Політологія для політика і громадянина: Монографія

11.3. Поняття, типологія і стилі політичної діяльності

Оскільки існує політичне життя суспільства, політика як така і є люди, які нею займаються, якнайшвидше потрібно роз­глянути питання, пов’язані з власне політичною діяльністю в різних суспільних умовах [75; 235].

Політична діяльність суб’єктів політики як досить складний вид суспільної діяльності потребує широких спеціальних знань у галузі політології, права, економіки, соціології та психології, наукового розуміння політичних процесів, прогнозування полі­тичного розвитку суспільства в разі прийняття (неприйняття) тих чи інших політичних рішень.

На характер політичної діяльності впливають об’єктивні та суб’єктивні детермінанти, які змінюються під впливом по­літичних дій та процесів, що відбуваються у суспільстві.

До об’єктивних детермінантналежать суспільні потреби, ін­тереси певних соціальних груп, інституцій, угруповань тощо.До суб’єктивних детермінант — політична свідомість, правова, політична, психологічна культура тощо. Зрозуміло, що об’єк­тивні та суб’єктивні детермінанти політичної діяльності пере­бувають у діалектичному взаємозв’язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність політичної діяльності.

Французький політолог Ж. Бодуен [26] розглядав три основ­ні концепції політичної діяльності: елітарну, плюралізму еліти і моделей майбутнього державного управління.

В елітарній концепції, аналізуючи політичну діяльність, вив­чають проблему переважної участі в ній еліти суспільства.

Теорії захоплення влади верхівкою (В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельса), занепаду демократії (Р. Міллса) та самовідновлен- ня панівного класу (П. Бірнбаума), що складають елітарну мо­дель, доволі песимістично розглядають реалізацію демократич­них процедур ухвалення політичних рішень [20; 38].

Певною мірою зазначену ваду усуває концепція плюралізму еліти (Р. Дал [268], Р. Арон [16]), яка вживає поняття еліти у множині, заперечуючи однорідність панівного прошарку.

У цьому контексті вельми логічним є розгляд політичної ді­яльності, зокрема у площині узгодження політичних і суспіль­них відносин, не лише по вертикалі, а й по горизонталі.

Однак існує і підхід, який передбачає, що в майбутньому на­вряд чи буде якась єдина модель державного або соціального менеджменту (М. Крозьє з його “індивідом і суспільством” [266; 267], П. Греміон з його “периферичною владою”, П. Мюллер і Б. Жобер з їхньою “державою в дії”) [25; 26].

Якщо ж відштовхуватися від цих концепцій політичної ді­яльності, то, користуючись методом системного аналізу, варто було б зазначити, що політичну діяльність слід розглядати як таку, що спрямована на багатовимірне, матричне, інтеграль­не узгодження політичних інтересів “різновагових” суб’єктів політичної діяльності — від індивіда до великих суспільних груп.

Отже, доходимо висновку, що сутність політичної діяльності полягає не стільки у боротьбі за владу, скільки в регулюванні політичних відносин у суспільстві, досягненні злагоди та взає­морозуміння громадян, їхніх спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі.

Політична діяльність є специфічним видом людської діяль­ності, що має регулювати, збалансовувати, узгоджувати інтереси та відносини між суб’єктами політики, сприяти досягненню в суспільстві громадянського миру та взаєморозуміння. Її резуль­тативність залежить від кількох чинників:

• володіння інформацією про політичні відносини по гори­зонталі (між суспільними групами, націями, станами то­що), яка дає змогу своєчасно розробляти й впроваджувати запобіжні заходи щодо небажаного розвитку подій;

• володіння інформацією про політичні відносини по вер­тикалі (між центральними та місцевими органами вла­ди й населенням), що уможливлює оцінку рівня довіри до влади, прийняття рішень щодо зняття соціальної на­пруженості в межах цієї площини відносин (це може бути проведення виборів, референдумів, інші політичні рішення);

• обраних цілей і засобів їх реалізації (мається на увазі ос­новна мета діяльності: задоволення особистих чи корпора­тивних або суспільних інтересів, спрямованих на досяг­нення консенсусу й злагоди);

• прийняття політичних рішень, їх прогностичного потен­ціалу, передбачення можливих наслідків, позитивної або негативної реакції різних груп населення, політичних пар­тій, суспільних організацій, рухів і т. ін.;

• розроблення політичної технології досягнення результа­тів політичної діяльності.

