Політологія для політика і громадянина: Монографія

14.3. Геополітика

Розумінню того, що відбувається у міжнародних відносинах, найкраще сприяє використання методологічного інструментарію геополітики.

Термін геополітика етимологічно складається з двох грець­ких слів geo — земля і politicas — те, що пов’язане з містом і державою, громадянином [102].

У науковому плані геополітика розглядається у двох аспек­тах: культурно-психологічному і концептуальному.

Культурно-психологічний аспект геополітики полягає в роз­гляді певних культурно-психологічних стереотипів, які доміну­ють в суспільстві та його політичній еліті.

Ці стереотипи об’єднують людей на певних ідеологічних або релігійних засадах і ґрунтуються на базових міфах: “Москва — третій Рим”, “євреї — обрана богом нація”, “тисячолітній рейх” і т. ін.

Скажімо С. Хантінгтон (США) культурно-психологічний під­хід піднімає на планетарний рівень, розглядаючи гіпотезу конф­ліктів між цивілізаціями. На його думку, головний розлом у сучасних світових конфліктах буде між Заходом і не-Заходом, між Заходом та ісламською цивілізацією, західним і православ­ним християнством [225].

Кому вигідно? Напевно тим, хто хоче бути мавпою, яка спо­глядає за боротьбою тигрів (за Мао Цзедуном), щоб потім узяти контроль над світом. (Нагадуємо, що ці ідеї виношуються, зокре­ма, в іудео-масонських колах).

Концептуальний аспект геополітики розглядає геополітику як проблемну наукову галузь, що досліджує фіксацією і прогноз просторових кордонів силових полів (військових, економічних, політичних, цивілізаційних, екологічних) на глобальному рівні [102, с. 18].

У результаті вивчається не просто політична карта світу, а геополітична структура світу — основний об’єкт дослідження геополітики.

Цей напрям геополітики розглядає ряд просторових моде­лей:

• модель протистояння континентальної (телуричної) і мор­ської (таласократичної) сил;

• модель Серцевинної землі (хартленда);

• модель “хартленд — римленд”;

• модель “континентального блоку”;

• модель “світового уніполя” та ін.

Основні фундаментальні поняття, якими оперує геополіти­ка — геополітичні поля, геопростір і контроль над останнім, ін­тереси (національні, державні, міждержавні), геополітичні коди (набори політико-географічних передбачень, які лежать в основі зовнішньої політики), експансія (політична, військова, інформа­ційна, культурна, економічна, етнорелігійна тощо).

Історичним ядром геополітики є географія, яка досліджує пря­мі та зворотні зв’язки між властивостями простору Землі і балан­сом (суперництвом або співпрацею) світових силових полів.

У чому ж тоді різниця між політичною географією і геополі­тикою?

На думку російських дослідників В. Колосова і М. Миронен- ка [102], політична географія — це країнознавча наука, яка ви­вчає закономірності територіально-політичної організації сус­пільства на рівні держави та її районів.

А геополітика — наука, яка вивчає географічні, історичні, по­літичні та інші взаємопов’язані чинники, що впливають на стра­тегічний потенціал держави.

Отже, вимальовується така схема: геополітика — це політична географія, яка має справи з глобальним масштабом досліджень.

Академічна геополітика вивчає такі проблеми:

• залежність стійкості геополітичних структур від функціо­нальних особливостей поверхні землі;

• залежність геополітичного балансу сил від характеру взає­модії силових полів великих держав;

• залежність геополітичної структури світу від рівня роз­витку і культури транспортних засобів;

• причини виникнення і падіння великих держав;

• циклічність геополітичних процесів і т. ін.

Практична геополітика є більш ідеологізована, досліджує вже

згадані геополітичні коди держав, державні пріоритети та інте­реси, ієрархію цих кодів (сильні держави нав’язують свої ідеї слабшим і т. ін.).

Серед найбільш відомих учених, які досліджували проблему геополітики, насамперед слід назвати німецького географа Фрід- ріха Ратцеля (1844-1904) та його праці: “Закони просторового зростання держав” (1896), “Політична географія” (1897), “Море як джерело могутності народів” (1900).

Власне, термін геополітика запровадив швед Рудольф Челен (1864-1922), серед основних праць якого: “Великі держави: на­риси з галузі великої політики” (1914), “Держава як форма жит­тя” (1916), “Основи системи політики” (1920).

Далі ці проблеми розвивали німці И. Парч, Ф. Науманн,

В.   Шенк, які обґрунтовували німецьку експансію і прагнення до світового лідерства.

