Політологія для політика і громадянина: Монографія

17.1 .Поняття, функції і види менеджменту. Політичний менеджмент

Під менеджментом (від англ. management — керування, уп­равління) взагалі розуміють процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного вико­ристання з метою досягнення цілей управління суспільством, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо.

Зрозуміло, що цей процес здійснюється певними групами лю­дей, які відповідно до законодавства та усталених соціальних і психічних норм поведінки, прийнятих у суспільстві, беруть на себе зобов’язання з реалізації влади над державною, комуналь­ною, корпоративною власністю, власністю фірми і т. ін.

Отже, менеджмент розглядається з двох поглядів:

• як соціологічне вчення, що вивчає проблеми управління;

• як практичні рекомендації з управління великим підпри­ємством, фірмою, концерном тощо.

Як соціально-економічне вчення менеджмент виник напри­кінці XIX ст., коли були здійснені перші спроби систематизува­ти знання в галузі управління виробництвом. 1881 р. амери­канець Дж. Вартон розробив перший систематичний курс уп­равління для викладання цієї наукової дисципліни у коледжі. Але широке впровадження менеджменту в практику розпочало­ся після публікації 1911 р. книги Ф. Тейлора “Принципи нау­кового управління” та організації X. Персон першої наукової конференції з цього питання.

Подальший розвиток теорії менеджменту пов’язують з ім’ям керівника великої вуглевидобувної компанії Генрі Файоля, який сформулював основні принципи й функції менеджменту. Метою його концепції було обґрунтування універсальних принципів управління:

• необхідність підтримки дисципліни;

• ієрархічне підпорядкування;

• одноосібне керівництво;

• корпоративний дух;

• орієнтація на прибуток тощо.

Пізніше у теорії менеджменту були сформульовані основні функції управління: організація, фінанси, виробництво, мар­кетинг.

Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX ст. виникло кілька наукових напрямів менеджменту: раціоналіс­тична школа, школа людських відносин, школа взаємопов’яза­них дій — управлінських функцій та ін.

Раціоналістична школа досліджувала питання відповідності фізичних та інтелектуальних даних людей виконуваній ними роботі, вивчала проблеми попередньої підготовки працівників до роботи на виробництві. Засновником цієї школи був амери­канський інженер Ф. Тейлор.

Теорія людських відносин, біля колиски якої стояв Ф. Мейо, базувалася на розумінні того, що навіть і чітко відпрацьовані ви­робничі операції та висока заробітна плата не завжди ведуть до адекватного зростання продуктивності праці й прибутків. При­хильники цієї теорії не без підстав вважали, що соціально-пси­хологічні чинники також відіграють помітну роль у цих про­цесах. Такі чинники, як сприятливий морально-психологічний клімат у колективі, турбота керівництва про підлеглих, підви­щують задоволеність останніх своєю роботою, а відтак сприяють зростанню ефективності виробництва.

Однак теорія людських відносин не могла дати відповідь на всі запитання, що виникали в процесі управління та взаємин людей у процесі виробництва. Спробу інтегрального розгляду цих питань здійснив Д. Макгрегор, який створив управлінську концепцію на основі поєднання досягнень науки про людську поведінку — психології з процесом управління. Ця концепція, яку ще називають поведінковою, допомагала працівникам як­найповніше розкривати свої здібності та потенціал.

Новий якісний крок у розвитку теорії менеджменту умож­ливився завдяки появі кібернетики та широкому впроваджен­ню в практику обчислювальної техніки. Виникли кількісні теорії управління, які, використовуючи конкретно сформульо­вані змінні характеристики об’єкта управління, розробляють математичні моделі розв’язання конкретних проблем управ­ління на основі оптимізації процесу прийняття управлінських рішень.

Нині характер сучасного виробництва фахівці розглядають як процес безперервних взаємопов’язаних дій, кожна з яких, у свою чергу, також є процесом. Такі дії — планування, органі­зація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій.

Коротко розглянемо кожну з цих функцій.

Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управлін­ня та шляхів їх досягнення. Воно дає уявлення про сучасний стан, напрями необхідного та вірогідного розвитку, а також най­ефективніші способи вирішення поставлених завдань.