Політична діяльність у складі різних політичних суб’єктів (парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування, партійно- політичних і суспільних структур) має бути спрямована:

• на реалізацію загальносуспільних завдань (досягнення стабільності суспільно-політичної системи, її розвитку і т. ін.);

• на виконання цілей і завдань їх політичних суб’єктів (на­писання законів — у парламенті, їх виконання — в уряді і т. ін.);

• на досягнення власних неегоїстичних цілей (просування по службі, професійне зростання, підвищення рівня інди­відуальної політичної культури і т. ін.).

Гармонійне поєднання загальних, колективних та індивіду­альних цілей якнайкраще сприяє успішній політичній діяль­ності, її суспільній користі та ефективності, створює умови для стабільності функціонування політичної сфери суспільства як макросоціальної системи, що самоврегульовується у процесі своєї життєдіяльності.

Розглядаючи проблеми функціонування політичної та прав­лячої еліти, ми вже мали змогу ознайомитися з елітарною, плю­ралістичною та іншими концепціями політичної діяльності. Але попри всі розбіжності між ними всі вони стверджують, що політична діяльність все-таки є заняттям людей, які повинні мати відповідний рівень знань і практичних навичок.

Зрозуміло, що на певних (нетривалих) етапах головну роль можуть відігравати маси й навіть юрба (за умов кризових явищ). Проте в стабільній ситуації на політичну діяльність елі­ти в її конкретних аспектах здебільшого впливають організова­ні групи тиску, соціально або професійно зацікавлені в розв’я­занні тих чи інших проблем.

Наприклад, учителі можуть вимагати реформування освітніх програм або підвищення заробітної плати, лікарі — страхової медицини, аграрії — захисту національного виробника сільсько­господарської продукції і т. ін.

Водночас, зважаючи на такий політичний чи економічний тиск, еліта суспільства все-таки не повинна забувати про стра­тегічні цілі суспільного розвитку, оскільки, йдучи на поводі у певних політичних сил, можна гармонізувати політичні та інші відносини, а можна й зруйнувати суспільну систему вза­галі. У такому разі, зрозуміло, багато хто з політичної та прав­лячої еліти може позбутися свого панівного становища в сус­пільстві, що позначиться не лише на її позиціях, а й на ситуа­ції взагалі.

Інакше кажучи, ігнорування в політичній діяльності проблем, що стосуються великих суспільних груп людей, може стати ка­талізатором ланцюгової реакції соціальних вибухів і протестів.

Отже, політична діяльність може розцінюватись як поле зіт­кнення й узгодження інтересів різних прошарків і верств сус­пільства, а відтак і регулятором політичних відносин за допомогою правових, соціальних і психологічних чинників. Останні ж проявляються у вигляді продукування відповідних правових актів, використанні силових акцій, проведенні пере­говорних процесів і політико-пропагандистських рекламних кампаній.

Політологія трактує політичну діяльність як індивідуальні або спільні дії суб’єктів політики (окремих індивідів, станів, на­цій, партій, суспільних організацій і т. ін.), спрямовані на реа­лізацію їхніх політичних інтересів, передусім виборювання та утримування політичної влади.

Політична діяльність, яка віддзеркалює систему політико- владних відносин у суспільстві, по суті є похідною від реального політичного процесу. Вона здійснюється в межах відносин вла­ди або поза ними, а отже, регулюється правовими (статутними), соціальними та психологічними нормами-регуляторами сус­пільного життя.

