Політологія для політика і громадянина: Монографія

12.2. Політичні технології. Виборчий процес

Політологія виокремлює два основні шляхи завоювання та утримання політичної влади: насильство або диктатуру та демо­кратичні вибори. Але життя, безперечно, є набагато складнішим за описуване політологічними схемами. Історія знає чимало прикладів того, як після проведення відносно демократичних виборів правляча еліта переходила до диктаторських методів правління й знищення своїх політичних опонентів (згадаймо прихід до влади нацистів у Німеччині 1934 p.). Так само історія знає приклади, коли тоталітарні, диктаторські режими були зму­шені погодитися на проведення демократичних виборів, внаслі­док чого суспільство мирним шляхом еволюціонувало від на­сильницьких до демократичних методів передачі політичної влади (Іспанія, Португалія, Чилі, зрештою — країни колишньої соціалістичної співдружності).

Демократичні вибори дають змогу громадянам обирати і змі­нювати державних діячів (президента, членів уряду, парламентів, мерів, губернаторів, суддів та інших представників правлячої еліти). У принципі, вибори чи не єдиний засіб впливу на дер­жавних і політичних лідерів, завдяки якому навіть найпа­сивніші члени суспільства можуть опосередковано реалізовува­ти свою політичну волю й побажання.

Така політична технологія, як вибори, стимулює дослідження проблем проведення та організації виборчих кампаній.

Цим аспектам функціонування політичної сфери суспіль­ства та політичної діяльності присвячені праці таких учених, як Р. Абрамсон, Дж. Алдріх, Д. Роде [244], М. Арзаканян [14], К. Лоусон [317], Б. Берельсон, Р. Лазарсфельд, В. Мак-Фі [253], К. Джемісон [303], Р. Кац [311], А. Ковлер [101], Ф. Левіс [318], Ф. Ліпсет [320], Л. Едінгер [338], Д. Стокмен [358], Т. Уайт [364- 367].

З урахуванням соціально-політичних і психологічних реалій нових незалежних держав, а також західного досвіду останнім часом досліджували ці питання Ф. Алескеров, П. Ортешук [5], А. Демидов [75], В. Міннібаєв [132], Г. Осадча [149], М. Петров- ська [160].

Вивчали ці проблеми й українські вчені В. Кушерець, В. Півторак [114], В. Матвієнко [130], М. Михальченко, В. Андрущен- ко [134], В. Паніотто [155], А. Пойченко [163] та ін.

Чимало праць написано з тісно пов’язаної з цими питаннями проблематики політичних аспектів масового суспільства, функ­ціонування влади, партійних систем і політичних партій.

Цими аспектами, зокрема, займалися К. Маркс і Ф. Енгельс [137], Г. Алмонд [6], В. Корнхаузер [107], П. Блау [254], М. Хер­манн [226], М. Дюверже [273], Р. Ентман [278], Я. Паломбара, П. Вейнер [332], П. Фрідман [288], Т. Парсонс [333], Р. Кац [311], К. Лоусон [317], Р. Штейнігер [356], Р. Міхельс [329], Дж. Пен- нок [336], Г. Адамо [3], А. Грамші [63], А. Ковлер [101], Ф. Ардан [12], Є. Вятр [43].

Не залишились осторонь і дослідники з нових незалежних держав — Р. Давид [69], А. Зубов [87], В. Колосов [102], М. Мар- ченко [127], Р. Матвєєв [129], А. Мурадян [137], Л. Мамут [125], Т. Манов, В. Мшвенієрадзе [151], В. Никонов [142], В. Печатнов [161], Ф. Рудич [191], С. Рябов [193], В. Шаповал [232] та ін.

По суті вибори слугують правовим механізмом реалізації суспільних санкцій або заохочень, замінюючи неформальні ак­ції на кшталт революцій, заколотів, демонстрацій тощо.

Можливість громадян демократичним шляхом впливати на поведінку своїх правителів має кілька важливих наслідків.

1. Вибори формалізують і фундаментально змінюють харак­тер суспільного впливу на дії уряду, хоча, звичайно, громадська думка може впливати (і впливає) на державних діячів задовго до проведення виборів.

Правителі, напевно, найбільше стурбовані побажаннями на­родних мас тоді, коли військові та управлінські можливості що­до виконання їхніх наказів дещо обмежені, а найменше — коли влада є сильною й стабільною.

Створення механізму демократичних виборів, однак, свідчить, що і за умов, коли правляча еліта має змогу силовим шляхом примусити до покори, значення громадської думки не знижу­ється. Просто вибори сприяють інституціоналізації впливу гро­мадської думки, певною мірою “випускають пару”, знімають со­ціальне напруження в суспільстві.

2. Вибори є засобом урахування масових настроїв, які можна формально й неформально контролювати. У кожній країні пра­вила та процедури виборів є інструментом політичної боротьби, який дістав назву виборчої інженерії (її особливості детальніше розглянемо пізніше). Виборчі процедури можуть використовува­тися також для зменшення й навіть виключення впливу грома­дян на їх результати. Численні випадки проведення безальтерна- тивних виборів свідчать про те, що й хорошу ідею проведення виборів можна вихолостити до такої міри, що демократична про­цедура втратить будь-який сенс. У демократичному суспільстві намагаються не заважати волевиявленню електорату шляхом пря­мих і рівних виборів, а, скоріше, впливати на суспільну думку, ви­користовувати її силу задля зміцнення політичного режиму.