Організація характеризує організаційну побудову об’єкта уп­равління, його внутрішню структурну ієрархію, конкретні зав­дання, повноваження та відповідальність підрозділів або окре­мих людей.

Мотивацію використовують з метою створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб забез­печити виконання ними обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства загалом.

Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначе­них планів, відповідності їх структурі організації, відповідності структури цілям організації і т. ін. Результати контролю ви­користовуються під час вироблення нових управлінських рі­шень і коригування раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.

Реалізація управлінських функцій потребує не лише певних управлінських рішень, а й наявності необхідної інформації для ухвалення зазначених рішень і зворотного зв’язку про виконан­ня раніше прийнятих.

Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), можна й потрібно за­стосовувати в політичній діяльності, яка, зрозуміло, має певну специфіку починаючи з об’єктів і суб’єктів політики й закін­чуючи процесами прийняття політичних рішень і, власне, полі­тичними рішеннями та наслідками їх реалізації. Недарма ж та­лановиті менеджери виробництва часто-густо стають відомими політиками та державними діячами, які знаються не лише на принципах управління, а й політичного маркетингу.

Відтак під політичним менеджментом будемо розуміти сис­тему управління політичною сферою суспільства на основі вико­ристання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу.

У першому випадку йдеться про адміністративно-правові, а в другому — ринкові підходи в управлінні політичною сферою.

Отже, політичний менеджмент передбачав безпосередній роз­гляд, ухвалення та втілення в практичне життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведін­ки людей — членів суспільства за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Останні три види соціотехніки уп­равління інакше називають інструментами регулювання впли­ву на людей.

Окрім санкцій за порушення суб’єктом або об’єктом полі­тики правових норм (законів, постанов, указів та інших нор­мативних актів), керівна група може використовувати також за­соби заохочення.

До санкцій належать такі засоби переслідування, як звіль­нення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне пере­слідування.

Серед засобів заохочення можна назвати доступ до мате­ріальних благ і послуг (квартир, прибуткових посад, спецмага- зинів та інших пільг), популяризацію в засобах масової інфор­мації і т. ін.

Такі види впливу на громадськість застосовуються насампе­ред для того, щоб роз’єднати суспільні групи, які не поділяють панівних у суспільстві норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.

Вплив на суб’єкти та об’єкти політики за допомогою умов­лянь здійснюють тоді, коли намагаються переконати останніх у необхідності того чи іншого політичного вибору. Техніка умов­лянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргу­ментації. Активно використовують статистичні дані, факти, прагматичні аргументи, результати конкретних соціологічних і соціопсихологічних досліджень, логічно пов’язані між собою та аргументами, якими оперують агітатори.

Під час використання техніки нераціональної аргументації зацікавлені особи покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки. Отже, у цьому разі звертаються і покладаються на авторитети, думки більшості громадян і т. ін. Крім того, до цієї групи соціо- технічних прийомів належить і техніка формування емоційного компонента, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, таких засобів емоційної реакції, як висміювання, заля­кування і т. ін.

Маніпулювання суспільною свідомістю використовують тоді, коли є потреба вплинути на певні суб’єкти або об’єкти політики, які не повинні знати про наміри правлячих чи інших впливо­вих кіл.

Засоби маніпулювання можна поділити на мовні та немовні. Перші передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До других належать ма­ніпулювання інформацією: блокування “невигідної” інформації, затримання її або викладення у сприятливому для себе кон­тексті.

Найчастіше використовують фрагментарність інформації, яка унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об’єктивно. Це, так би мовити, пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, “правильних” норм і цінностей.

Стосовно політичної сфери суспільства виокремлюють менед­жмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламу­вання певних цінностей, доктрин, програм тощо. При цьому процес управління можна розглядати на різних рівнях управлі­нської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін. Скажімо, менеджмент виборчої кампанії мож­на здійснювати на всіх рівнях виборів депутатів (від сільської до Верховної Ради). Аналогічний підхід застосовується і щодо менеджменту діяльності правлячої еліти та проведення окре­мих політичних кампаній.