Політологія для політика і громадянина: Монографія

13.1. Політична комунікація, її функції і засоби. Політична символіка

Політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має постійно враховувати зміну внутрішньої й зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформа­ції, що надходить іззовні, а також від власних субсистем про розвиток системи.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформацій­ним полем політики, що з’єднує всі компоненти політичної сфе­ри суспільства та структурує політичну діяльність.

З погляду К. Дойча (Гарвардський університет, США), який використав під час аналізу політичної сфери загальнокіберне- тичні ідеї Н. Вінера, політична система ніколи не перебуває у стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політика та врядування досліджуються в цьому разі як процес управління та координації зусиль щодо досягнення певних цілей [129].

Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності політичної системи? Як вона реагує на зміну ситуації, чи не за­пізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, пе­редбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на небажані зміни? Усе це — життєво важливі проблеми. Відтак необхідними та першочерговими для політичної системи є по­літична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.

Початок вивчення проблем політичної комунікації пов’язу­ють з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1918). Але фундаментальні праці та, власне, термін “полі­тична комунікація” з’явилися наприкінці 40-х років XX ст.

Виокремлення цього напряму на межі соціальних і політич­них наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії та на­ступом нових комунікаційних систем і технологій.

Нині особливу увагу дослідники політичної сфери суспіль­ства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв’язків влади з громадськістю. Серед них — Дж. Бенігер [252], Д. Бродер [259], Дж. Кері [261], Р. Ентман [278], М. Харгрівз [296], С. Ліхтер [319], М. Мак-Люхан [326], Д. Мак-Квайл [327], В. Паттерсон [335], Дж. Пауелл [342], Ю. Габермас [295], Г. Почепцов [177; 178], Г. Ріді [344], Л. Сабато [349], М. Шрам [350], Дж. Спір [355],

3. Вурмен [369], А. Уледов [216], М. Власенко, С. Зорько, М. Си- ротич [37] та ін.

Якість урядових рішень, передбачення та випередження зале­жать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через недостовірність або недо­статність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відбиває її політичний до­свід. Процес передавання політичної інформації, що циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політич­ною та суспільною системами, а також між політичними струк­турами, суспільними групами та індивідами, називається полі­тичною комунікацією(Schwartzenberg R.-J. Sociology Politique. — P., 1988. — P. 42).

Кожна політична система розгортає власну мережу політич­ної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв’язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комуні­кації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи.

Як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальни­ми або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.

Ліберальні структури політичної комунікації мають демо­кратичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про “уряд громадської думки”, який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлег­лими.

Комунікація життєво необхідна політичній системі. Полі­тичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політич­ної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це ро­биться в межах функціональної концепції дослідження полі­тичної сфери суспільства.

Наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комуніка­цію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямова­ності.

У розвинених суспільствах політичні “послання” (тексти, по­відомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Во­ни знають певні загальноприйняті “правила гри”. А в суспіль­ствах, що розвиваються, політична інформація має бути більш диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, зви­чайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень куль­турного та політичного розвитку країни.

Аналогічно можна класифікувати системи політичної кому­нікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що цир­кулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказа­ти і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тіль­ки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересіч­них громадян до урядових структур найвищого рівня.

Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід’ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості.

Масова комунікація (або інформаційно-пропагандистська ді­яльність) є діяльністю соціального суб’єкта з виробництва й роз­повсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб’єктів політики та спря­мування їхньої діяльності.

Ця діяльність здійснюється з допомогою специфічних соці- ально-політичних інститутів — засобів масової інформації.

Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам ма­сової інформації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали, книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп’ютер тощо) засоби масової інформації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну по­літичною інформацією між правителями та підлеглими грома­дянами.

Процес комунікації через неформальні контакти характе­ризується двома ступенями передавання інформації. Аудито­рія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інфор­мації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля пе­реважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже по­ширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами, (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо.)

І хоча спосіб неформальних контактів політичної комуніка­ції був найефективнішим у примітивних суспільствах, люд­ський чинник завжди буде одним із найважливіших, оскільки безпосереднє спілкування між людьми важко замінити чимось іншим.

Невід’ємною складовою формування, фіксації та самовідтво­рення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультур- ної й політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Зрозуміло, що вони не можуть самовідтворюватися без безпосередньої реалізації комунікативним шляхом.

Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. У ши­рокому розумінні символ — це образ, у структурі якого предмет­ний образ і зміст постають як нерозривні частини одного цілого.

Символи можна відображати графічно — у вигляді христи­янського хреста, герба, прапора, серпа й молота або таких люд­ських постатей, як дядько Сем (США), Джон Булл (Великобри­танія), Маріанна (Франція).

Символами держави можуть бути меч, військо, поліція, уря­дові будинки (Білий дім, Кремль, Єлисейський палац) тощо.

Різноманітні символи мають велике значення в житті людей. З допомогою символів вони взаємодіють одне з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регулювання соціальної по­ведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інфор­мація, що сприймається суб’єктом, є певною сукупністю візуаль­них і звукових символів. І кожен суб’єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс.