3. Вибори обмежують вплив широких верств населення на по­літичні та управлінські процеси, оскільки на певний період дають змогу політичним і державним лідерам правити від їхнього іме­ні. Крім того, вибори не завжди спрацьовують на кшталт рефе­рендуму щодо оцінювання тієї чи іншої політичної лінії. Надто часто суспільний загал зосереджує увагу не на тому, що мають робити президент, парламент, уряд, а на тому, хто обіймає високі державні посади.

4. Вибори обмежують інтенсивність масової політичної діяль­ності. Вони сприяють перетворенню останньої із засобу інсти­туціоналізації своїх вимог на колективну заяву стосовну дозво­лу на що-небудь.

Людей, які мають власну мотивовану думку про політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, не так уже й багато. Біль­шість бере участь у виборах незважаючи на свою повну апатію до державних питань. Чимало з них голосують тому, що “так треба”, “за традицією” і т. ін.

Підсумовуючи, варто зазначити, що, даючи змогу електорату формально обирати й усувати політичних лідерів, вибори умож­ливлюють співіснування суспільного впливу й державної влади. Це є принциповим у відносинах між громадянами та державою. Вибори — засіб контролю народу над суспільством, але водночас вони є засобом контролю народу над державою, що контролю­ється самою державою. На практиці це виглядає так:

• правляча еліта намагається регулювати склад електорату, щоб зменшити вагу тих груп або ідей, які розглядаються першими як небажані;

• правлячі кола суспільства маніпулюють результатами ви­борів завдяки різним варіантам формування виборчих ок­ругів і прийняття щодо них рішень;

• майже вся правляча еліта намагається, принаймні частко­во, ізолювати процес формування політики від впливу ма­сової, громадської думки через регулювання зв’язків між рішеннями, пов’язаними з виборами, та складом і органі­зацією роботи урядових структур.

Отже, ці процедури дають змогу тим, хто перебуває при владі, контролювати можливі наслідки масової участі громадян у по­літичному житті. Однак подібні технологічні хитрощі не обо­в’язково призводять до обмеження можливостей громадян впли­вати на правлячі кола. У кожному суспільстві точиться діалек­тична боротьба за демократію, з одного боку (з боку народу), і об­меження її — з другого (з боку влади). Цей процес нескінченний, оскільки він рухає суспільний прогрес.

Отже, можна констатувати, що депутатському корпусу й тим посадовим особам з виконавчої та судової гілок влади, які оби­раються безпосередньо населенням, відводиться роль виразників народного суверенітету. А вибори в цьому випадку є одним із найважливіших інститутів легітимізації політичної системи та політичного режиму. Акт участі громадян у виборах зміцнює їхню віру в законність і відповідальність державних інститутів. Крім того, слід зазначити, що заходи, які стимулюють участь гро­мадян у виборах, не лише підсилюють політичний інтерес, а й впливають на настанови громадян щодо процесів соціального управління.

Відносна легкість, з якою можна замінити чинний уряд у країні, значно згладжує гостроту можливих вимог про зміну політич­ного режиму та його інститутів. Саме це й зумовлює перетворен­ня в сучасних умовах інституту загальних виборів на один із найважливіших елементів політичної системи, що діє в більшості країн світу. Але для того щоб загальне виборче право було за­проваджене в політичній практиці, знадобилося понад двісті ро­ків боротьби демократичних сил.

Зокрема, у Нідерландах 1800 р. мали виборче право лише 12 % дорослого населення, а 1900 р. — 63 %. Загальне ж вибор­че право було запроваджене для чоловіків 1917, а для жінок — 1919 р.

До речі, жінки отримали право брати участь у голосуванні в США — 1918, Франції — 1944, Італії — 1945, Греції — 1956, а Швейцарії — лише 1971 р.

Перелік посад, які заміщуються через вибори, досить вели­кий. У такий спосіб можуть обиратися президент або глава уряду, губернатори, депутати всіх рівнів, мери міст та інших населених пунктів, прокурори,судді та ін.

У більшості країн процес і порядок проведення виборчих кам­паній регламентуються законодавчими нормами. В Японії, напри­клад, заборонено робити подарунки виборцям, обіцяти їм просу­вання по службі й обходити їхні будинки з агітаційними цілями. У Німеччині заборонено публікувати результати опитувань гро­мадської думки за два тижні до виборів, у Великобританії — у день виборів. Досить ретельно регламентується використання за­собів масової інформації, особливо телебачення і радіо.

В основі регламентації виборчих кампаній лежать такі най­важливіші принципи.

1. Обмеження суми пожертв приватних осіб і організацій до передвиборчих фондів або взагалі фінансування виборчої кам­панії за рахунок держави.

2. Принцип лояльності стосовно конкурентів, недопущення образ, фальсифікацій тощо.

3. Нейтралітет державного апарату та його невтручання в процес виборчої кампанії.

4. Надання всім партіям і кандидатам рівного ефірного ча­су для виступів на телебаченні й по радіо, а також однакової площі на сторінках друкованих засобів масової інформації.

Важливим аспектом е реєстрація громадян як виборців. У більшості країн цим займаються спеціальні представники міс­цевих органів влади, які створюють для цього відповідні ви­борчі комісії. Однак ці функції можуть виконувати й безпосе­редньо виконавчі структури (Міністерство внутрішніх справ у Німеччині). Досить часто використовується так званий ценз осілості як для виборців, так і для кандидатів на виборні по­сади.

Насамкінець зауважимо, що запровадження та використання виборчих процедур є предметом численних досліджень, які про­водяться суспільствознавчими науками. Але про це далі.