Політологія для політика і громадянина: Монографія

12.1. Політичне лідерство: поняття і роль у механізмі реалізації влади

Політичне лідерство передбачав ухвалення рішень, які ак­тивно впливають на події, а відтак і на хід історичних процесів. У зв’язку з цим, вивчаючи проблему лідерства, звертають насам­перед увагу на такі чинники:

• особистість і походження лідера; процес, завдяки якому він став лідером;

• характерні риси груп та індивідів, якими керуе лідер;

• характер взаємин лідера й підлеглих;

• умови, в яких реалізується роль лідера;

• результати взаємодії лідера й підлеглих.

Характер лідерства залежить від того, як і в яких варіаціях ці чинники впливають на політичне лідерство.

Отже, незалежно від політичного устрою та форми державно­го правління в кожному суспільстві політична влада здійсню­ється певною групою людей — елітою. Остання висуває зі своїх рядів політичних лідерів, які реалізують функції управління в цій державі (країні).

Узагалі лідерство (від англ. leader— керівник, ведучий) є од­ним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціаль­ними групами, інститутами суспільства. Його сутністю е від­носини панування, підлеглості, впливу, наслідування тощо [263].

Лідер об’єднує й спрямовує діяльність групи, яка сприймає й підтримує його ідеї. Звідси й розуміння лідерства як такого, що характеризує соціально-психологічні аспекти самооргані­зації.

Тип лідерства пов’язаний з природою суспільного устрою, специфічним характером і структурою груп, конкретно-істо- ричними умовами та особистістю лідера.

Проблема лідерства перебуває в центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Геродот, Плутарх, їхні послідовники- історики вивчали діяльність видатних лідерів — монархів, пол­ководців, державних діячів та ін. [10; 18]. Наприклад, Н. Макіа- веллі досліджував проблеми досягнення політичних цілей ліде­рами держави [122], Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви “твор­чого інстинкту” [30; 46], Г. Тард — успадкування послідовників [30], 3. Фрейд — наслідки ущемленого лібідо [285], М. Вебер — результат дії авторитетів [361; 362]. Отже, існує багато концеп­цій, що пояснюють природу лідерства з тих чи інших позицій, і відкидати жодну з них неправомірно.

На особливу увагу заслуговуютьглибоко розроблювані за­хідними дослідниками питання лідерства в малих групах,серед яких можна виокремити такі концепції:

• “теорія рис”, де лідерство розглядається як феномен, що породжується специфічними рисами характеру лідера;

• “ситуаційна теорія”, згідно з якою лідерство конкретної особистості є функцією ситуації;

• “теорія визначальної ролі команди”, згідно з якою лідер­ство є функцією очікувань послідовників (які визнають чи не визнають конкретного лідера), рис характеру лідера та специфічних умов, в яких він діє, а також характеру групи та її членів [352].

Водночас слід зазначити, що ці теорії лідерства мають певні недоліки.

Теорія рис, наприклад, не враховує, що різні епохи, суспільно- політичні сили потребують лідерів не лише із загальними, а й із специфічними рисами. До того ж участь у політичній діяльності сприяє формуванню нових рис, необхідних для реалізації лідер­ських функцій. Ситуаційна теорія не враховує того, що не тіль­ки ситуація породжує лідера, а й лідер, у свою чергу, спричинює виникнення нової політичної ситуації.

Теорія визначальної ролі команди, яка вважає, що лідером керують його прихильники (за Е. Фроммом, такий лідер є “флю­гером”), перебільшує вплив умов на політичну поведінку лі­дера.

Вивчення лідерства зорієнтоване на розроблення ефектив­них методів селекції лідерів і забезпечення адекватної ситуа­ції соціального менеджменту. Західні соціологи робили чима­ло спроб емпіричного дослідження проблем політичного лі­дерства.

Тут принагідно назвати праці таких учених, як З. Фрейд [285], В. Булліт, Т. Боттомор [256], Р. Донован [271], JI. Фальков- скі [281], Е. Херманн [297], В. Хайленд [301], JI. де Маус, X. Ебель [308], Ф. Левіс [318], В. Мазліх [324; 325], Л. Едінгер [338], Р. Пут- ман [343], Е. Річардсон [345], А. Шлезінгер [351], Т. Соренсен [354], Р. Стогділ [359], Д. Стокмен [358], О. Янг [370]. Однак за відсутності єдиної наукової теорії вони не можуть бути універ­сальними для різних соціальних спільнот і суспільств.

Наприклад, М. Дюверже розцінював політику й політичне лі­дерство з погляду боротьби за владу між окремими індивідами й групами, в якій переможці використовують виграш на власну користь. Він вважав, що основне (на його думку) протиріччя ка­піталізму — між збільшенням кількості продукції й деграда­цією якості життя — може бути вирішене лише через перехід до “демократичного соціалізму” [273; 274].

Загальноприйнятого тлумачення політичного лідерства поки що не існує. Воно розглядається через такі аспекти:

• взаємовплив суб’єктів політичної діяльності у політичній сфері суспільства;

• ефективність політичної діяльності;

• механізми інтеграції групової діяльності регулювання відносин людей, мистецтво встановлення консенсусу ін­дивідів, соціальних груп, політичних інститутів, суспіль­ства загалом;

• вияв “творчого інстинкту” людини і т. ін.

