Політологія для політика і громадянина: Монографія

13.3. Мас-медіа і громадська думка. Політичне маніпулювання

Масова комунікація пов’язана з видами діяльності на ос­нові використання знаків і символів.

Ідеологеми, державна та політична символіка, правила ети­кету, мова жестів, дорожні знаки і т. ін. містять необхідну для соціалізації індивіда інформацію.

У сучасному світі роль засобів масової інформації постійно зростає. Нині вже нікого не здивуєш, назвавши мас-медіа чет­вертою владою (поряд із законодавчою, виконавчою та судо­вою).

У правовому демократичному суспільстві ці гілки влади ма­ють бути незалежними, а розподіл влади повинен бути чітко ви­писаний в конституції країни. У противному разі виникають си­туації, коли гілки влади воюють одна з одною, використовуючи власні друковані органи. І сучасна історія України має чимало таких прикладів, коли парламентський “Голос України” обміню­вався з “Урядовим кур’єром” різкими заявами прес-служб Вер­ховної Ради та Президента України.

З науково-дослідницького погляду це можна назвати прикла­дами горизонтальної політичної комунікації, з погляду так зва­ної традиційної демократії — нонсенсом, оскільки у розвинених країнах немає відомчої преси. А з погляду формування поваги пересічного громадянина до влади — взагалі безглуздям і неда­лекоглядністю, оскільки “пікірування” законодавчої та вико­навчої гілок влади аж ніяк не сприяє зростанню довіри до влади взагалі, а підриває легітимний ґрунт держави й руйнує со- ціально-політичний баланс усередині суспільства.

Окрім горизонтальної політичної комунікації виокремлю­ють її вертикальний різновид.

Якщо в першому випадку мають на увазі процеси обміну ін­формацією на рівні “індивід — індивід”, “суспільна група — сус­пільна група”, “держава — держава” і т. ін., то вертикальна полі­тична комунікація передбачає інформаційні обміни між суб’єк­тами політики різної ваги: “держава — індивід”, “суспільна гру­па — держава” і т. ін.

Зрозуміло, що взаємний вплив різновагових суб’єктів політи­ки в комунікативних процесах є різним. Його можна дослідити й оцінити через різні концепції функціонування мас-медіа, які домінували і домінують у різні періоди розвитку сучасної циві­лізації в окремих суспільствах.

1. Авторитарна концепція, що сформувалася у XVI-XVII ст. і визначала основне покликання преси — підтримка й сприян­ня політиці уряду та служіння державі.

2. “Правдива” концепція, сформована наприкінці XVII ст. (праці Д. Мільтона, Дж. Локка, Д. Мілля). Вона ґрунтувалася на свободі волі та декларувала такі цілі преси: інформування, про­даж, сприяння дозвіллю та контроль за діями уряду [119].

3. Тоталітарна концепція, що виникла наприкінці XIX ст. (В. Ленін), зміцнилась у першій половині XX ст. (Й. Сталін, А. Гітлер, Й. Геббельс, Мао Цзедун) і передбачала необхідність ведення ідеологічної боротьби з класовим ворогом [35; 179].

4. Концепція соціальної відповідальності преси [31], яка утвердилась у середині XX ст. (Т. Петерсон, А. Катля, А. Каде та ін.) виходячи з таких цілей мас-медіа: інформування, про­даж, сприяння дозвіллю та переведення конфліктів у план дис­кусії.

Виходячи з цього неповного переліку концепцій функціону­вання мас-медіа, читачі самі можуть оцінити, яка саме концеп­ція е провідною в діяльності засобів масової інформації в Ук­раїні.

Нас же в цьому контексті цікавить проблема політичного ма­ніпулювання, яким так полюбляє користуватися правляча по­літична еліта, нав’язуючи свої стереотипи масовій суспільній свідомості через засоби масової інформації.

Під політичним маніпулюванням ми розумітимемо прихо­ване управління політичною свідомістю та поведінкою людей в певних політичних інтересах.

Цей спосіб соціального управління має певні переваги по­рівняно із силовими адміністративно-правовими й економічни­ми методами панування, оскільки здійснюється непомітно для об’єктів управління, не потребує значних матеріальних затрат і жертв для встановлення контролю над суспільством.

Технологія глобального, загальносуспільного маніпулювання ґрунтується на вже згадуваних раніше базових соціальних мі­фах, що втлумачуються в суспільну свідомість за допомогою та­ких способів маніпулювання:

• брехня — пряме, відверте підтасовування фактів і поши­рення брехні;

• замовчування — блокування правдивої інформації що­до діяльності того чи іншого суб’єкта політики, події і т. ін.;

• напівправда — препарування інформації, яка об’єктивно та ґрунтовно висвітлює малозначущі деталі й водночас замов­чує важливі факти та (або) неправдиво інтерпретує події;

• упровадження іміджів і кліше — укорінення в суспільну свідомість бажаних для правлячої еліти стереотипів щодо тих чи інших суб’єктів політики, ідеологічних доктрин, окремих подій та фактів;

• навішування ярликів — бездоказове нав’язування сус­пільству негативних (з погляду більшості) оцінних кате­горій з метою компрометації певних суб’єктів політики (партій, суспільно-політичних рухів, індивідів) на кшталт “імперіаліст”, “націоналіст”, “фашист”, “шовініст”, “анти­семіт” тощо.

