Політологія для політика і громадянина: Монографія

11.5. Етичні засади політики

Суспільне життя регулюється трьома видами норм: право­вими, соціальними та психологічними. Зрозуміло, що й полі­тична діяльність регулюється у відповідний спосіб. Але якщо з правовими нормами регулювання політичної діяльності все більш-менш зрозуміло, оскільки вона регламентується Консти­туцією, законами про вибори, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування, статус народного депутата і т. ін., то специ­фічний вплив неюридичних регуляторів потребує особливого розгляду.

З огляду на це виникає потреба введення в політологічний обіг терміна “політична етика”, який об’єднує в собі моральні цінності й норми, що безпосередньо стосуються політичних ін­ститутів, відносин, політичної діяльності та світоглядних пара­метрів суспільства. Політична етика, по суті, є певною неюридич- ною, проте нормативною основою політичної діяльності, що тор­кається таких фундаментальних проблем, як справедливий со­ціальний устрій суспільства загалом і держави зокрема, взаємні права й обов’язки керівників та громадян, основні права люди­ни і громадянина, раціональне співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо.

Показово, що ці проблеми були в центрі уваги дослідників політичної сфери ще на перших етапах формування політично­го суспільства і нагромадження потенціалу політичної думки.

Згадавши визначення Арістотелем головної мети політики як “вищого блага” громадян полісу та оцінки її морально-ви­ховної ролі, переконаємося в тому, що наші попередники на­давали цій проблемі дуже важливого значення. Але якщо в античних традиціях, започаткованих Платоном і Арістотелем, політика й мораль розглядаються як єдине ціле, спрямоване на досягнення справедливості, то християнська традиція вже від­окремлює поняття “політика” та “етика”, втілені у вислів “Бо­гові — Богове, а кесареві — кесареве”.

Етапною стала постановка цієї проблеми відомим мислите­лем Н. Макіавеллі, який розробив концепцію створення міцної державної влади. Провідною нормою цієї концепції політич­ного мистецтва стала фраза “мета виправдовує засоби”. Отже, правитель мусить поєднувати в собі силу лева і хитрість лисиці в інтересах розбудови держави. Задля реалізації цієї мети він, мовляв, може не тримати свого слова, може бути підступним, лу­кавим і т. ін.

За етикою макіавеллізму, найвищою цінністю є держава, яка переважає цінності окремої людини. Використання подібної по­літичної етики, по суті, призвело до заміни етики як такої цін­нісно-нейтральним підходом.

Аналогічний підхід продемонстрували й марксисти, які про­тиставили універсальним гуманістичним цінностям “класову мораль”. Послідовник К. Маркса і Ф. Енгельса В. Ленін виво­див більшовицьку політичну етику безпосередньо з інтересів класової боротьби пролетаріату.

У цьому випадку мораль, зведена до рівня елемента ідеології, мала служити політичним цілям за тим же макіавеллівським принципом: мета виправдовує засоби. Більше того, ідеологія на­була універсального характеру, підкоривши політику, витіснив­ши зі сфери дослідження не тільки мораль, а й чимало інших чинників, що не відповідали ідеологічним настановам комуніс­тичної доктрини.

Якщо марксизм-ленінізм зігнорував морально-етичні засади в політиці, підкоривши її класовій моралі, то фашизм і нацизм досягли таких самих результатів, абсолютизувавши так звану національну мораль і протиставивши її класовій і загальнолюд­ській моралі.

Особливого розгляду заслуговує місце морально-етичних за­сад у тлумаченні позитивістів і біхевіористів.

Керуючись раціоналістичною традицією, започаткованою мислителями Нового часу Р. Декартом, Т. Гоббсом та іншими, позитивісти намагалися звести політику до науки вичерпання або пом’якшення політичних конфліктів [9; 10; 55; 56]. Вважа­лося, що політична наука, вивчаючи закономірності та зв’язки причин і наслідків, дає змогу виокремити чинники, через вплив на які можна досягти бажаних результатів.

Унаслідок панування раціоналізму, сцієнтизму і численних методів дослідження політичних феноменів поступово факти ві­докремлювалися від цінностей та інших нераціональних чин­ників, пов’язаних з політичним процесом. А нейтральність політичної науки призвела до проголошення політичної етики “особистою справою” учасників політичного процесу.

Однак політика не може не мати морально-етичного виміру, оскільки вже за своїм визначенням політика та політологія мають, безперечно, особистісні начала.

Функціонування сучасної держави неможливе без чітко вста­новлених, раціонально обґрунтованих правил, професіоналізації політики та механізму управління. Скажімо, питання співвідно­шення професійних й морально-етичних характеристик люди­ни, яка займається політичною діяльністю, є надзвичайно акту­альними для будь-якого суспільства.

Тут, зокрема, варто розрізняти етику державного чиновника і політичного керівника. Без дотримання чиновником певних правил поведінки (виконання доручень керівника, навіть помилко­вих) неможливе функціонування державного апарату. Крім того, варто сказати ще й про таке. Якщо державний службовець незгодний з рішенням керівника, він має його переконати, а в разі принципової незгоди — подати у відставку. Лише після цього він має моральне право звернутися з апеляцією чи обґрун­туванням своїх позицій до громадськості, засобів масової інфор­мації і т. ін.

Будь-який політик упродовж життя стикається з проблема­ми поєднання морально-етичних і ефективних засад своєї діяль­ності. Крім того, варто згадати той незаперечний факт, що будь- яка суспільно-політична система не може довгий час існувати, по-перше, без легітимізації, а по-друге, без хоча б зовнішніх атри­бутів реалізації елементарних норм справедливості. Не випад­ково ж найбільш жорстокі, тиранічні режими без упину декла­рують свою прихильність до справедливості та інших етичних цінностей, які насправді вони послідовно знищують. Чого варті, наприклад, вибори народних депутатів у колишньому СРСР, ко­ли виборцям пропонували єдиного кандидата від комуністів і безпартійних! Комуністичний режим вважав такі вибори спра­ведливими, а цивілізований світ — ні.

Отже, на цьому прикладі ми переконуємося, що морально- етичні проблеми представники різних політичних та ідеологіч­них течій розцінюють абсолютно по-різному. Якщо соціалісти й ліві ліберали виступають за перерозподільну справедливість, то консерватори вбачають у ній ущемлення свободи тих, на кого тиснуть податками задля наповнення розподільних фондів і т. ін.

І ще один аспект політичної діяльності. Політик часто-густо стоїть перед дилемою: ухвалювати непопулярні й жорсткі захо­ди, які не витримують критики з гуманістичного й морального погляду, чи відмовитися від них, розуміючи, однак, що затримка з їх реалізацією погіршуватиме ситуацію. Необхідність постій­но робити такий вибір підводить нас до розуміння політики не тільки як раціонального управління суспільством, а й урахуван­ня певних морально-етичних норм і правил. А це, у свою чергу, ставить руба питання поєднання в політичній діяльності водно­час і науки, і мистецтва, що, безперечно, є правомірним.