Скажімо, Ж. Блондельвважав, що за сутністю і формою по­літичне лідерство є феноменом влади. Він розглядав його як спосіб організації влади, згуртування громадян у спільній ді­яльності [25].

А Дж. Херманнвизначав такі параметри політичного керів­ництва: особистість і родовід лідера, шлях до лідерства, харак­терні риси груп та індивідів, якими він керує, характер їхніх взаємин; умови, в яких здійснюється керівна роль лідера, резуль­тати взаємодій лідера і підлеглих і т. ін. [297].

Прихильники психологічного напряму в оцінці політичного лідерства вважають, що суспільство поділяється на психічно нормальних і ненормальних людей. Саме останні, на їхню дум­ку, здатні бути політичними лідерами, оскільки тут спрацьовує механізм компенсації владою власних фізичних або психічних вад. (Згадаймо травми Дж. Кеннеді, дефект руки Й. Сталіна, ма­лий зріст Наполеона, спаралізованість Ф. Рузвельта, відсутність кількох пальців на руці Б. Єльцина і т. ін.)

Упродовж тривалого періоду основою поділу на лідерів і під­леглих вважалися особисті якості людей. Однак згодом науков­ці дедалі більше беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.

Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом на­бувають популярності, особливо в країнах, які переходять до де­мократії.

У цьому контексті варто назвати праці таких дослідників, як Ж. Блондель [25], М. Бухарін [33], А. Бутенко [32], Д. Видрін [42],

І. Дубов, Є. Пантелеев [79], Д. Ольшанський [146], Г. Осадча [149], С. Рощин [189], М. Херманн [227], Г. Щокін [239].

Аналіз політологічної літератури дає змогу зробити припу­щення, що на політичне керівництво можуть впливати такі чинники:

• політичні переконання лідера;

• політичний стиль лідера;

• мотиви, якими керується лідер, намагаючись стати керів­ником;

• реакція лідера на тиск і стресові ситуації;

• шлях, який пройшов лідер до політичного керівництва;

• попередній політичний досвід лідера;

• політичний клімат, в якому лідер розпочинав свою полі­тичну діяльність.

Під час проведення дослідження політичного лідерства гар­монійне поєднання всіх означених чинників допомагає не лише дізнатися про характер лідерів, а й дає підстави спрогнозувати їхню політичну поведінку за певних умов.

Необхідно розрізняти характеристики, що сприяли досягнен­ню індивідом лідерства, і його характеристики під час виконан­ня, власне, ролі лідера. Крім того, бажано звернути увагу на різні вимоги до політичного лідера залежно від ситуації. Серед них — завдання (мета) групи, її структура та ситуаційний кон­текст.

За стилем розрізняють авторитарне (передбачає одноосібний керівний вплив на основі загрози застосування сили) і демокра­тичне (дає змогу членам групи брати участь у формулюванні мети діяльності групи та керівництва нею) лідерство. В орга­нізаціях також виокремлюють формальне (на основі встанов­лення процедур призначення керівників і функціональних взає­мин керівників і груп) і неформальне (виникає на основі особи­стих взаємин учасників) лідерство. Ці типи лідерства можуть підвищувати (в разі збігу чи доповнення одне одного) або змен­шувати ефективність керівництва організацією.

Політичне лідерство фіксує морально-політичні та психоло­гічні стосунки між суб’єктом і об’єктом політики, які не є ме­ханічними. Лідерство — процес двосторонній, оскільки об’єкт не лише сам обирає собі лідерів, а й певною мірою коригує їхню політичну поведінку.

Об’єктивна необхідність лідерства зумовлюється управлін­ською функцією влади й виникає тоді, коли потрібно оцінити політичну ситуацію та здійснити від імені великої суспільної групи певні дії. З-поміж претендентів на лідерство обирається особа, яка вирізняється найбільшою активністю, інформованістю, інтелектом та ефективністю політичної діяльності.

Потреба в лідерах виникає тоді, коли об’єкт шукає мету по­дальшого розвитку й шляхи її досягнення або пропонує нові за­соби реалізації раніше поставлених завдань. Суб’єкт пропонує своє розуміння першого й другого, згуртовує об’єкт (якщо погля­ди збігаються) і забезпечує просування вперед. Отже, лідером стає не той, хто найбільше цього бажає, а той, за ким люди йдуть без примусу.

Лідерами не народжуються, однак опанувати мистецтво лі­дерства може не кожний суб’єкт політики. Для цього потрібно самостійно мислити, генерувати ідеї, відображати настрої сус­пільства, ставити громадські інтереси вище власних, бути зро­зумілим для об’єкта, ухвалювати наближені до реалій політичні рішення і т. ін.

