Політологія для політика і громадянина: Монографія

14.1. Міжнародна політика і міжнародні відносини

Міжнародна політика як спосіб взаємодії та відносин різ­них великих соціальних угруповань (племен, племінних об’єд­нань, народів, держав, блоків держав) має прадавню історію.

З писемних джерел, датованих IV—III тис. до н. е., дійшли ві­домості про різноманітні союзи, військово-політичні об’єднання та блоки. Утворювалися вони переважно для спільного ведення воєн. Хоча були й випадки об’єднання держав на релігійно-по- літичних засадах (наприклад, у Стародавній Греції — дельфій­ська та делоська амфіктіонії), які були створені для збереження храмового майна, підтримання миру і т. ін.

Проте ці об’єднання можуть вважатися поодинокими світли­ми плямами в історії людства, яке звикло розв’язувати міжна­родні (міждержавні) конфлікти, вдаючись до військових дій.

Науковці стверджують, що за останні 5,5 тис. років людство жило в мирі не більше 300 років. Протягом цих 55 століть на нашій планеті відбулося 14,5 тис. воєн (з них дві світові — 1914- 1918 і 1939-1945 pp.), в яких загинуло 3,6 млрд осіб.

За роки, що минули після закінчення Другої світової війни, у світі відбулося понад 250 воєн, в яких брали участь понад 90 дер­жав (майже половина з наявних на планеті), а людські втрати становили понад 35 млн осіб.

Що це, природна психологічна агресивність людини як со­ціальної істоти? Чи, можливо, спосіб регулювання чисельності людства як частини біосистеми?

Сумний афоризм щодо історії людства як історії воєн приму­шує нас серйозно замислитися над змістом і природою міжна­родної політики та міжнародних відносин.

Як зазначалося, однією з ключових ознак держави є об’єд­нання людей за територіальним принципом. Процеси форму­вання та існування держав упродовж історії людства супро­воджувалися боротьбою за розширення їхніх територій, зміц­нення та збереження встановлених раніше кордонів.

Ці процеси міжнародної взаємодії історично були провідни­ми. Саме тому первісні уявлення про міжнародну політику, її зміст і цілі формувалися під впливом боротьби за перерозподіл території, збереження територіальної цілісності, недоторканнос­ті, суверенітету. Відповідно міжнародний звичай визнавав за­конним право на війну як спосіб розв’язання міжнародних про­блем.

Проте поступово зароджується й практика досягнення угод, домовленостей щодо майнових, прикордонних питань, плавання в нейтральних водах, міжнародної торгівлі і т. ін.

У середні віки, коли почали утверджуватися феодальні дер­жави, набули поширення ідеї суверенітету, рівноправ’я держав. Але вони не мали всеосяжного характеру, оскільки суверенітет держави розглядався як суверенітет монарха. Це був час при­ватної дипломатії феодалів.

Розвиток буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. сприяв утворенню єдиного світового ринку, широкої мережі еко­номічних, наукових, технічних, культурних зв’язків між краї­нами, народами, окремими людьми.

Цей процес, помножений на якісно нові комунікативні мож­ливості суспільств, сприяв укладенню численних міжнародних угод з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуго­вування тощо. [Як приклад можна назвати утворення Міжна­родного телеграфного союзу (1865), Всесвітнього поштового со­юзу (1874) тощо.]

Незважаючи на перші паростки демократії в міжнародних відносинах — вільне судноплавство на міжнародних річках (Ду­най, Рейн), використання міжнародного арбітражу, — практика міжнародних відносин усе ж відзначається боротьбою за тери­торії, сфери впливу, джерела сировини та ринки збуту.

Більше того, право на воєнне розв’язання конфліктів навіть закріплюється в ряді міжнародних угод. Наприклад, Віденський конгрес 1814-1815 pp. визнав законність колективної інтервен­ції на захист монархій та існуючих кордонів у Європі. З метою реалізації цієї угоди 1815 р. було створено Священний союз, до якого увійшли Австрія, Греція, Росія й Франція.