Звичайно вплив правлячої еліти на формування громадської думки за допомогою мас-медіа може бути досить ефективним.

Це можна дослідити під час проведення виборчих кампаній, коли іміджмейкери використовують безліч маніпуляційних прийомів, аби переконати громадян у тому, що їхній кандидат у президенти, депутати чи мери — найкращий.

Один із таких прийомів — “спіраль замовчування”, коли за допомогою сфабрикованих опитувань громадської думки або вибірково інтерпретованих результатів реальних опитувань мас- медіа намагаються переконати громадськість у підтриманні біль­шістю того чи іншого політика. На фоні замовчування реаль­ного рейтингу опонентів голос так званої більшості роблять де­далі сильнішим. Відтак ті, хто ще не визначився у своїх полі­тичних симпатіях, поволі схиляються до думки приєднатися до більшості, не бажаючи опинитись у соціально-психологічній ізо­ляції.

Використовуються й інші можливості політичної реклами, наприклад за допомогою всіляких шоу-заходів і сучасних PR-технологій нікому не відомих кандидатів “розкручують” у політичних лідерів.

Однак є певні обмеження об’єктивного та суб’єктивного ха­рактеру щодо політичного маніпулювання, які не дозволяють повністю перетворити вільний вибір громадян на формальний акт, запрограмований іміджмейкерами.

Згадаймо часи тоталітарної пропаганди в Радянському Союзі, коли вся пропагандистська машина була запрограмована на формування “гвинтиків” і бездушних соціальних роботів. Про­те одночасно з офіційною політичною культурою розвивалася альтернативна контркультура андеграунду.

Чим же визначаються обмеження політичного маніпулюван­ня?

Передусім ментальністю та політичною культурою суспіль­ства, які хоча й не є застиглими, проте й не такими динамічними, як би того хотілося соціальним технологам (у нашому випад­ку — маніпуляторам).

Крім того, варто згадати й системи комунікації, які навіть у тоталітарних суспільствах перебувають поза межами контролю влади: сім’я, родичі, знайомі, друзі, колеги по роботі, дозвіллю, хобі і т. ін.

Важливим чинником обмеження можливостей політичного маніпулювання з боку правлячої еліти е суспільний контроль за інформаційною владою.

Найважливішим принципом демократичної організації мас- медіа е плюралізм влади в суспільстві та плюралізм власне ЗМК.

Сучасний політичний досвід свідчить, що плюралізм мас- медіа може ґрунтуватися на таких формах організації ЗМК:

• комерційній, коли ЗМК перебувають у приватній влас­ності й фінансуються за рахунок доходів від реклами і пожертв (США);

• державній, коли ЗМК належать державі, прямо фінансу­ються та контролюються нею (колишній СРСР, Китай, нинішня Франція);

• суспільно-правовій, коли ЗМК фінансуються переважно за рахунок спеціального податку, мають юридичні права та органи самоврядування, але загалом контролюються суспільними радами (телебачення та радіо в Німеччині) тощо.

Зрозуміло, що ідеальних форм організації ЗМК не існує. Оче­видно, раціональним є оптимальне співвідношення різних форм залежно від особливостей певної країни, звичайно, у поєднанні з ефективним контролем за діяльністю ЗМК, здійснюваним на правових засадах.

У більшості країн світу є спеціальні органи загального конт­ролю за ЗМІ, які стежать за виконанням етичних і правових норм, прийнятих у цьому суспільстві.

Наприклад, у Франції такою організацією є Вища рада по аудіо­візуальній комунікації, яка не лише контролює державні й при­ватні телерадіокомпанії, а й видає їм державні ліцензії на право виходу в ефір.

У Великобританії загальні напрями діяльності телебачення й радіо визначають уряд і парламент, а за дотриманням етичних норм стежить спеціальна комісія з самоконтролю.

В Україні питаннями видачі ліцензії та контролю за дотри­манням умов телерадіомовлення займається Національна рада з телебачення та радіомовлення, яка на паритетних засадах фор­мується Верховною Радою та Президентом України і затверд­жується на сесії парламенту.

Насамкінець звернемо увагу й на педагогічні та виховні функ­ції системи мас-медіа, яка покликана сприяти формуванню сві­домих громадян і домагатися масової підтримки політики со­ціальних перетворень у межах конституційного процесу побу­дови демократичної правової соціальної держави.