиним політико-культурним кодом у вигляді цінностей ліберальної цивілізації — свободи, приватної власності, індивідуалізму, прав людини, демократії, плюралізму (західноєвропейська куль­тура).

3. Конфліктний.Характеризується наявністю політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну стро­катість, клановість, низький рівень життя і водночас відсут­ністю (“розмитістю”) базового політико-культурного коду (східноєвропейська, афро-азіатська, латиноамериканська куль­тури).

4. Гегемоністський.Передбачає входження індивіда у полі­тику виключно за рахунок визнання цінностей певної групи, класу, етносу, релігії, політичної ідеології. Характерний для за­критих тоталітарних та авторитарних політичних систем (ко­муністична, націонал-соціалістична, католицька, ісламська куль­тури).

Насамкінець зауважимо, що відсутність цілісної системи політичної соціалізації (пов’язана з ідеологічною невизначе­ністю та нерозвиненістю політичних структур суспільства) не сприяє стабільності політичної системи, становленню громадян­ського суспільства та правової, демократичної, соціальної дер­жави.