Зрозуміло, що зазначені норми-регулятори діють не окремо одна від одної. У цьому разі йдеться про переважання тих чи інших норм регулювання політичної поведінки, а не про від­сутність інших чинників. Скажімо, відносини між президентом і парламентом регулюються не тільки конституційними, а й ін­шими правовими нормами. Може статися, що ці особи будуть членами однієї політичної партії. Відтак їхні відносини можуть регулюватися ще й положеннями статуту партії. Не можна за­бувати і про “неписані” закони — традиції, політико-психологі- чну культуру, загальну культуру, соціальні норми поведінки, які побутують у суспільній свідомості. До речі, психологічні відно­сини, “вплітаючись” у політико-правові та соціальні, часто ві­діграють важливу роль, суттєво впливаючи на прийняття карди­нальних, принципових політичних рішень.

Політична діяльність є наслідком реалізації певної мотива­ції суб’єктів політики, їхніх політичних інтересів. Рушієм полі­тичної діяльності є політична свідомість, яка формується й роз­вивається під впливом суспільних інститутів у поєднанні з по- літико-психологічними чинниками (ментальністю, політичною та правовою культурою і т. ін.).

Політичні інтереси, політико-психологічна культура, тради­ції, ціннісні орієнтації, нормативно-правові акти тощо є систе- моорганізуючими, спрямовуючими чинниками політичної ак­тивності суб’єктів політики (політичних партій, суспільних ор­ганізацій, окремих політичних лідерів і пересічних громадян). Сукупність цих чинників визначає мету, зміст, поширеність і наслідки впливу політичної діяльності суб’єктів політики на життя суспільства загалом, життя суспільних груп та окремих індивідів.

Політична діяльністьу будь-якому суспільствіспрямована на організаційні чинники суспільно-політичного життя і про­цеси політичного розвитку.

До організаційних чинників політичної сфери суспільства належать:

• утворення державних інститутів (парламенту, уряду, пре­зидентства, органів місцевого самоврядування та ін.) шля­хом демократичного волевиявлення громадян;

• формування політичних партій, суспільних організацій, рухів;

• створення політико-правових норм регулювання процесів підготовки та прийняття законів, безпосереднього волеви­явлення громадян на референдумах, під час опитувань гро­мадської думки, на зборах і т. ін.;

• організація системи управління основними сферами дер­жавного і суспільного будівництва, визначення структури управління, повноважень різних державних інституціи, механізмів їх взаємодії і т. ін.

До процесів політичного розвитку, на які спрямована по­літична діяльність, належать:

• залучення громадян до державного й суспільного управ­ління;

• зміцнення інститутів влади та суспільно-політичних структур;

• забезпечення дотримання законності та правопорядку, де­мократичних норм і процедур, що регулюють життя сус­пільства;

• формування політичної свідомості громадян;

• сприяння підвищенню довір’я до державних і політичних інститутів;

• гарантування інтересів меншин (національних, конфесій­них та ін.), розвиток національних відносин на основі то­лерантності, взаємної поваги;

• вироблення і впровадження у політичну практику міжна­родної та регіональної політики;

• зміцнення соціальних основ розвитку суспільства і т. ін.

Політичний процес у цьому разі розглядається як певна по­слідовність дій за участю хоча б одного суб’єкта політики. У цій послідовності дій виокремлюють суб’єктивний і об’єктивний аспекти. Суб’єктивний (мотиваційний) аспект розглядається як діяльність окремих індивідів і суспільних груп, об’єктивний — як результат згаданої діяльності суб’єктів політики.

Наслідками політичної діяльності є суспільні зміни, що від­буваються у сферах:

• відносин між великими суспільними групами (станами, етносами, організаціями);

• відносин влади між керівниками та підлеглими, які впли­вають на обсяги, силу, авторитет влади, способи її здійс­нення і т. ін.;

• відносин у межах влади (наприклад, встановлення коалі­ційної влади);

• політичних відносин індивідів і суспільних груп, які вияв­ляються у ставленні до ідейно-політичних опонентів (тер­пимість — нетерпимість) та ін.

Політична діяльність зумовлює зміну суспільно-політичних структур, державних інституцій, а отже, зміну правових, соці­альних і психологічних норм-регуляторів суспільного життя. Її наслідками можуть бути зміни відносин влади між суб’єктами політики, що впливають на силу, обсяг та ієрархічні відносини у владній піраміді. Термін “сила влади” у цьому разі означає необхідні зусилля для реалізації рішень, “обсяг влади” — обсяг правового простору суспільного життя (тобто рівень правового регулювання суспільної сфери), “ієрархічні відносини” — рівень централізації — децентралізації, концентрації — деконцент- рації влади, її демократизації або олігархізації.