Отже, можна констатувати, що політичне лідерство перед­бачав:

• здатність відчувати, аналізувати мотиви поведінки людей, інтегрувати їх, коригувати поведінку об’єкта з урахуван­ням його потреб і цілей розвитку;

• уміння створювати сприятливий морально-психологічний клімат політичного життя своєї спільноти;

• відповідність стилю лідерства цілям оптимального спів­відношення стратегічних і поточних завдань, рівню по­літико-психологічної культури, домінуючим ціннісним орієнтаціям суспільства тощо.

В умовах більш-менш демократичного суспільства (наслід­ком якого є зростання ролі суб’єктивного чинника) підвищуєть­ся рейтинг лідерів, які не адмініструють, а керують об’єктом, до­помагаючи йому самостійно знайти оптимальні управлінські рішення.

Авторитетний лідер веде за собою об’єкт, неавторитетний — змушує йти за ним силовими методами.

Лідером, як правило, є окремий політик, хоча може бути й су­купний суб’єкт — держава, партія тощо. Проте і всередині су­купного суб’єкта призначається, обирається або власноруч за­хоплює владу окрема особистість (або група особистостей).

Колективний лідер здебільшого створюється в перехідні пе­ріоди існування держави, партії, суспільної організації тощо. З часом, коли структура об’єкта зміцнюється, його керівна група висуває (або він самовисувається) персонального лідера. Так було, коли з першого Тріумвірату Стародавнього Риму (Ю. Це­зар, Г. Помпей, М. Красс) вийшов одноосібний диктатор Цезар (60 р. до н. е.). Так було у Франції, коли влада трьох консулів перетворилася на імператорство Наполеона Бонапарта(1804- 1814). Так було і в СРСР, коли післяхрущовське колективне ке­рівництво країни змінилося одноосібною владою Л. Брежнєва.

Типи політичного лідерства. Соціолог М. Вебер [361; 362] на основі типів влади (правління) розглядав такі типи політичного лідерства:

• традиційне,яке передбачає віру підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була і є завжди;

• харизматичне,коли влада ґрунтується на вірі у винятко­вий талант, дар, особливі магічні здібності лідера, який, на думку підлеглих, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію;

• легальне,що здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.

Узагалі вивчення політичного лідерства вимагає конкретно- історичного підходу. Тип політичного лідера залежить від ба­гатьох чинників: суспільно-політичного устрою, політичного ре­жиму, політико-психологічної, правової, загальної культури сус­пільства і т. ін. Скажімо, залежно від політичного устрою виок­ремлюють лідерів демократичних і авторитарних режимів (олі­гархічних, воєнних, тоталітарних, диктаторських).

За соціально-діяльнісними настановами лідерів можна класи­фікувати як консервативних, реформаторських та революційних. Консервативні лідери не схильні до змін у суспільстві, обстою­ють базові цінності та форми суспільного життя, що вкоріни­лися в цьому суспільстві. Реформатори, обстоюючи базовий міф політичного суспільства (за Р. Таккером), його ідеальну модель побудови, прагнуть усунути відхилення практики від моделі. Ре­волюціонери вважають, що єдиний шлях поліпшення колектив­ної ситуації — докорінна перебудова суспільства.

Функціонально політичний лідер покликаний формувати полі­тичний курс, стратегію й тактику, реалізація яких здійснюється на таких рівнях: оцінювання суспільної та групової ситуації; вироблення лінії поведінки; виконання мобілізуючих функцій своєї спільноти.

Індивідуальне політичне лідерство в загальнонаціональному масштабі (на відміну від лідерства у невеликих групах — пар­тіях, організаціях, асоціаціях тощо) характеризується:

• дистанційністю,коли спілкування лідера з його послі­довниками є опосередкованим засобами масової інформа­ції, організаціями та людьми, які обслуговують державну машину;

• багаторолевістю,коли лідер намагається дотримуватися оптимального політичного курсу, враховуючи сподівання свого безпосереднього оточення, політичних сил та електо- рату, які його підтримують;

• корпоративністю,яка означає символічність лідера (у пев­ному розумінні), оскільки його численні ролі грає за нього “виконавча еліта”;

• нормативно-правовою обмеженістю, тому що лідер діє в певному нормативно-правовому просторі, який визначає реальні масштаби його влади та шляхи її реалізації.

Характер і механізми функціонування політичного лідерства суттєво залежать від форми реалізації влади. Тоталітаризму відпо­відає насильство, “авторитет сили”, демократії — “сила закону”, “сила авторитету”. В останньому випадку зміна політичних лі­дерів здійснюється не через революції, заколоти і т. ін., а демо­кратичними методами (через вибори). Крім того, слід зазначити, що в правових державах е спеціальна процедура притягнення вищих посадових осіб держави до парламентського суду (імпіч­мент) у випадку порушення конституції.

Отже, стає зрозуміло, що тип моделі політичного лідерства суттєво впливає на політичне життя суспільства й водночас є однією з визначальних характеристик політичної культури та чинником впливу на формування останньої.

Дослідження проблем політичного лідерства надзвичайно важливі під час аналізу технологій, реалізації політичної влади. Вони розкривають психологічну природу завоювання й утри­мання політичної влади як феномена суспільного життя, нада­ють особистісний матеріал для оцінки політичних подій і явищ, політичного прогнозування ситуації.