Згодом до цього підключилися американець Альфред Тайєр Мехен (1840-1914), який писав про переваги морських держав над континентальними, а також “латинської раси над слов’ян- ською”, британець Хелфорд Маккіндер (1861-1947), який дослі­див світову історію як конфронтацію між континентальними і океанічними державами. Його теорія полягає в такому:

• хто керує Східною Європою, керує хартлендом;

• хто керує хартлендом, керує Світовим островом;

• хто керує Світовим островом, керує усім світом.

Серед німецьких геополітиків виокремлюють Карла Хаус- хофера (1869-1946), який висунув свій варіант “Євразійства” (гіпотеза континентального блоку Німеччина — Японія), що й було реалізовано в діяльності нацистського режиму.

К. Хаусхофер був засновником і редактором журналу “Zeit- schrift fur Geopolitik” (виходив протягом 1924-1941 pp.), дотри­мувався ідей соціал-дарвінізму, а геополітику вважав розумом держави. Ключовими поняттями для нього були “життєвий простір” (за Ф. Ратцелем) і “простір як чинник сили”.

Наприкінці XX ст. геополітика стала досить “модною” нау­кою, до якої долучилися, насамперед, американці — Саул Коен, Айр Страус, Дж. Кеннан, 3. Бжезінський, Є. Хантінгтон, сканди­нав Йоганн Галтунг, бельгієць Жан Тіріар (проект “Європи до Владивостока” — на противагу США) і т. ін.

У принципі можна говорити про те, що відмінність національ­них шкіл геополітики полягає, перш за все, в обґрунтуванні пра­ва на експансію тих чи інших держав, які претендують на світо­ве чи регіональне лідерство.

Тут варто згадати (окрім німецької) японську науково-прак- тичну школу геополітики, в якій виокремлюють:

• паназізм (С. Комакі — автор книги “Маніфест японської геополітики” (1907), Іккі Кіта — автор “Плану реконст­рукції Японії” (1923), Танака Гіїті — автор таємного “ме­морандуму Танака” (1927) про необхідність розширення життєвого простору Японії в Азії та світове панування цієї країни (після розгрому США) і т. ін.

• японське євразійство (принц Коноє Фумімаро (1891-1945), екс-прем’єр-міністр), який свою практичну політику реалі­зовував протягом трьох термінів перебування на посаді глави кабінету міністрів — відповідно до своєї праці “Но­вий порядок у Східній Азії”. Суть японської версії євра­зійства полягає у протистоянні атлантизму, цебто США і Великобританії.

Ця концепція була покладена в основу японської зовнішньої політики, яка привела до підписання пакту Німеччини, Італії і Японії.

Проблеми Європейського континенту досліджували П. Ви- даль де ла Блаш (1845-1918) з концепцією, яка нині реалізува­лася в ідеї “Європа регіонів”, Жак Ансель(1882-1943) — з рів­ністю націй (на противагу германській експансії), Альберт Деманжон (1872-1940) вважав, що занепад Європи можна подо­лати кооперацією європейських держав. Жан Готтманн, урод­женець Харкова, який розпочав свою кар’єру у Франції і закін­чив у США (1915-1994), критикував Ратцеля, Хаусхофера, Мак- кіндера, оскільки вважав, що їх розуміння геополітики є наукою про війну.

Його концепція іконографії полягає в тому, що картина на­вколишнього середовища самоорганізованого простору склада­ється під впливом релігійної, національної, культурної і соціаль­ної історії даного простору. Сюди ж він відносив твори мистецт­ва, архітектури, міфи, символи і т. ін.

Взагалі, державу Ж. Готтманн розглядав насамперед з погля­ду комунікаційних потоків (руху людей, армій, капіталів, ідей тощо), а також відмінності морських (більш демократичних) і континентальних (більш абсолютистських) держав.

Після Другої світової війни найбільш активно розвивалася американська геополітична думка.

Ісайя Боумен (1878-1950) з ідеєю відмови від концепції американського ізоляціонізму, Ніколас Спікмен (1893- 1944) — з моделлю “хартленд — римленд” (хто контролює рим­ленд — контролює Євразію, хто контролює Європу — контролює світ), Саул Коен — з моделлю поліцентричності та ієрархіч- ності, Айр Страус — з концепцією глобально уніполярного сві­ту (з трьома силовими центрами: США, ЄЄ і Японія) та інші намагалися дивитися на світ з погляду нових політичних реа­лій планети.

Далі можна назвати таких політиків і дипломатів, як Дж. Кен- нан (стримування СРСР шляхом інтеграції), Г. Кіссінджер (праг­матична практика силової політики), 3. Бжезінський та ін., які змінювали геополітичні коди США, а відповідно і науково-гео- політичне обґрунтування практичної політики, що є предметом окремої розмови.

Замість резюме, до окресленого вище екскурсу в історію ста­новлення геополітики як науки, можемо констатувати: вона від­булася і в сучасній політології зайняла свою унікальну нішу. Зафіксуємо цю тезу і підемо далі...