Виходячи з цього назвемо основні типи політичної діяль­ності:

• радикальні, спрямовані на докорінні зміни суспільної сис­теми (революція, контрреволюція, заколот);

• реформаторські, спрямовані на суспільні зміни, що не під­ривають підвалин влади правлячої еліти;

• політичні перевороти, що змінюють правлячу еліту, не за­чіпаючи соціально-економічного базису країни, її суспіль­но-політичних структур тощо.

Політичну діяльність неможливо здійснювати, не маючи від­повідної політичної інформації про стан і розвиток соціальної структури суспільства, про структуру влади, організацію управ­ління та їх ефективність, рівень політичної свідомості та полі- тико-психологічної культури, відносини між суб’єктами політи­ки і т. ін. Неповнота або недостовірність політичної інформації сприяє прийняттю помилкових або неефективних політичних рішень, що, звичайно, призводить до зростання кризових явищ у суспільстві.

На політичну діяльність суб’єктів політики впливають такі чинники: мотиваційна структура політичної діяльності, ідеоло­гія, політичні доктрини, соціально-економічні умови й тиск з боку різних соціальних груп населення, суспільно-політичних структур, політико-психологічна культура і т. ін.

Мотиваційну структуру політичної діяльності становлять знання соціально-політичних, економічних, психологічних умов, у яких суб’єкт політики (партія, суспільна організація, особис­тість) реалізує свої цілі; система соціальних норм і цінностей, що домінують у суспільній свідомості; особисті нахили та емо­ції, риси характеру політичних діячів.

Аналіз мотивації політичної діяльності допомагає адекватні­ше оцінювати дії та вчинки тих чи інших людей або політич­них сил, які репрезентовані першими, дає певну інформацію для прогнозування можливої політичної поведінки суб’єктів полі­тики в тактичному та стратегічному сенсі.

Ідеологія пояснює мету політичної діяльності та спрямовує її на реалізацію завдань певного етапу діяльності. Політичні доктрини деталізують зазначені вище цілі політичної діяль­ності, пропонують засоби їх досягнення. Політичні доктрини, пристосовані до конкретних ситуацій, реалізуються у формі по­літичних програм.

Зрозуміло, що політична діяльність за сприятливої економіч­ної кон’юнктури і в умовах економічної кризи має певну спе­цифіку. І цей чинник є надзвичайно важливим.

Не менш важливий тиск на центри влади чинять різні со­ціальні групи населення. Він стимулює політичну діяльність і може набувати форм масових демонстрацій, мітингів, акцій про­тесту, пікетування, страйків тощо. Досвід показує, що такі фор­ми тиску в загальнонаціональних масштабах приводять до кар­динальних змін у розстановці політичних сил (зміна урядів, до­строкові вибори парламентів, президентів і т. ін.).

Різним рівням політичної діяльності відповідають різні види суспільної свідомості. Виходячи з видів політичної свідо­мості (наукової та буденної) можна виокремити теоретичну й практичну політичну діяльність. До теоретичноїполітичної діяльності можна віднести ідеологічну, законотворчу, соціоло­гічну, науково-організаційну та методичну, а до практичної— депутатську, урядову, роботу в органах місцевого самоврядуван­ня, політичних партій, суспільно-політичних рухів, участь у ви­борах, референдумах, опитуваннях, мітингах, маршах протесту, пікетуваннях і т. ін.

Політична діяльність у сучасному світі виявляється у двох основних формах демократії: представницькій (парламент­ській, депутатській) і безпосередній. Головним джерелом пред­ставницької політичної діяльності є волевиявлення громадян суспільства. Обираючи своїх представників до органів законо­давчої, виконавчої, судової влади, громадяни делегують їм полі­тичну владу, що належить їм за конституцією. Безпосередньою політичною діяльністю є діяльність у складі партійно-політич­них і суспільних структур. Вона регламентується двома видами норм: правовими (тобто законами, які є спільними для всіх гро­мадян) і статутними (що регулюють права й обов’язки членів суспільних організацій).