Кожен народ пошановує власні національно-державні симво­ли, які створюються упродовж тривалого часу та базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина — запроваджується політичною елітою.

Центральне місце в системі політичної символіки, яка є, по суті, субсистемою політичної системи взагалі, посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (на­приклад, процес інавгурації новообраного президента в США) тощо. Останні є важливим компонентом “громадянської релі­гії”, характерної для певного суспільства.

Завершеним і сконцентрованим втіленням ідеалів свободи і прав людини стала для американців статуя Свободи, яка є сим­волом “американської мрії”, успіхів країни необмежених мож­ливостей.

Виразником національного духу, чинником, що сприяє фор­муванню національної самосвідомості, та водночас символом країни можуть бути міста. Скажімо, Київ для більшості україн­ців — це насамперед Президент, Верховна Рада, уряд, Києво-Пе- черська лавра та Софійський собор.

Символічним є також вибір назви національної грошової одиниці України — гривні. У контексті того, що в той час як Ук­раїна не мала власної державності, (Московське царство пере­брало на себе, власне кажучи, українську назву держави — Русь), введення назви української грошової одиниці, тотожної назві грошової одиниці Київської Русі, є глибоко символічним актом. Він немовби перекидає місток психологічного зв’язку громадян українського суспільства з пращурами, чия держава була однією з наймогутніших у тодішній Європі.

Громадська думка формується насамперед під впливом мас- медіа. Зрозуміло, що політична, й особливо правляча, еліта нама­гається переконати більшість населення у правильності своїх дій і доцільності свого перебування при владі.

У цьому контексті виокремлюють констатуючу (нейтральну) та спонукальну (яка закликає до певних дій) політичну інфор­мацію. Спонукальна інформація, у свою чергу, може бути спря­мована на активізацію(“підштовхування” до дій у певному на­прямі) і дестабілізацію(руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).

Якщо подивитися на політичну інформацію з погляду засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переко­нання.

Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію.

Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки. Мета — змінюючи систему цінніс­них орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому про­пагандистами напрямі.

Політична інформація, що надходить до її споживача, може сприйматися повністю, частково (після внутрішньої “цензури”) або не сприйматися взагалі.

У цьому контексті велику роль відіграє соціокультурна група, до якої належить (якщо належить) споживач інформації.

Напевно, варто назвати особливості впливу соціокультурної групи на сприйняття політичної інформації індивідом:

• особистий погляд споживача інформації перебуває під сильним впливом групи, до якої він належить або прагне належати;

• людина заохочується (або карається) за дотримання (або невиконання) групових стандартів;

• якщо думка “озвучена” в аудиторії, її важче змінити, ніж особистий погляд;

• групові дискусії та рішення сприяють послабленню внут­рішнього опору певній думці;

• підтримка навіть однієї людини ослаблює тиск “групового мислення”;

• найортодоксальніші прихильники групи найменш готові до сприйняття інформації, яка суперечить її нормам;

• велике значення для успішного засвоєння інформації мають форма й особливості її подання (довіра до інфор­матора, враження від його об’єктивності та правдивості тощо).

Окрім того, варто звернути особливу увагу на адресність по­літичної інформації, її “упаковку” відповідно до споживацьких стандартів різних груп населення.

Якщо інформація подається “упакованою” в стандартні клі­ше (ідеологічні, мовно-культурні та ін.) цієї групи, ви отримаєте значно більше шансів на успішне засвоєння цієї інформації ви­щезгаданою групою.

Ось тут ми вже наблизилися до формулювання певних уза­гальнень щодо культури політичної комунікації.

Основні принципи політичної комунікації:

• пріоритетність якостей і цінностей культури (ієрархія);

• рівні права усіх громадян на отримання інформації (демо­кратія);

• наближеність до культури нації, етносу, конфесії, класу то­що (ідентичність);

• урахування морально-етичних норм (мораль).

Характер політичної комунікації в суспільстві, рівень її роз­витку визначаються рівнем загальної та політичної культури суспільства, опосередковуються їх цінностями й нормами. Але політична комунікація як засіб існування й передавання полі­тичної культури саме й визначає рівень політичної культури суспільства, особливості функціонування політичної сфери сус­пільства.

Ви побачили в останній фразі ключове слово функція? Це не випадково.

Настав час назвати основні функції політичної комунікації:

• поширення ідейно-політичних цінностей, знань, політич­ної інформації;

• формування політичної свідомості;

• поширення норм політичної культури, здійснення полі- тико-культурного обміну, розвиток політичної культури суб’єктів політики (індивідів, груп, політичних структур);

• інтеграція та регулювання політичних відносин;

• підготовка та сприяння громадськості до участі в політич­ній діяльності.

Насамкінець зазначимо, що політична комунікація має бути засобом координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування, поваги до прав і свобод особистості, демо­кратичної політичної культури та свободи мас-медіа від влад­них структур. Це ідеал, якого треба прагнути шляхом постійної та копіткої роботи.