І лише із середини XX ст. під впливом наслідків Другої сві­тової й загрози нової ядерної війни світова громадська думка, національні еліти почали розуміти, що в сучасних умовах війна ставить під загрозу біологічне існування людства взагалі.

Варто наголосити, що статут ООН визнає правомірність засто­сування сили лише у двох випадках:

• для самооборони (ст. 51);

• за рішенням Ради Безпеки ООН у разі загрози миру, будь- якого порушення миру та акту агресії (ст. 39 і 42)*.

Проте крах соціалістичної системи і встановлення гегемонії США та інших країн НАТО призвів до відродження методів си­лового вирішення конфліктних ситуацій у міжнародних відно­синах.

Так, країни НАТО здійснили збройні напади на Югославію (1999) та Ірак (2003), тим самим зруйнувавши і так доволі хит­ку рівновагу в системі світових міжнародних відносин. Іще ра­ніше США намагалися вмотивувати збройні акції в Лівії, Па­намі, Гаїті, Гренаді, Аргентина — на Мальвінських (Фолкленд- ських) островах тощо. Але наскільки “моральним” може бути насадження тих самих принципів демократії через штики воя­ків і бомбово-ракетні удари по мирному населенню?

Долучіть до цього екологічні проблеми, проблеми біженців та інші і ви переконаєтесь, що політологія міжнародних відносин має надзвичайно складний об’єкт дослідження — систему еко­номічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, вій­ськових, культурних та інших зв’язків і взаємодій суб’єктів сві­тового співтовариства.

Ядром міжнародних відносин є міжнародна політика, під якою розуміють політичну діяльність суб’єктів міжнародного права (держав, груп держав, міжурядових організацій та міжна­родних неурядових (громадських) організацій), пов’язану з пи­таннями війни та миру, загальної, техногенної, екологічної, епі­деміологічної та іншої безпеки, подоланням голоду, зубожіння, відсталості тощо**.

ОрганизацияОбьединенных Наций // Сб. документов. — М., 1981.

Нині в світі 800 млн осіб живуть в умовах абсолютного зубожіння, 500 млн — голодують, а 50 млн осіб щороку вмирають через відсутність їжі.

З цього й випливає розуміння міжнародної політики як важ­ливого фактору стабільності, миру, розвитку рівноправних між­народних відносин, розв’язання проблем виживання й прогресу людства, вироблення справедливих механізмів узгодження інте­ресів суб’єктів світової політики.

Сучасна політологія міжнародних відносин характеризу­ється двома концептуальними напрямами дослідження й тлу­мачення сутності міжнародних відносин: традиціоналістським і модерністським.

Традиціоналістський напрям (Т. Моргенау, К. Томсон, У. Фокс,

А.   Вольферс, Р. Арон, С. Хофман) тлумачить сутність міжнарод­них відносин як взаємодію держав через головний засіб їх реа­лізації — дипломатію.

У межах цієї концепції міжнародні відносини розглядаються в контексті неодмінного суперництва, зумовленого природною схильністю суб’єктів політики до насильства та жагою влади.

З другої половини XX ст. формується модерністський на­прям дослідження міжнародних відносин (М. Каплан, Р. Роуз- кранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепін), який враховує не лише міждержавні відносини, а й неурядові громадські організації (NGO), приватні ініціативи та ін. “Модерністи” прагнуть вико­ристовувати формальні методи оцінювання та прогнозування, запозичивши їх з теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

Система міжнародних відносин регулюється сукупністю норм і принципів, які дістали назву міжнародне право.

Сучасні норми міжнародного права, які забезпечують регулю­вання взаємодії суб’єктів політики (тут йдеться про держави), базуються на таких принципах:

• мирного співіснування;

• незастосування сили або погроз силою в міжнародних від­носинах;

• суверенної рівності держав;

• непорушності державних кордонів;

• територіальної цілісності;

• поваги прав людини тощо.

На жаль, не завжди вони реалізуються на практиці, але праг­нути до їх запровадження конче потрібно.