Узагалі політична діяльність може здійснюватися на громад­ських або професійних засадах. До останнього виду політичної діяльності зараховують професійну депутатську діяльність, ро­боту в апараті суспільно-політичних організацій, рухів, політич­них партій.

Досвід політично розвинених суспільств свідчить, що діяль­ність вищих представницьких органів має бути організована саме на професійних засадах, оскільки питання управління дер­жавою надзвичайно важливі й потребують спеціальних знань і навичок у державному будівництві.

З погляду політичної психології існує п’ять основних полі­тичних стилів поведінки: параноїдальний, демонстративний, компульсивний, депресивний і шизоїдний.

Параноїдальний політичний стиль характеризується по­стійною жадобою влади, керування іншими людьми, підозріли­вістю та непередбачуваністю. Такий політик цікавиться лише власною думкою, відкидаючи інші. Він намагається створити напруження серед підлеглих, що дає змогу маніпулювати ними у власних інтересах і цілях. Типовими представниками з такою політичною поведінкою можна назвати Івана Грозного (Моско- вія), Й. Сталіна (СРСР), А. Гітлера (Німеччина), Б. Муссоліні (Іта­лія), Б. Єльцина (Росія), М. Тетчер (Великобританія), Дж. Буша (СІЛА), JI. Кучму (Україна) і деяких інших.

Демонстративний політичний стиль характеризується по­стійною потребою загальної уваги, публічного схвалення дій, не­послідовністю і некритичністю у ставленні політика до своїх вчинків. Люди, які демонструють таку поведінку, не можуть зо­середитися на конкретних деталях і фактах, довести розпочату справу до логічного кінця, після того як “заведуть” і поведуть натовп за собою. Типові представники з такою поведінкою у по­літиці — О. Керенський, Л. Троцький (Росія), Р. Рейган (СІЛА),

М. Горбачов (СРСР), JI. Кравчук, (Україна), С. Берлусконі (Італія) та ін.

Компульсивний політичний стиль можна характеризувати як консервативний, дріб’язковий, догматичний. Політичні діячі такого типу не можуть бути гнучкими. їм бракує легкості. Вони не здатні “поступитися принципами”, піти на компроміс. Вони можуть бути відносно чесними, принциповими політиками, але ніколи — новаторами, лідерами-реформаторами. Найтиповіши- ми представниками з такою політичною поведінкою були ко­лишні радянські лідери JI. Брежнєв, М. Суслов, Є. Лігачов, ко­рейський вождь Кім Ір Сен, екс-президент Польщі Л. Валенса, екс-спікер українського парламенту О. Ткаченко та ін.

Депресивний політичний стиль характеризується песиміс­тичним підходом до всіх питань, відсутністю лідерських якос­тей, плентанням у хвості подій. Такі діячі намагаються стати помічниками тих, хто здатний “робити політику”. Вони прире­чені на другорядні ролі, їхня політична діяльність не має успіху. Типові представники — російський цар Микола II, колишній лідер КПРС К. Черненко.

Шизоїдний політичний стиль характеризується майже пов­ного відмовою брати участь у конкретних подіях, відсутністю будь-якої ініціативи та відповідальності, небажанням працю­вати, рухатися вперед. Надовго утриматися на таких позиціях не вдається нікому з тих, хто бажає посісти своє місце в історії. Політика невтручання не може тривати довго, а люди, які її спо­відують, або сходять з дистанції, або змінюють під впливом об­ставин свою політичну поведінку. Саме тому виокремити таких політичних діячів важко.

Зрозуміло, що зазначені стилі поведінки політичних діячів досить умовні, оскільки психологія людини надзвичайно важко вкладається в схему. Проте з урахуванням конкретних соціаль­но-політичних і економічних умов, інтелектуальних даних по­літика, його реакції, рис характеру та інших чинників певною мірою можна спрогнозувати політичну поведінку людей, які домагаються влади й бажають утримати її в своїх руках.