Політологія для політика і громадянина: Монографія

16.3. Виборча інженерія

Одним із найпоширеніших видів політичного маркетингу, що використовується під час політичної боротьби за мандати виборчої представницької та виконавчої влади, є виборча ін­женерія. Під останньою розуміють пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячої і політичної еліти щодо завоювання та збереження влади в державі (регіоні, місті тощо).

Порівнюючи з цього погляду типи виборчих систем, слід зазначити, що мажоритарна процедура виборів призводить до більших (ніж за пропорційної системи) відхилень волевиявлен­ня громадян через “своєрідне” компонування виборчих округів і різні пропорції населення, яке там проживає.

У результаті такої виборчої інженерії часто траплялися ви­падки, коли партії вигравали вибори за кількістю голосів ви­борців, але програвали їх за кількістю отриманих депутатських мандатів.

Аналізуючи характер репрезентативності виборчих систем, слід зазначити, що окрім “системних помилок” у підрахунках не останню роль відіграють й інші чинники. Такі, скажімо, як кількість партій, котрі беруть участь у виборах.

Ми вже говорили про фактично втрачені голоси виборців за дрібні партії, які не можуть подолати кваліфікаційний бар’єр. Але навіть якщо невеличка політична партія й спромоглася здо­лати так званий кваліфікаційний бар’єр, це ще не означає, що інтереси її виборців неодмінно будуть враховані. Як правило, їх ігнорують партійні “гранди”. Хоча можливі й інші варіанти.

Упродовж багатьох років у Німеччині не дуже популярною серед виборців є Вільна демократична партія (ВДП), яка постій­но балансує на межі інтересів СДПН і ХДП/ХСС, має набагато більший вплив у бундестазі, ніж можна було б сподіватися, з ог­ляду на кількість голосів виборців, які за неї голосують. А якщо проаналізувати рівень впливовості баварської регіональної пар­тії ХСС на політику всього християнсько-демократичного бло­ку ХДП/ХСС, можна побачити, що часто-густо регіональна філія диктує свої правила гри загальнонаціональній партії.

Отже, можна зазначити, що не тільки виборча інженерія й недоліки виборчих систем можуть суттєво скоригувати волю виборців. Політичні “ігри” вже після виборів досить часто зво­дять нанівець результати голосування. Навіть результати всена­родних референдумів можуть неоднозначно трактуватися різни­ми політичними силами. Особливо тоді, коли запитання, внесені до бюлетеня, сформульовані з погляду соціології некоректно (як на референдумі, проведеному в СРСР 17 березня 1990 р.) або не подобаються певним політичним угрупованням, які мають впливове представництво в парламенті та уряді.

Аналізуючи українське виборче законодавство, слід зазначи­ти, що закон про вибори народних депутатів України, за яким було проведено виборчу кампанію 1994 p., вочевидь був скон­струйований під інтереси правлячої компартійно-номенклатур­ної більшості в парламенті зразка 1990 р. Оскільки цьому скла­ду Верховної Ради не хотілося на рік раніше складати свої пов­новаження, він прийняв ще консервативніший закон, аніж рані­ше Верховна Рада УРСР (коли Україна ще перебувала у складі Радянського Союзу).

Насамперед це стосується процедури голосування в другому турі виборів, де було встановлено, що для обрання депутатом один з двох фіналістів мав набрати 50 % плюс один голос від кіль­кості виборців, які взяли участь у виборах (але не менше 25 % від загальної кількості виборців округу). У попередньому вибор­чому законі, нагадаємо, для перемоги в другому турі голосуван­ня було потрібно набрати відносну більшість голосів.

Зрозуміло, що за таких умов майже неможливо обрати праце­здатний парламент. А це, у свою чергу, якби вибори не відбули­ся, давало б підстави старому складові парламенту претендувати ще на один рік “народного представництва”.

Елементи виборчого законодавства, що регулюють висування, реєстрацію, підрахунок голосів і “кваліфікаційні депутатські ба­р’єри”, суттєво впливають на результати голосування. І ці мето­ди виборчої інженерії є інструментарієм реалізації політичних цілей правлячих кіл цілком легальним, правовим шляхом.

Отже, можна назвати такі основні методи виборчої інженерії, що використовуються владною елітою для утримання демокра­тичним шляхом політичної влади:

• зміна виборчих процедур (про що йшлося раніше);

• стимулювання та переміщення виборців з одних виборчих округів до інших;

• маніпулювання кордонами виборчих округів;

• вибір відповідного часу для проведення виборів;

• добір лояльного до правлячої еліти складу виборчих ко­місій.

Однак слід зазначити, що для внесення змін до попередніх виборчих законів або прийняття нового виборчого законодав­ства, як правило, необхідно мати конституційну більшість, що становить ²/з депутатських мандатів у парламенті від загальної кількості депутатів. Аналогічні норми використовуються в бага­тьох країнах для визначення результатів голосування на рефе­рендумах і під час опитувань населення з найважливіших пи­тань суспільного життя.

Зрозуміло, що це не так просто.

Не менш складним е питання переміщення, скажімо, тради­ційно більш консервативного сільського населення до міст (або навпаки), корінного населення до районів, де, на думку правля­чих кіл, “завеликі” проценти етносів-мігрантів.

Наприклад, організувати під час проведення виборів навчан­ня військових запасу або цивільної оборони для осіб, які мають владу, значно простіше. Досвід показує, що цим методом вибор­чої інженерії в Україні користувалися її колишні керівники під час виборчої кампанії до Верховної і місцевих Рад народних депутатів 1990 р. Дехто з них переміг на виборах, позаяк органі­зувати “правильне” голосування на закритих від спостерігачів виборчих дільницях значно простіше, ніж на звичайних.

Маючи інформацію про традиції голосування на виборах, ре­ферендумах, під час опитувань в окремих виборчих округах і в країні загалом, правляча еліта часто-густо використовує такий випробуваний метод, як маніпулювання кордонами виборчих округів.

У цьому випадку правлячі кола можуть йти двома шляхами:

• об’єднанням районів, де мешкають прихильники кандида­та, в округи з гарантованою перемогою за рахунок збіль­шення “своїх” голосів;

• поділом районів, де мешкають прихильники опонентів, на округи, де їхні голоси розчиняться в більшості “своїх” го­лосів.

Слід зазначити, що проблема конструювання виборчих окру­гів є досить-таки складною. До того ж вона потребує врахування співвідношення кількості населення в кожному окрузі. Крім того, не можна забувати й про кордони адміністративно-терито­ріального поділу, специфічні інтереси різних соціальних груп населення (за віком, національністю, родом занять тощо). Ви­ходячи з цього стає зрозумілою складність, на перший погляд, “простого” завдання виборчої інженерії. Якщо нею займаються професійні апаратники, фахівці з виборчих процедур і мене­джери виборчих кампаній, які мають відповідні знання й досвід розв’язання проблем виборчої інженерії, це гарантує суттєву перевагу правлячим колам під час проведення виборів.

Іще один аспект, на який треба звернути увагу, стосується вибору часу для проведення виборів парламенту, президента, міс­цевих органів влади.

Якщо, скажімо, певна партія або виборчий блок щойно пере­могли, наприклад на президентських виборах, цілком логічним кроком для них буде якнайшвидше провести парламентські ви­бори, аби використати позитивний потенціал першої перемоги. Це також є досить вагомим і ефективним інструментом полі­тичної боротьби, який часто використовується поряд з методами виборчої інженерії.